– Якщо наполягаєте ви, що Господь учинив помилково, його мені даючи, тоді разом зі своєю невинністю до пекла вирушите, бо волю Божу оспорюєте…

– Ет! Хто вашу милість перебалакає! Базікаєте й базікаєте.

– А чи знаєте ви, добродію, чим людина від тварин одрізняється?

– А чим?

– А от розумом і мовою.

– От дав же йому, так дав! – сказав полковник Мокрський.

– Якщо ж ви, пане, не розумієте, чого в Польщі найліпша кіннота, а в німців – піхота, так я вам поясню.

– Чого? Чого? – зацікавилися кілька офіцерів.

– Значить, так… Коли Господь Бог коня створив, привів його до людей, аби творіння Боже вихваляли. А попереду тут як тут – німець, вони ж куди хочеш пролізуть. Показує, значить, Господь Бог коня й запитує німця: що, мовляв, оце таке? А німець і скажи: «Pferd!»[124] – «Що? – запитує Творець. – Значить, ти про моє творіння «пфе!» говориш? А не будеш ти за те, пико невмита, на сій тварі Божій їздити, а якщо й будеш, так гірше за інших». Сказавши це, він коня полякові й подарував. Ось чого польська кіннота найліпша, а німці пішкодрала за Господом Богом учепились – прощення просити, так найліпшою піхотою і зробилися.

– Оце ваша милість вельми спритно вивела, – сказав пан Підбийп’ятка.

Подальший обмін думками перервали вістові, що примчали з повідомленням, що до табору підходить іще якесь військо, явно не козацьке, бо не з боку Старокостянтинова, а з протилежного, від ріки Збруч ідуть. Години отак через дві загони ці ввійшли з таким громом сурем і барабанів, що князь навіть розгнівався й послав звеліти їм, аби вгамувалися, позаяк поблизу противник. Виявилося, що це прийшов пан коронний стражник Самуель Лащ, відомий, до слова сказати, скандаліст, кривдник, буян і забіяка, одначе жовнір знаменитий. Привів він вісімсот людей такого ж, як і сам він, штибу: частково благородних, частково козаків, за кожним із яких, по правді кажучи, плакала шибениця. Одначе князя Ярему вояцтво це не злякало – він знав, що в його руках воно напевне перетвориться на слухняних овечок, а завзятістю та мужністю покриє всі свої вади. Так що день виявився щасливим. Іще вчора князь, знекровлений виходом київського воєводи, вирішив, поки не з’являться нові підкріплення, воєнні дії призупинити й відійти на якийсь час у краї спокійніші, а сьогодні він стояв на чолі майже дванадцятитисячної армії, й хоча в Кривоноса війська було вп’ятеро більше, втім, якщо врахувати, що військо заколотників здебільшого складалось із черні, обидві армії могли вважатися рівними. Тепер князь навіть і не думав про відпочинок. Зачинившись із Лащем, київським воєводою, Зацвілиховським, Махницьким та Осинським, він радився стосовно подальших воєнних дій. Битву Кривоносу вирішено було дати назавтра, а якби він не підоспів, тоді ухвалили йти до нього самі.

Стояла вже глибока ніч, і після багатоденних дощів, які так надокучали воякам під Махнівкою, погода встановилася чудова. На темному небозводі роями виблискували золоті зірки. Місяць викотився високо і посріблив усі росоловецькі дахи. В таборі ніхто спати й не збирався. Всі про завтрашню битву здогадувались і готувалися до неї, мов і не було нічого, ведучи приємні розмови, виспівуючи пісень і багато для себе приємностей смакуючи наперед. Офіцери й товариство знатніше, всі в чудовому настрої, розташувалися навколо великого вогнища, не випускаючи з рук чарки.

– Розповідайте, ваша милість, далі! – просили вони Заглобу. – Перейшли, значить, ви Дніпро, і що ж? Яким чином ви Бара дісталися?

Пан Заглоба перехилив кварту меду і сказав:

– Мої шановні добродії! Та якби я почав усе як було розповідати, то й десяти ночей не вистачило б, та й меду, я так гадаю, теж, адже стару горлянку, як старого воза, змащувати годиться. Доволі буде, якщо скажу я вашим милостям, що в Корсунь, у табір самого Хмельницького, пішов я із князівною та з пекла цього цілою й неушкодженою її вивів.

– Господи Боже мій! Ви, пане, треба думати, чаклували! – вигукнув Володийовський.

