Та багато сперечатись тут не доводиться: кожний митець має свої погляди й смаки. А якщо певні думки автора викликають полеміку, то це тільки свідчить, що його книжка порушує актуальні питання, що вона – на часі. Треба сподіватися, що змістовна збірка статей К. Гордієнка знайде широкий відгук у всіх тих, хто цікавиться українським словом, і напевно стане поштовхом для інших авторів – узятись і собі за перо для участі у важливій і корисній розмові.

Якби книжку А. Лисенка «Міф про «стовпотворіння» та людські мови» розглядати тільки з погляду вимог, що ставить до автора серія розмов із богомільними, під знаком якої вийшла ця книжка у Видавництві політичної літератури України, то їй можна було б дати позитивну оцінку, але не на шпальтах «Літературної України», а десь у вужчому, спеціальному періодичному виданні. Справді, автор в основному впорався зі своїм завданням йому вдалось у невеликій за обсягом праці розвіяти хибне релігійне уявлення про походження мов і дати стислий огляд наукового пояснення, як саме виникли й розвивались мови народів світу. Але тема, в яку заглибився А. Лисенко, а також принагідні його думки виводять книжечку за межі спеціального призначення й привертають до неї увагу атеїстично переконаних читачів, яких цікавлять мовні проблеми.

Щодо походження різних мов А. Лисенко пише: виникнення й розвиток мовних сімей нагадують не міфічне родове дерево, про яке твердять деякі вчені–мовознавці, а цілий ліс. Чи варто надавати перевагу в такому туманному питанні якійсь одній науковій лінгвістичній теорії? Єдина прамова для всіх народів землі чи кілька прамов? Це питання мимоволі переносить нас у середину минулого сторіччя, коли в Європі точилась палка дискусія між моногеністами і полігеністами про походження людських племен, коли перші, до яких належав наш земляк, учений і мандрівник М. Миклухо–Маклай, доводили, що всі раси походять від одного кореня, а другі запевняли, ніби кожна раса має свій окремий корінь походження.

Як відомо, погляд полігеністів, котрий заперечувала передова європейська наука, став псевдонауковою теорією, що на неї спирались імперіалізм і расизм: мовляв, сама природа створила людей різними – вищими расами й нижчими, з яких одним судилось панувати, а другим – підкорятись.

Навряд чи можна, говорячи про співвідношення між національними мовами й їхніми діалектами, категорично твердити, як це робить А. Лисенко: місцеві діалекти – це колишні мови племен і народностей; об'єднані в період утворення нації в єдине ціле, вони становлять певну національну мову. Виходить, ніби національні мови виникли тільки внаслідок об'єднання діалектів в одне ціле, тимчасом як Маркс і Ф. Енгельс кажуть, що «…в усякій сучасній розвинутій мові природно виникла мова піднеслась до національної мови «лише» почасти (підкреслення моє. – Б. А. — Д.) завдяки концентрації діалектів у єдину національну мову, зумовлену економічною и політичною концентрацією».

Отож принцип інтеграції в такому питанні не може бути абсолютний; тут не слід забувати й про диференціацію, коли єдине плем'я – предок якоїсь народності, що згодом розвивається в націю, в своєму історичному розвитку, розпадаючись на споріднені племена, втрачало и єдину для цілого племені мову, з якої діалектично розвивались і діалекти. За доби формування, а далі й розвитку нації зі споріднених народностей якийсь один діалект набував сили й переваги, стаючи національною мовою. Скажімо, в основу української національної мови лягли середньонаддніпрянські говори. Національна мова, в свою чергу, породжує свою літературну мову, живлячися з різних діалектів. Важко собі уявити, щоб, наприклад, українська мова виникла внаслідок економічної й політичної концентрації гуцульського, поліського й київсько–полтавського діалектів, бо такої концентрації не могли зазнати народ і його мова, до Жовтня розпайовані між ворожими державами. Слов'янські племена й народності, розгалужуючись на своєму історичному шляху, створювали також діалекти, на яких позначились місцеві географічні, економічні й політичні умови. Потім ці діалекти збагатили й загальнонаціональну мову. Так чи так, а навряд чи доцільно наполягати на якомусь одному категоричному твердженні, коли саме питання потребує ще багатьох досліджень. Та це – вже справа науковців–спеціалістів заглиблюватись і розв'язувати такі складні проблеми, а не популярної книжечки А. Лисенка, яка має своє конкретне призначення, що його автор сумлінно виконав.

