Лаврін під’їхав до невеликого озерця, біля якого пастухи напували коней. Зашмалені, босі, стадники стояли на невисокій плескатій могилі, й довжелезні батоги зміями звивалися біля їхніх ніг. Пастівник — великий, простягнувся ген до синьої смужки лісу, а по ньому — болота й озерця, стариці річки, яка понесла свої води іншою стороною, попід лісом. Пастухів було п’ятеро, найстаршому років двадцять, найменшому — п’ятнадцять. Лаврін вирішив заночувати біля них. Стадники радо прийняли його до гурту — все — таки новий чоловік, запорожець, щось розкаже, розважить, та й безпечніше з ним у степу. А зараз стало тут кепсько, розвелося багато вовків, і знахабніли вони вкрай, нападають на коней, надто на лошат, а в стадників тільки й зброї, що шабля та старий самопал. Про це й гомоніли, обсівшись біля вогнища, яке розпалили в долинці біля іншого, не обтирлованого, чистого, озерця з порослими осокою та ситнягом берегами. З озера набрали води, Лаврін вкинув у казанок четвертинку сала та кілька цибулин — куліш удався на славу. Стадники розповіли йому, як позаминулої ночі зворохобився табун, як бігли вони з головешками, і галасували, й гатили в мідний казанок, свистіли і стріляли з самопала. Ніхто з них не бачив вовків, і коні залишилися всі цілі, одначе вранці помітили, що в одного стригуна розірване плече і прокушена холка. Лаврін розповів їм про ями — вовківні, які влаштовують у плавнях запорожці, й разом пошкодували, що не можна викопати такі ями тут. Гомоніли допізна. Ущербний місяць посвітив трохи, скотився за могилу, а зорі світили ясно, й срібний пилок сипався згори на шість чубатих голів, що посхилялися біля казанка. І ще одну постать обвівало тим срібним пилком, й чипіла та постать на могилі, вглядалася в багаття та людей, які сиділи довкола нього. То був Мокій Сироватка. Йому здавалося, що він чує запах кулешу, й ніздрі його пиптюватого носа роздувалися, й голодна слина виповнила рота, і вже він збирався підійти до пастухів, та раптом крайня з лівого боку постать біля вогню ворухнулася, підвелася, відступила трохи вбік. Навіть крізь нічну імлу Сироватка побачив, що то не пастух, а збройний козак, і вже не був певний, хто ті інші люди. Може, вони з Стіни, впізнають його й занютують в сирицю. І хоч як вабило його, втомленого, нужденного, до себе багаття, хоч як лоскотав йому ніздрі запах гарячої кулеші, він, повагавшись мить, скрушно зітхнув і посунув з могили. За кількасот сажнів пасся його Савур, кінь звик не іржати й мовчки йшов на тихий посвист господаря.

Саме так, мовчки, поскубуючи траву, й підійшов він до Сироватки і цього разу.

Над плавнями трублять лебеді. Сито іржуть на луках коні, ходять, вигинаючи шиї, колами, неначе прип’яті на довгих мотузках, лошаки гасають, немов подурілі. Пастухи відганяють коней від стогів довгими канчуками, гріються біля вогнищ. Над стогами, над плавнями тягнуться на південь безконечні журавлині ключі, перелітні гуси та качки сідають у плавнях, річки та озера кишать птицею, вночі плавні дзвенять, неначе там тисяча скарбників лічать золоті червінці. Орли кружляють високо — високо, рідко коли спускаються до землі — ситі—бо й вигулюють молодих.

Самотній лебідь плаває по плесу попід густою стіною іржавого очерету, він все кричить, тривожно витягує довгу шию і вдивляється в сіро — жовтий морок, що панує в глибині очеретяних нетрів. Може, й правдиві байки про лебедину вірність? Погинула в очереті подруга — лисиця її вистежила чи орел ударив з високості, — а лебідь не вірить у її смерть — ячить, виглядає. Його серце розривається од тужних лебединих погуків із підхмар’я, легке й гаряче, налите споконвічним жаром далеких країв, воно поривається в небо, до зграї, але, обезкровлене втратою, падає в очерети. Лебідь без кохання злетіти не може.

