Не співалося в народних піснях «Ой, не крокуй, Грицю, та й на вечорниці», не читали ми й у творах наших класиків, щоб хтось чи щось у них крокувало, дарма що класики намагалися йти в ногу з мовою своєї епохи. Виходить, що це поширене тепер слово – неологізм.

Кожна жива мова, розвиваючись, удається до словотворення, до неологізмів. Нові економічні й соціальні зміни, що позначаються на побуті народних мас, загальне піднесення проґресу й культури вимагають нових слів для понять і явищ, котрі вже ввійшли в життя. І ось письменники, журналісти, науковці створюють неологізми, що через художню літературу, пресу й наукові праці, проникають у мову народних мас і згодом стають невід'ємними складовими частками певної мови. Але проникають і засвоюються в тому разі, якщо в них справді є доконечна потреба. До того ж такий неологізм має постати на базі вже наявного лексичного матеріалу відповідно до законів і духу мови. У другій половині ХІХ ст. українська мова збагатилася словами, що їх ми тепер широко вживаємо, не замислюючись над тим, народні вони чи штучні, або «ковані», як казали колись. Візьмімо слово годинник. Коли стали входити в побут настільні й кишенькові годинники, українська мова знала тільки слово дзиґарі – «нескладний механізм, що, визначаючи час за допомогою гир, висів на башті ратуші або на стіні в покоях». Таке слово не пасувало для нової речі, яку приніс загальний проґрес, тому виникла потреба створити для неї нове українське слово. Таким стало слово годинник, утворене з давнього година. Отак виникли й неологізми мріяти, мрія, створені на базі народного слова мріятися, та багато інших і швидко прижилися в нашій мові, бо в них була нагальна потреба, без них не могла обійтись мова, що ступала на вищі щаблі свого розвитку, поширюючись у різні галузі знання та вміння.

А яка потреба в неологізмі крокувати? Хіба нема в нашій мові безлічі синонімів до дієслова йти: простувати, прямувати, маршувати, податися, чимчикувати, дибати, чалапати, дріботіти й ще багатьох із різними відтінками? Може, всі ті слова застаріли чи не передають нового поняття, що криється в слові крокувати? Аж ніяк! Може, це – суто спортивний або військовий термін, якого досі не було в нашій мові? Теж ні.

Дієслово крокувати хтось нерозважний переклав із російського шагать. Та біда в тому, що слово крок, від якого штучно створено нове дієслово, має в українській мові далеко вужчу семантику, ніж російське шаг; це, власне, не рух, а тільки відстань між ногами під час руху: «Дурному з кроку ступити – сто днів одпусту доступити» (М. Номис). А до російського шаг – «рух» є в українській мові інші відповідники: ступа («На тому березі почулася кінська ступа». – М. Коцюбинський), хода («Він ішов попереду легкою оленячою ходою». – О. Гончар), хід («Гусій тільки піддає ходу». – М. Коцюбинський). Тим?то й такі вислови, як идти пешком, буде по–українському не йти кроком, а йти ступою («Проти вітру повільною ступою йшли коні». – С. Чорнобривець), замедлить шаг – уповільнити ходу («Пара зацікавила Сергія, і він навмисне уповільнив ходу». – В. Козаченко), ускорить шаг – наддати ходу, придати ходи («Гнідко ще дужче придав ходи». – Панас Мирний). Виходить, що й семантично неологізм крокувати шкутильгає на всі чотири, він не вточнює поняття руху, а лише пантеличить звиклого до усталених давніх слів читача. Не дивно, що такий неологізм не прищепився в живій народній мові, дарма що ним рясніють сторінки наших книжок і шпальти газет. Мені досі не доводилося чути з живих уст щось на зразок: «Де голова колгоспу? – А он крокує до правління. – А бригадир де? – А той давно вже покрокував додому»… Тим часом кажуть і, мабуть, ще довго казатимуть: «Голова йде (а в разі потреби надати певного нюансу, то – чимчикує, дибає чи, коли поважно, то простує) до правління», а бригадир, безперечно, «давно вже подався додому».

Весна й Першотравень не стануть менш запашними й барвистими, якщо вони перестануть крокувати, а простуватимуть ланами республіки, та й карбований крок частин Української Армії не стане менш лунким, якщо ці частини маршуватимуть замість безнастанного крокування.

