Ярема дивився на все це з високого берега й брижив брови, а очі його метали в бунтівні натовпи блискавки. Спостерігаючи ж безладдя і товкотнечу в Кривоносових полках, він сказав оберштеру Махницькому:
– По-холопськи ворог із нами воювати вирішив і, мистецтвом воєнним нехтуючи, всім скопом іде, та не дійде.
Тим часом, ніби всупереч цим словам, козаки дісталися вже середини греблі й зупинилися, здивовані та стурбовані бездіяльністю княжого війська. Одначе в ту ж хвилину серед княжих зробився рух: вони відійшли, залишивши між собою та греблею просторий порожній півкруг, якому належало стати полем битви.
Потому піхотинці Корицького розступилися, відкривши націлені на греблю жерла Вурцелевих гармат, а в кутку, створюваному Случчю та греблею, поблискували в прибережних заростях мушкети німців Осинського.
І відразу для людей військових стало очевидно, на чиєму боці буде перемога. Тільки такий одчайдушний отаман, як Кривоніс, міг зухвало відважитися на битву в таких умовах, бо з усіма своїми силами не зміг би оволодіти навіть і переправою, коли б Вишневецький захотів із цим не погодитися.
Та князь навмисно вирішив пропустити декілька його полків за греблю, щоб оточити їх і знищити. Великий воєначальник просто користувався безрозсудством противника, котрий навіть не взяв до уваги, що своїм людям, які б’ються за рікою, зможе посилати допомогу тільки по вузькому проходу, через який більш чи менш значних підкріплень переправити буде неможливо. І навчені досвідом знавці воєнного мистецтва у подиві спостерігали за діями Кривоноса, котрого так безрозсудно чинити ніщо не спонукало.
Спонукала його лише амбіція та кровожерність. Отаман нещодавно дізнався, що Хмельницький, незважаючи на чисельну перевагу посланих із Кривоносом полків, турбуючись за результат битви з Яремою, йшов зі всіма своїми силами на поміч. Кривоніс отримав наказ од битви ухилитися. Та саме через це Кривоніс вирішив не ухилятись і поспішав.
Взявши Полонне й захмелівши від крові, він уже ні з ким не бажав ділитися нею, тому й поспішав. Ну, втратить половину війська, що з того! Решта захлесне нечисленні княжі сили й розгромить їх. Голову Яреми він піднесе Хмельницькому в подарунок.
Тим часом вируюча лавина черні досягла кінця греблі, спустилася з неї й розтеклася по тому самому півкругу, котрий звільнили, відступивши, підрозділи Яреми. В ту ж мить прихована збоку піхота Осинського дала залп, гармати Вурцеля процвіли довгими смугами диму, земля здригнулася від гуркоту, й битва почалася по всій лінії.
Дими затягли береги Случі, ставок, греблю й саме поле, тому мало що можна було розгледіти; часом лише мріли червоні мундири драгунів, іноді блищали гребені над летючими шоломами, здебільшого ж у хмарі цій усе аж кишіло. В місті гули всі дзвони, і скорботні стогони їхні змішувались із басовитим ревом гармат. Із козацького розташування сунули до греблі все нові й нові полки.
Ті, хто її перейшов і перебрався на той бік ставка, вмить розтягнувшись довгою лінією, з люттю вдарили на княжі корогви. Бій зав’язався від самого краю ставка до повороту ріки й заболочених луків, цього мокрого літа вкритих водою.
Черні й низовим належало або перемогти, або загинути, маючи за собою воду, до якої тіснив їх натиск піхоти й кінноти.
Коли рушили вперед гусари, пан Заглоба, хоча страждав задишкою і товкотнечі не любив, кинувся, замружившись, разом із іншими, бо нічого більше йому не лишалось, а в голові його тільки й миготіло: «Тут не обдуриш! Ніяк не обдуриш! Дурень з удачею, розумний із втратою!» Потім узяла його злість і на війну, і на козаків, і на гусарів, і взагалі на весь світ. Він почав лаятись і молитися. Вітер свистів у нього у вухах, спираючи дихання. Раптом кінь його на щось наткнувся, він відчув якусь перепону, розплющив очі – і що ж побачив? Ось вони, коси, шаблі, ціпи, очі, вуса і суціль червоні обличчя… І все якесь нечітке, невідомо чиє, що смикається, скаче, скаженіє. Тоді охопила його лють і на цього противника, і на те, що вони не забираються к бісу, а наскакують і змушують Заглобу битися. «Бажали – отримуйте!» – подумав він і заходився без розбору махати шаблею навсібіч. Іноді шабля просто розтинала повітря, іноді відчувалося, що клинок уганяється в щось м’яке. Разом з тим, він розумів, що все ще живий, і це надзвичайно збадьорювало його. «Бий! Убивай!!» – ревів Заглоба, як бугай, і врешті-решт люті мужицькі обличчя зникли з очей, замість них побачив він безліч спин, шапочних денець, а волання – хіба що вух йому не розривали.
