З іменниками в знахідному відмінку й прийменником за стоять дієслова, якщо вони вказують на виконання функції чогось чи когось: бути («Ще й на весіллі в його дочки за дружку була». – І. Нечуй–Левицький), стати («Він мені за дитину рідну став». – Марко Вовчок), правити («Скриня моя за стіл править». – Ганна Барвінок), мати («Мене його батько не хоче за невістку мати». – Панас Мирний), вважати («Жаль тобі того, кого за ворога вважаєш». – Леся Українка; «Лаврін уже вважав себе за господаря». – І. Нечуй–Левицький). Дієслово вважати зрідка може стояти без прийменника за, тоді воно керує залежним словом в орудному відмінку («Та полювання він забавою вважав, рибальство – справою, священнодійством навіть». – М. Рильський).

Згадані дієслова бути, стати, правити, мати з іншим значенням, ніж у наведених реченнях, стоять без прийменника за й керують іменниками в інших відмінках: «А Ганна була, як і вона, удова, мала собі дочку–одиначку» (Марко Вовчок); «Юрко став паном, змінив своє ймення й назвав себе Юрушем» (І. Нечуй–Левицький); «А може, й сам на небесі смієшся, батечку, над нами та, може, радишся з панами, як править миром?» (Т. Шевченко).

З іменниками в знахідному відмінку й прийменником на стоять дієслова: бачити (бачити на власні очі, а не власними очима!) («А сам Наум таку колись пригоду на власні очі бачив». – М. Рильський), чути (чути на власні вуха), грати («Та й найняла козаченька на скрипочку грати». – Народна пісня), проте в сучасній літературній мові дієслово грати керує місцевим відмінком іменника з прийменником на: грати на скрипці (на роялі, на бандурі), заздрити, заздритися («На велику худобу батьківську її заздрились». – Б. Грінченко), змилосердитися («Поки прут знайшов та відсердивсь, та на свою миленьку змилосердивсь». – Б. Грінченко), плакатися («Не плачся на моє горе». – Марко Вовчок), розстаратися («Як потягнувся на юшку, то розстарайся й на петрушку». – Б. Грінченко), слабувати («Слабує на очі». – Б. Грінченко), хворіти («…деякі пухлини, на які хворіють люди, – теж вірусного походження». – «Наука і життя») .

З іменниками в орудному відмінку стоять дієслова: братися, узятися в значенні «перетворюватися на щось, укриватися чимось» («Тільки внизу, коло каменя бралась живими миготливими зморшками вода». – І. Багмут; «Ладозьке озеро бралося кригою». – Ю. Смолич; «Нога в хлопця взялася синіми плямами». – О. Донченко), говорити, читати, перекладати, учити, навчати, повчати якоюсь мовою («Поучали з церковної амвони рідних братів чужою мовою». – Б. Грінченко); іноді помилково кажуть: «Я вмію читати на англійській мові, а говорити можу й на німецькій», замість: «Я вмію читати англійською мовою (або по–англійському), а говорити можу й німецькою (або по–німецькому)»; одружитися з кимось (іноді женитися), а не на комусь (Оженився з Палажчиною дочкою». – І. Нечуй–Левицький; «Софія одружилась з Ізаровим». – А. Шиян); їхати, пливти, плинути чимось, а не на чомусь («Їде чумак шістьма парами». – Б. Грінченко; «Комбайн велично плине шумним широким степом навпростець». – І. Муратов).

З іменниками в місцевому відмінку й прийменниками по, на, в стоять дієслова: знати, пізнати («Знати пана по халявах». — Прислів'я; «Пізнати ворону по пір'ю». – Прислів'я), розумітися, знатися на чомусь («Теля не знається на пирогах». – Прислів'я; «На рибі теж розумітися треба», – Ю. Збанацький), кохатися в чомусь («У химерному кохатися, видумки сплітати». – Б. Грінченко), вибачати на слові («Вибачайте, люди добрі, на цім слові». – Марко Вовчок); бути певним із прийменником на («Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, моя сиза голубко». – Марко Вовчок), із прийменником у (в) («Згорда поглядають вони довкола, певні в своїх силах». – М. Коцюбинський) або без прийменника, але з родовим відмінком («Одначе чужинець і сам не був певний правильності того, що говорить». – О. Досвітній).