Окремо хочеться дещо сказати про мову викладу. Лексика автора не вискакує, як це часом трапляється в популярних виданнях, із колії усталених мовних норм. Дивує тільки, чому автор, уподобавши дієслово говорити, забув про інше – казати, без якого важко обійтись у фразах, що передують прямій мові або переповідають зміст; натомість раз у раз надибуємо «Енгельс говорить», «Маркс і Енгельс говорши» тощо. Правильно не «на протязі року», а «протягом року». Замість незграбного самодовліючий треба вживати прикметника самодостатній, якого дає «Русско–украинский словарь» Інституту мовознавства. Прислівнику вірно слід залишити його давнє значення – «віддано» (вірно любити, вірно служити), а не ставити відповідником до російського верно («правильно»), як це зроблено у фразі: «Це вірно так само, як і щодо вигуків»; для таких випадків є в українській мові слова слушно, правильно, правдиво. Не «в залежності від успіхів», а – «залежно від успіхів». Замість «Вони шаленіли при одній думці…» краще – «Вони шаленіли на саму думку…». Замість вислову «Як не дивно, а в основі своїй…» краще – «Хоч як дивно, а в основі своїй…». Не можна допускати різнобою в термінології: в одному місці автор пише «членороздільна мова», а на другій сторінці – вже «членоподільна мова»; тут треба додержуватися чогось одного.

Поза цими дрібними зауваженнями, мова й зміст книжки А. Лисенка справляють загалом приємне враження, тим?то не лише знайдуть, а й змусять замислитись над прочитаним багато читачів.

Важливе питання про спільну боротьбу наших письменників і лінгвістів за високу культуру рідної мови порушила стаття О. Пономаріва «Наша спільна нива», надрукована в «Літературній Україні» (№ 9). Справді–бо, кому, як не письменникам і лінгвістам, із художніх творів і словників яких широкі маси засвоюють і вдосконалюють українську мову, сіяти спільно добірне зерно слова й полоти словесний бур'ян?

Так, це – спільна нива тих і тих, і на ній треба сумлінної, наполегливої праці та обопільної ділової критики, а не жалів, нарікань і докорів. Але, щоб уникнути надалі праці врозтіч, слід вислухати скарги обох сторін і спільно добрати способу зняти причини їх.

Самокритично погоджуючись, що в словниках допущено чимало всяких кальок і спотворень української лексики, О. Пономарів слушно питає: а звідки це береться? Адже «відомо, що укладачі словників не вигадують слів, а здебільшого беруть їх із творів українських письменників, дореволюційних і пореволюційних. Підставою для внесення слова до словника, надання йому певної стилістичної характеристики є передусім уживаність його в літературі». І тут О. Пономарів цілком підставно наводить низку зразків неохайного поводження з українським словом у письменників, журналістів, артистів, працівників радіо й телебачення, і треба відверто визнати, що всі його закиди, надто нам, письменникам, – абсолютно слушні.

Додамо від себе, що ми часто забуваємо про подвійну відповідальність, яка лежить на письменникові не тільки за його твір, а й за кожне слово в цьому творі. Адже письменник – носій і пропагандист передових ідей своєї доби, які він утілює в художні образи, – є воднораз певною мірою також учитель, із творів якого вдосконалюють або псують свою мову тисячі читачів.

Ми – ще далекі, ой, як далекі від того жаданого стану, коли письменник буде сперечатися з редактором видавництва (сперечатися, звісно, на базі доброго знання своєї мови та її можливостей) за кожне слово в творі, за природність свого неологізму. Навпаки, ми часто з надією поглядаємо на свого редактора, який один може довести до пуття мовно незугарну сторону нашої творчості.