«Тікають! – промайнуло в нього в голові. – Вони ж тікають! Тікають!»
Тоді закипіла в ньому нечувана відвага.
– Злодії! – крикнув він. – Так-то ви шляхті чините опір!
І кинувся вслід за втікачами, багатьох випередив і, вмішавшись у їхню гущу, з більшим глуздом взявся за діло. Тим часом соратники його притисли ворогів до густо порослого деревами берега Случі та гнали їх уздовж цього берега до греблі, через брак часу нікого не беручи в полон.
Раптом пан Заглоба відчув, що кінь під ним почав упиратись, і, разом з тим, щось важке, впавши на нього, обмотало йому голову, так що опинився він у цілковитій темряві.
– Шановні панове! Рятуйте! – крикнув він, б’ючи коня п’ятками.
Кінь, як видно, втомившись нести огрядного вершника, тільки постогнував, але з місця не сходив.
Пан Заглоба чув крики й поклики вершників, які мчали повз нього, потому весь цей ураган пролетів, і запанував певний затишок.
І знову думки, наче швидкі стріли татарські, замерехтіли в його мозку.
«Що це? Що сталось? Ісусе Христе! В полон мене взяли, чи що?»
І на чолі його виступив холодний піт. Схоже, йому обмотали голову так само, як він свого часу зробив це Богунові. А тягар, який відчувається на плечі, – рука гайдамаки. Тільки чому його ніхто не веде чи не прикінчує? Чому він стоїть на місці?
– Пусти, хамське поріддя! – крикнув пан Заглоба придушеним голосом.
Тиша.
– Пусти, хаме! Я дарую тобі життя!
Ніякої відповіді.
Пан Заглоба знову вдарив п’ятками в кінські боки. Безрезультатно! Уперта худобина розкарячилась іще більше й лишилася стояти.
Тоді надзвичайна лють охопила нещасного полоненика, і, діставши ножа з піхов, які висіли на поясі, він завдав страшного удару в тил за собою.
Ніж, одначе, розітнув лише повітря.
Тут Заглоба схопився обома руками за покривало, яке обмотало йому голову, й рішуче зірвав його.
Що таке?
Гайдамаків не видно. Навколо ні душі. Тільки вдалині в диму видніються летючі червоні драгуни Володийовського, а за декілька верст за ними поблискують обладунки гусарів, які зганяють із поля до води недобитих.
Зате біля ніг пана Заглоби лежить полковий запорізький прапор. Як видно, козак, утікаючи, відкинув його, і сталося так, що древком воно лягло на плече панові Заглобі, а полотнищем накрило йому голову.
Побачивши все це й утямивши, що до чого, сей муж зразу ж опам’ятався.
– Ага! – сказав він. – Я захопив прапор. А що? Може, я його не захопив? Якщо справедливість у цій битві не порішать, тоді нагороду я отримаю неодмінно. О хами! Щастя ваше, що піді мною кінь уперся. Помилявся я, гадаючи, що на хитрість слід покладатися більше, ніж на хоробрість. Знадоблюсь у війську і я для дечого – сухарі їсти кожний може. О Господи! Знову сюди якась зграя мчить. Не сюди, сучі діти, не сюди! Щоб цього коня вовки з’їли!.. Бий!.. Убивай!
І дійсно, новий загін козаків, завиваючи нелюдськими голосами, мчав до пана Заглоби, а по п’ятах за ними неслися латники Поляновського. І вельми очевидно, що пан Заглоба знайшов би смерть під копитами, коли б гусари Скшетуського, перетопивши тих, кого переслідували, не поверталися тепер, маючи намір узяти в обценьки загони, котрі мчали до Заглоби. Забачивши це, запоріжці поплигали у воду для того тільки, щоби, уникнувши мечів, знайти смерть у трясовинах і глибоких чорториях. Ті з них, хто, упавши навколішки, благав про пощаду, гинули під ударами. Погром зробився сташенний і повсюдний, але найжахливіше було на греблі. Загони, що перейшли на протилежний берег, було знищено в півкружжі, створеному княжим військом. Ті ж, хто греблю не перейшов, гинули під безперервним вогнем гармат Вурцеля і залпів німецької піхоти. Вони не могли рушити ні вперед, ні назад, бо Кривоніс підганяв усе нові полки, що, натискаючи, розштовхуючи передніх, закрили єдиний шлях до відступу. Могло здатися, що Кривоніс поставив собі за мету знищити власних людей, а ті скупчувалися, давили один одного, билися між собою, падали, плигали обабіч у воду – і тонули. Біля одного краю греблі чорніла хмара відступаючих, біля другого – полчища нападників, посередині ж – гори і вали трупів, стогони, волання воістину нелюдські, безумство страху, розгубленість, хаос. Увесь ставок наповнився людськими й кінськими трупами. Вода вийшла з берегів.