«Незнайомець узяв себе в руки й, намагаючись бути спокійним, казав далі…» – читаємо в сучасному оповіданні. Але по–українському можна взяти в руки щось або когось, тільки не себе: «Ну, – гукнув Бертольд, – то байка! Я візьму співців тих в руки!» (Леся Українка). Коли доводиться сказати по–українському відповідно до російських висловів взять себя в руки, овладеть собой, то треба вдаватись до таких українських висловів: опанувати себе, запанувати над собою(Словник за редакцією А. Кримського).

Люди, що не дбають за культуру власної мови, часто помилково кажуть: «Я вибачаюся». Так сказати не можна, бо частка — ся означає себе, отже, виходить, що людина вибачає саму себе, тимчасом як уважає, що завинила чи помилилась перед кимось. Треба казати: вибачте мені, пробачте мені, простіть мені, даруйте мені або я перепрошую. Цей останній зворот – характерний для подільського, волинського та інших південно–західних говорів, де він поширився підо впливом польської мови.

Так само не можна казати: «За ці слова треба вибачатись», – а слід: «треба попросити вибачення» або «треба перепросити».

Дієслову виручати та іменникові виручка надають часом невластивого українській мові значення, наприклад: «Від продажу огірків та картоплі наш колгосп виручив багато грошей»; «Середньоденна виручка підвищилась на 50 %».

Слова виручати, виручити, виручання, виручка мають в українській мові те саме значення, що й їхні і синоніми визволяти, визволити, врятувати, допомогти, визволення, порятунок, допомога, підмога, цебто – «виводити, вивести (виведення) зі скрутного чи небезпечного становища», «ставати (стати) комусь у пригоді», «позбавляти лиха, неволі», наприклад: «Друга вмієм виручать – друга будем виручать» (П. Усенко); «Вийди, доле, із води, визволь мене, серденько, із біди» (народна пісня); «Справа стала так, що треба порятувати людину» (М. Коцюбинський); «Суховій хотів знищити сад, а ми всі, школярі, кинулись на порятунок» (О. Донченко); «Не журись, у разі чого, люди прийдуть нам на допомогу» (з живих уст); «Чубенківці пішли в атаку і з'єдналися з підмогою» (Ю. Яновський).

Коли йдеться про торговельні справи, за гроші, що одержали від продажу чогось, то тут слова виручати, виручка не підходять, і треба шукати інших слів, які є в нашій художній літературі й у живому народному мовленні. Це такі слова: вторгувати, вторговані гроші, виторг. Наведемо приклади: «Вторгувала, серденько, п'ятака» (Т. Шевченко) ; «Оце три карбованці – й усі вторговані за квіти гроші» (з живих уст); «…не так тим виторгом, мабуть, як тим, що всі його горнята отак малиново гудуть» (Л. Костенко).

Отож, у перших фразах треба було сказати: «наш колгосп уторгував багато грошей», «виторг підвищився».

«Холодне, мов висічене з каменю, обличчя дивилось на мене», – читаємо в оповіданні сучасного письменника й спиняємось думкою над словом висічене. Адже висікати чи сікти означає «рубати гострим знаряддям» чи «шмагати різками»: «Як зачав сікти мечем, – висік триста п'ятдесят чоловік мечем» (Б. Грінченко); «Бідному Савці нема долі ні на печі, ні на лавці: на печі печуть, а на лавці січуть» (М. Номис). Із фрази бачимо, що письменник хотів сказати інше, але забув про слова витесати, витесаний, коли мовиться про щось, зроблене з каменю («Стояв, неначе витесаний з білого каміння». – І. Нечуй–Левицький), вирізьбити, вирізьблений, коли мають на оці матеріал із дерева, кості тощо («Там такі штучки різьбив на верстаті, що хоч на виставку». – Ю. Яновський).