Все частіше наповзають на плавні важкі тумани. Вони течуть, як ріки, чіпляються за очерети, окутують їх і дрімають до пізнього ранку. Аж поки пригріє сонце і повіє від Дніпра вітер, тоді вони починають диміти, ворушаться, як живі, непомітно щезають, тільки де — не — де затримається білий струмінець, мовби там козак щойно викурив люльку. Вода набирає з неба холоду, парує, оддає йому літнє тепло. Нічні тумани холодні й тугі, хоч нагортай їх лопатою, людські голоси набрякають од них і глухнуть. Найдосвідченіші козаки, досугі січові діди, які вік звікували в плавнях, заблукають у них на човнах і потім кажуть, що їх водила мана. Іноді, коли згори наляжуть хмари, туман не розвіюється цілісінький день. Буває таке і в безхмарну погоду. Опівденне сонце тоді не сяє, ніби знекровлене, не пробивається промінням, біліє, неначе кружало сиру. Його видно, мов крізь розведене водою молоко. Під ранок такі тумани скрапують густими росами чи й дощем.

Вночі попід січовим городком блукає самотній вовк, його тонке, тужне виття зависає на самому кінчику дзвіниці й бринить на вітрі. Молоді козаки ходили його полювати — не вполювали. Один з них не вернувся — чи його загриз вовк, чи провалився в бездонний опар. Січові діди кажуть, що вовк той — перевертень.

З неділі почався дощ. Шумить у плавнях, вкутав хмарами пагорби, накрив півсвіту. У плавнях він шумить особливо однотонно, шорстко; очерети, верби, вільхи стоять чорні та мокрі, ронять у воду важкі краплі. Дерева ще зелені, але вже занурені в зимові думи. Дрібні птахи поховалися в дупла, гуси, качки, лебеді позбивалися в табуни, поховали голови в пір’я, передрімують негоду. Їм сняться далекі заморські краї, сняться моря й океани, через які доведеться летіти.

В таку погоду козаки — зимівничани шаткують капусту, лущать квасолю та товчуть ячмінь на кутю. Запорожці ж тирлуються по куренях: вшивають сідла, латають одяг, шиють чоботи, в кого є гроші, тиняються по шинках.

Отаман сидить у світличці—келії на лаві, слухає дощ. Слухає й не слухає, курить люльку, думає а чи спогадує щось. Спогадує інші дощі, які вже одшуміли й сплинули по ріках у море. У кругле віконечко дряпає карякуватою мокрою гілкою липа — просить, щоб впустили до хати. Їй тоскно і страшно самій, бо надто стара, уже всохла половина гілок, та й дощ періщить, заливає її коріння. Цій липі — літ двісті, одначе ще кожного літа зацвітає, наповнюючи світличку медянистим запахом і бджолиним гулом. Вона ніби росте в самій світличці, отаман звик до неї, а вона до нього, він і сам повесні сповнюється солодким гулом, а ночами — таємничими шумами, а зараз відчуває, як січуть стару порепану кору холодні струмені, і йому теж стає холодно. Він розуміє стару липу і, якби було можна, залюбки впустив би її до хати. Примітна Сіркові липа і чорним глибоким дуплом. Те дупло — від пожежі. Загорівся курінь, його погасили, але згоріла найбільша гілка, й поступово утворилося дупло. Підпалив курінь молодий козак Семен Гурко. Того року Сірка вперше обрали кошовим. Козаки тримали раду — дати шляхті бій у степу чи піти походом на Брацлавщину. Сірко схиляв раду на похід. Тричі зачинав кошовий мову, й тричі його перебивав гарячий молодик, Сірко скипів і наказав осавулам прогнати молодика втришия. А опівночі загорівся отаманський курінь. Гаразд, що недавно пройшли дощі й зрізи біля куренів були повні води. Гурко сховався на острівцеві по той бік Чортомлика, захопивши з собою дві рушниці та кілька лядунок з порохом. Осавули хотіли піти на острівець налогою, але кошовий не пустив їх. «Нехай посидить на болоті, молода дурість сама з голови вийде», — сказав. Чотири дні сидів козак на низинному острівцеві, охляв і закоцюбів, і почала його трясти лихоманка, й виліз він з очерету, й пришкандибав на майдан, заїкався й цокотів зубами, й не дивився кошовому в очі. «Прийшов, паліюка?» — запитав отаман. «Прийшов», — сказав козак. Запеклий і валечний козак Семен Гурко — Палій і думу вироїв одну — на все життя. Торік приїжджав на Запорожжя, й сиділи вони вдвох у цьому прикомірку, й плакав Палій без сліз, і розповідав про руїну, яка настала на правому березі Дніпра, і думали вони одну важку думу, й зелено шуміла липа, і чорно світилося дупло, але вони не згадували про нього і про той далекий вогонь, бо горіла душа, а у вичахле дупло студили чужі вітри.