Слово "особа" означає одну людину, індивід: «Він сам, своєю власною кругленькою особою, стояв, зігнувшись над пательнею» (М. Коцюбинський); іноді, коли мовиться про багатьох людей, це слово в множині заміняє множину інших слів – "чоловік", "душ": «На нараду прийшло багато осіб, але тих, кого хотілось бачити, й не було» (з живих уст); часом воно править за відповідник до російського слова "личность", наприклад, у вислові: «Що за підозріла особа?»

Слово "особистість" означає "індивідуальність людини", "сукупність її духовних і фізичних властивостей": «Авторську особистість не піддаватимеш остракізму, виганяючи її з вірша, де вона в нього існує на Правах ліричного героя» (Є. Гуцало).

Тим?то й у першій фразі треба було написати: «Особистість автора виявляється…», – а в другій фразі сказати: «Прошу без особистих образ!»

«Багато пам'ятників минулого є в степах України. Це і степові могили, і кам'яні «баби», що стояли на цих могилах, і, нарешті, різні речі, які знаходять у могилах», – читаємо в статті про археологічні знахідки. Але про які пам'ятники пише автор статті? Адже слово "пам'ятник" означає українською мовою монумент, меморіальну споруду (обеліск, плита, піраміда), про які нема й згадки в статті. Те, про що оповідається в статті, є не пам'ятники, а пам'ятки, цебто речі, що належать до культури минулого, як це бачимо в фразі: «Комісія передусім хотіла дізнатися про всі старовинні пам'ятки, що збереглися в Південно–західному краї: давні церкви, замки, первісні вали, могили, городища» (О. Іваненко). Слово "пам'ятка" вживається й у значеннях «річ, дана на згадку»: «Це перо я дала тобі колись на пам'ятку» (Леся Українка), – «книжка, де викладаються певні відомості чи настанови»: «Інститут готує до видання пам'ятку бригадира з квадратно–гніздового способу посадки деяких овочевих культур і картоплі» («Радянська Україна») – та як синонім іменника "пам'ять": «Ці шматочки я сховаю на спомин про цей день на пам'ятку про нашу щиру любов» (І. Нечуй–Левицький).

Слід знати вислів "запасти в пам'ятку", відповідний російському "запечатлеться в памяти": «Запала їм у пам'ятку її краса, врода дівоча» (Панас Мирний).

Пам'ятник на могилі звичайно зветься "надгробник": «Я спорудив собі надгробник вікопомний» (М. Старицький), – або "надгробок": «Чернігівські земляки, вкупі з сином поета, становлять над його могилою невеличкий монумент–надгробок» (М. Коцюбинський).

Іменника "переписка" й дієслова "переписуватись" тепер інколи вживають у невластивому їм значенні: «У нас із ним – давня переписка»; «Я переписуюся з її братом».

"Переписка", чи, краще, "переписування", означає по–українському не «обмін листами», не «кореспонденція», а «певний процес копіювання з уже написаного»: «Глузлива доля підсунула переписування в канцелярії якихось сухих, нікому не потрібних паперів» (М. Коцюбинський).

Писання листів та одержання на них відповідей зветься по–українському "листування", а дія – "листуватися": «У Львові Франко починає жваве листування з М. Драгомановим» (П. Козланюк).

Отож, і дві перші фрази треба було написати: «У нас із ним – давнє листування» (або ще краще: «Ми з ним давно листуємося»; «Я листуюся з її братом».

Певно, через звукову подібність слів "письменність" і "писемність" автори й промовці інколи помиляються, ставлячи одне слово замість другого, як у фразі: «Наша країна визначається абсолютною писемністю», – де треба було поставити слово "письменність".

Слово "писемність" – це позначання слів відповідними графічними знаками – письменами: «Ще задовго до виникнення писемності східнослов'янські племена створили велику та різноманітну усну поезію» («Історія української літератури»). Письменність – це вміння людини передати на письмі свою думку й читати написане: «Колгоспне село – село суцільної письменності» (Остап Вишня).

«Підписка на газети та журнали ще не охопила всіх робітників та службовців нашого підприємства», – читаємо в стінній газеті. Слово "підписка" означає «затвердження підписом людини якогось зобов'язання додержуватись певних правил чи виконувати якусь вимогу»: «Однак, коли не помиляюся, видали йому підписку? Присяглися мовчати?» (Ю. Смолич). А коли хтось хоче одержувати газети й журнали або збірку творів якогось письменника, за що треба наперед заплатити певну суму грошей, це зветься передплатою: «…Кримський… звернувся з закликом підтримати це видання передусім передплатою» («Радянське літературознавство»); «Передплату газет і журналів продовжено ще на місяць» (оголошення).

Не тільки на таблицях, де написано назви вулиць, а й у публіцистиці, часом навіть у художніх творах майже зникло давнє слово "майдан", хоч послідовно зберігається зменшена його форма "майданчик" (дитячий майданчик, будівельний тощо). Словом "площа" майже всюди чомусь заміняють майдан: «площа Перемоги», «площа Міцкевича», «На центральній площі села мусить бути сад, у саду пасіка», «Кілька підвід під'їхало до базарної площі».

В українській мові є обидва ці слова, та означають вони не одне й те ж. Слово "площа" є просторове або геометричне поняття: «Будинки мають кілька вимірів. Але основний один – площа» (О. Копиленко), «площа забудови», «площа трикутника» тощо. А незабудоване місце, де сходиться кілька вулиць, – байдуже, на селі чи в місті, – зветься "майдан": «На майдані коло церкви революція іде» (П. Тичина); «Майдан на хвилину ожив, залюднився» (М. Коцюбинський).

То яка є потреба відступатись від традицій української класики й живого народного мовлення? Чому не писати, як вони вимагають: "майдан Перемоги", "майдан Міцкевича"?

«Він довго ховався, але чи страх переміг, чи заговорила совість – прийшов?таки з повинною до міліції», – читаємо в репортерській замітці й напружуємо думку, щоб точно зрозуміти фразу: чи то якийсь правопорушник прийшов до міліції з якоюсь жінкою, в чомусь зобов'язаною, чи то він прийшов признатись до своєї вини, визнати свою провину або помилку, покаятися в тому, що накоїв. Адже слово "повинна" вживається в українській мові передусім як прикметник жіночого роду, а не іменник: «Весною на економії пан роздав на кожну хату по двадцять качиних яєць, а восени кожна молодиця повинна була принести на економію двадцять качок» (І. Нечуй–Левицький); «А коли ж ти, дівко, горда, ти повинна жарти знати: як парубок зачіпає, ти повинна жартувати» («Материалы и исследования» П. Чубинського).

Проте в художній літературі траплялося це слово й з функцією іменника як відповідник до російського "повинная": «Здавалося, повинну у великій провинності принесли вони з собою» (Панас Мирний). Цей іменник заходив до літературного вжитку не з народної мови, а з російського офіційно–канцелярського лексикону, як, приміром, слово "бумага" замість "папір" «На щуку хтось бумагу в суд подав». – Л. Глібов), щоб надати тексту офіційно–канцелярського колориту. Навряд чи є потреба в сучасній діловій і художній мові користуватись цими канцеляризмами, коли є в народній мові давні відповідні слова: "визнання провини" (чи "помилки"), "признання до вини", "каяття". Російський вислів "принести повинную" краще перекладати українською мовою – "признатись у провині", "покаятися", "повинитися". Через те в репортерській фразі, наведеній на початку, точніше й краще було б висловитись так: «прийшов?таки повинитись до міліції» (або «прийшов?таки до міліції признатись у провині») .