– Це точно, трохи чаклував, – відповів Заглоба. – Бо мистецтву цьому сатанинському іще замолоду в Азії в одної чаклунки вивчився, котра, закохавшись у мене, всі arcana премудрості книжної мені розкрила. Та тільки там особливо не почаклуєш, бо чари на чари виходили. Там же навколо Хмельницького ворожбитів і чаклунок до біса! Вони йому стільки чортів наскликали в услугу, що він чортами цими, як холопами, розпоряджається. Спати піде – диявол йому чоботи стягує, одежа запилиться – чорти йому її хвостами вибивають, а він іще сп’яну – раз! – якому-небудь по пиці! За те, мовляв, каже, що служиш кепсько!

Богобоязкий пан Лонгинус перехрестився і сказав:

– З ними сили пекла, з нами небесні!

– Вони б і мене, нечисті, перед Хмельницьким розкрили – і хто такий, і кого веду, та я їх певним способом закляв, ось вони й мовчали. Ще побоювався я, впізнає мене Хмельницький, ми ж із ним разів зо два в Чигирині в Допула стикалися. Були іще знайомі полковники, та що із того? Я ж худий зробився, борода до пояса виросла, волосся до плечей, та ще одежа – от мене ніхто й не впізнав.

– Так ви, пане, самого Хмельницького бачили і з ним розмовляли?

– Чи бачив я Хмельницького? Та на власні очі, як от вас! Він же мене послав на Поділля шпигувати, маніфести мужві дорогою роздавати. Пернач дав для безпеки від татар, так що із Корсуня я вже всюди міг їхати без остраху. Зустрінуться мені мужики або низові, я їм одразу пернач до носа й кажу: «Понюхайте це, дітки, – й котіться до дідька!» Звелів я теж усюди мені давати їсти й пити досхочу, а вони давали й підводи теж давали, чому я був радий і постійно тому за бідолашною князівною моєю доглядав, щоби після таких великих поневірянь і небезпеки отямилася. І от, значить, скажу я вашим милостям, перш ніж дісталися ми Бара, вона вже так відгодувалася, що народ у цьому самому Барі ледве очей на неї не видивив. Є там пригожих дівиць доволі, тому що шляхта звідусіль з’їхалась, але їм до неї, як совам до ластівки. Люблять її, знову ж таки, люди, та й ви, добродії, полюбили б, якби побачили.

– Це вже вірно, інакше воно й бути не може! – мовив невеличкий Володийовський.

– Але чому ж ви, ваша милість, аж до Бара подалися? – запитав Мігурський.

– Тому, що вирішив не заспокоюватися, поки безпечного місця не дістануся, на маленькі фортечки не надіявся, вважаючи, що бунтівники на них спокуситися можуть. А на Бар хоч би й спокусилися, та зуби все одно зламали б. Там пан Анджей Потоцький за могутніми стінами сидить і стільки ж турбується стосовно Хмеля, скільки я стосовно порожньої склянки. Невже ви, панове, гадаєте, що я невірно вчинив, далеко від війни втікши? Знову ж за мною напевне Богун гнався, а вже коли наздогнав би, так повірте, добродії мої, марципан би із мене собакам зробив. Ви його не знаєте, а я, трясця його матері, знаю! Доти спокійним не буду, поки його не повісять. Дай же, Господи, щасливого кінця, амінь! Видно, він собі нікого так не примітив, як мене. Брр! Як подумаю про це – мороз по шкірі! Тому-то я тепер і напої так уживаю, хоча за натурою своєю до випивки байдужий.

– Що ви таке, ваша милість, говорите! – здивувався пан Підбийп’ятка. – Ви ж, братушко, як журавель колодязний, п’єте!

– Не дивіться, добродію, в колодязь, розумного не побачите! Одначе, що там про це балакати! Їдучи, значить, із перначем і маніфестами Хмельницького, великих перепон я дорогою не зустрів. Діставшись Вінниці, знайшов я там корогву присутнього тут пана Аксака, одначе дідівського вигляду поки вирішив не змінювати, бо мужви боявся. Одне тільки, що від маніфестів одкараскався. Живе там римар один на прізвисько Сайгак. Він для запоріжців шпигує й відомості Хмельницькому посилає. Через нього я й одіслав назад маніфести, приписавши до них такі сентенції, що Хміль, треба гадати, шкіру звелить із нього зідрати, коли прочитає. Втім, біля самого вже Бара таке мені приключилося, що я, так би мовити, ледве біля берега не втопився.