«Нова книжка письменника користується великим успіхом», – пишуть у своїх статтях наші критики, рецензенти, не замислюючись над тим, що читачеві, який звик мислити по–українському, такі рядки відгонять обвинуваченням. Справді, дієслова користуватися чи користати, походячи від іменника користь, означають «робити щось, дістаючи з того вигоду». Писали колись харків'янин Г. Квітка–Основ'яненко й буковинець О. Федькович не так, пише й сучасник наш О. Гончар: «За давніх–давен у всіх війнах парламентери користалися правом недоторканності», – цебто парламентери могли йти в розташування ворога й знати, що їх не вб'ють. У таких фразах дієслова користуватися, користати передають поняття «одержувати якусь вигоду». Але яку власну вигоду має нова книжка хваленого критиком письменника, про яку рецензент запевняє, що вона «користувалася успіхом»? Ніякої. Тому й слід було вдатися до інших слів, наприклад: «Нова книжка письменника має великий успіх» (або – «зажила великого успіху»).

Не знаючи всього багатства своєї мови. автори часто штучно перекладають з інших мов українською потрібні – ім слова, але такі переклади не збагачують рідної мови, а лиш віддаляють її від природного звучання.

Якось здаючи мені машинопис, досвідчена друкарка сказала: «Я не виправляла, бо так написано скрізь у Вашому рукопису. Але слово тільки тепер ніхто не вживає: це – архаїзм». Я поцікавився, що саме с треба писати замість тільки. І вона, дивуючися з моєї простодушності й відсталості відповіла: «Тепер усі пишуть лише».

Невдовзі переконався, що друкарка була недалека від істини. Не тільки початківці, що не встигли виробити власного стилю й набути певних мовних навичок, а й письменники зі стажем і більш–менш відомим ім'ям останнім часом чомусь так уподобали часку лише, майже забули другу, дуже поширену й досі в живій мові народу – тільки.

У своєму незбагненному захопленні слівцем лише чимало авторів, не дбаючи про стилістичну неоковирність тексту, коли збігаються поряд або в одній фразі однакові звуки и корені, пишуть: «Він залишив лише записку, не пояснивши в ній, власне, нічого»; «Знаю лише, що дядько не залишив своєї роботи»; «Але лише над його ліжком була прибита дерев'яна поличка».

Таких прикладів можна було б навести безліч із нашого поточного життя, та досить і цих, щоб переконатись у немилозвучності мови від надуживання словом лише й у тому, як це віддаляє мову художньої літератури від живої, народної.

Звісно, частка лише – правомірна («Хотів говорити не міг. Лише дивився». – М. Коцюбинський). У народній мові трапляється й частка лиш («Нашому маляті лиш слинку ковтати». – М. Номис). Але ні класика, ні народна творчість не цуралися широко вживаного слова тільки: «Лишилось тільки десять хвилин» (М. Коцюбинський), «Тільки тоді і полегша, як нишком поплачу» (народна пісня).

Отож іноді хочеться сказати численним прибічникам слова лише, висловлюючись їхнім стилем: облишмо це безнастанне лише, даймо місце законному, давновідомому тільки!

Такий же дивний потяг до дієслова мусити зав'язав світ деяким авторам ориґінальних творів і перекладів; вони–бо забули про інші близькі вислови – бути повинним, мати щось зробити й задовольняються, не зважаючи на різні нюанси, тільки словом мусити. Читаємо, наприклад: «Як домовились, йому щоранку мусили давати сніданок». У цім реченні нема й натяку на якийсь мус чи принуку, тому й сніданок повинні були (або мали) щоранку давати. Інша річ, коли у фразі чується принука, тоді дієслово мусити буде на місці: «Не рада коза торгу, а кури весіллю, та мусять» (М. Номис).

Людина, що має бодай якесь відчуття мови, в тих фразах, де йдеться про невелику потребу щось зробити, можливість відбутися чомусь, відповідно до російських висловів собираться сделать, предстоять чему?то, буде користуватись дієсловом мати: «Що ж я вам маю сказати, сестриці? Так чогось нездужаю, – було одмовляюся» (Марко Вовчок); «Сьогодні маю дещо зробити по господарству» (з живих уст); «Цього дня мало бути велике свято для жителів острова, де жили ескімоси» (М. Трублаїні).