Прикметник домашній означає «той, що живе в домі або стосується дому»: «Домашнього злодія не встережешся» (М. Номис); «Іван хоче оповідати про своє життя домашнє» (М. Коцюбинський), а свійський – «не дикий, приручений»: «Коли нема диких (качок), то з досади і свійських лупить» (О. Стороженко); «На цвинтарі поміж бабами та дівчатами дибали чотири свійські журавлі» (І. Нечуй–Левицький). Миша – дика тварина, але коли вона живе в хаті, її звуть домашньою мишею на відміну від такої ж дикої – польової, що водиться в полі.

Слово свійський буває синонімом слова звичний: «Соломія затулила вуха й заплющила очі. Ця пітьма більш знайома, більш свійська, не так мучила її» (М. Коцюбинський). Інколи ним користуються як відповідником до російського нашенский: «Колись шляхта та свійська старшина в ярмо запрягали» (П. Кочура).

Через звукову подібність слів дружний і дружній їх часто плутають і ставлять не там, де слід: «Дружніми зусиллями здолали ми всі перешкоди»; «Передайте мій дружний привіт усім товаришам». Дружний – це «одностайний, той. що має спільні інтереси з іншими»: «Тут ми самі, дружною силою, можемо собі допомогти» (І. Франко); «Дружній (у називному відмінку – дружна) череді вовк не страшний» (М. Номис). Іноді це слово має значення «швидкий, нестримний»: «Весна була рання, дружна» (З. Тулуб).

Слово дружній означає «приязний, народжений дружбою»: «Дружня розмова» (П. Куліш).

Отож, у двох перших фразах треба було сказати: «Дружними зусиллями здолали», «дружній привіт».

З деякого часу прикметник живописний і прислівник живописно, що походять від іменника живопис, майже витиснули на сторінках наших періодичних і неперіодичних видань давно відомі українські слова малярство, малярський, мальовничий, мальовничо.

В одній газеті читаємо; «Випускники живописного (?) факультету захищають нині свої дипломні роботи»; бачимо в журналі: «Які живописні краєвиди над Ворсклою!»; запевняє автор белетристичного твору, що його персонаж: «Уміє живописно оповідати».

Русизм живопис трапляється в українській мові: «Кинути живопис і естетику я й не можу й не хочу, бо це – моє покликання» (А. Кримський), – але є власне слово з цим же значенням – малярство: «Малярство, картини – це зір моїх очей» (І. Нечуй–Левицький); є й маляр, що становить синонім не до слова фарбар, а до художник: «Коли б же мені тії малярі, – намалювала б личенько собі» (народна пісня); «Великий італійський маляр Рафаель» (Словник за редакцією А. Кримського). Є в українській мові похідний прикметник малярський: «Сошенко залучив Тараса до малярської школи» (І. Нечуй–Левицький). Чому б не скористатися цим прикметником для назви факультету замість нечіткого або двозначного живописний, що є синонімом не тільки до прикметника малярський, а й до мальовничий: «Там дуже мальовнича місцевість: дикі гори, тайга» (М. Трублаїні). Не слід забувати й про прислівник мальовничо (мальовниче): «Краї сеї хустки мальовниче спадали на спину й на плечі» (А. Кримський).

Можна згадати випадки вживання слів живописання: «Історичним живописанням вони не вдовольняються» (П. Куліш), живописати: «Ти ж мені недаром живописав якусь Катрю поетичними кольорами!» (М. Старицький). Від них іноді творять похідні дієприкметники й прикметники.

Дієслово заключати й похідний від нього прикметник заключний, а також іменник заключення нерідко доводиться чути з уст і бачити на письмі: «Колгосп заключив договір на продаж городини»; «З досвіду минулого можна заключити, що до весни треба готуватися взимку»; «На заключення зльоту відбувся концерт»; «Заключна вистава театру пройшла з великим успіхом»; «У своєму заключному слові доповідач відповів на всі питання».

Прикметник заключний попав навіть до наших словників, хоч дієслова заключати й віддієслівного іменника заключення там немає. Чому? Та тому, що дієслова заключати нема в українській мові, а прикметник заключний є не що інше, як калька з російського слова заключительный.

Яка потреба в такому калькуванні? Чи нема відомих українських відповідників, що доводиться на певні поняття позичати слова з інших мов? Ні, такі відповідники є, ними широко користуються ті, що дбають за культуру своєї мови. Ось прикметник кінцевий («Кінцеві форми тієї еволюції». – А. Кримський; «Розмір додаткової оплати визначається залежно від кінцевих результатів роботи тваринників». – «Радянська Україна»); є ще прикметник прикінцевий («У прикінцевій строфі висловлено основну думку твору». – «Історія української літератури»); в деяких випадках відповідником до російського прикметника заключительный є слово остаточний, наприклад: остаточний баланс, остаточна цифра («Почисливши все звільна, він прочитав остаточну цифру без голосу». – І. Франко).

З цих прикладів бачимо, що в наведених на початку фразах можна й треба було написати: «Колгосп уклав договір»; «Можна зробити висновок»; «На закінчення(наприкінці, наостанку) зльоту»; «У кінцевому (прикінцевому) слові».

Прикметник запущений, написаний із найрізноманітнішими значеннями, заступає останнім часом у художній літературі й публіцистиці інші, більш підхожі для того чи того випадку слова, як це бачимо, наприклад, у газетній статті: «Тут запущена профспілкова робота, немає художньої самодіяльності», – хоч куди краще було б написати: «Тут занедбано (або занехаяно) профспілкову роботу». Навіть у художньому творі читаємо: «Хвороба моя була запущена, операція пройшла важко», – хоч про хворобу треба казати тільки задавнена.

Запущеною може бути худоба в спаш, ракета на війні («Знялись серед пітьми ракети, запущені з протилежного берега». – О. Гончар), якась річ, що її запустили в воду («На запущену принаду накидаються лини». – П. Воронько); запущеним (по–російському вонзённым) може бути щось гостре – ніж, пазурі, запущеними, цебто довгими, відрослими, можуть бути борода, кучері («Запущена, як у того попа, борода». – З живих уст). Нема потреби тулити це слово й туди, де є напохваті інші, відповідніші слова, тому, коли мовиться про тяжкий стан людини, неохайний вигляд парку, саду або кепсько наладнані справи, там краще казати занедбана людина, занехаяний садок, занедбані справи, ніж запущена людина, запущені справи тощо.

Чи слова здібний, здатний, зугарний є цілком тотожні, чи між ними є якась значеннєва різниця? Ні, це – не зовсім тотожні слова. Іменник здібність, який виник від прикметника здібний, означає «наявність природжених задатків якогось таланту, розумових властивостей чи нахил до якогось уміння»: «Софія виявила неабиякі здібності» (А. Шиян). Тому й прикметник здібний указує на наявність у людини певних природжених властивостей: «Здібний, як віл до корита» (М. Номис); «Мая був талановитий, здібний і освічений юнак» (Ю. Смолич).

Іменник здатність, похідний від прикметника здатний, означає «набута властивість чи підхожість людини або речі до чогось»: «Не кожен має здатність так прислужуватись, як він» (із живих уст). Через це й прикметник здатний прикладають до людини, що підо впливом тих або тих умов у житті набула певних властивостей, а не народилася з ними: «Він на таке – не здатний» (із живих уст); «Мені ці халяви – не здатні, бо малі» (Словник Б. Грінченка).