Розжалобилися братчики, в когось уже й зрадлива сльоза покотилася по щоці. Бо ж не всі повернуться, не всі. На велику війну йдуть. Не всі шапки квітнутимуть, коли човни приставатимуть до цього берега. А деякі й не пристануть, згорять у батальному вогні або потонуть. А в кожному човні — знайомі обличчя, знайомі очі, знайомі усмішки. Сірко відчув, що і йому стислося серце, загупотіло десь вище, ніж раніше. «Може, не вернемося», — пропливла сумовита думка. «Дурниці. Старію», — прогнав її. Ще не скінчила співати півча, Сірко вийняв з — за червоного китайкового пояса булаву, махнув нею в ліву і праву руку. Бризнув з валу вогонь, ще раз і ще, й покотилися плавнями гарматні луни. Знялося гайвороння над крам — базаром, закружляло в повітрі. Гарматні стріли заглушили брязкіт ланцюгів та стукіт гаків. Злетіли весла, важко, з хлюпотом разом упали в воду, вона завирувала, світлими, в білих пузирках струменями попливла вподовж бортів. Короговка на отаманській щоглі нагнулася, прощально замаяла крилом, і то хилилися, то випростувались у човнах козаки, долаючи течію Скарбної, прямуючи до широкого Дніприща, на бистрії води, під високе небо.

Прощавай, Січ — мати, нехай тебе охороняє Пресвята Богородиця. Шапки полетіли вгору, — там, у човнах, і тут, на березі, — то останнє прощання. А чиясь червоноверха, з крайнього човна, впала на воду й попливла, мов багряна квітка. Скарбна підхопила її, обкрутила кілька разів на місці й понесла в протилежний од човнів бік, що швидко линули Дніприщем, залишаючи за собою піняві сліди.

Над Дніпром плив довгий журавлиний ключ.

Не спалила ладижинцям крила Мурашкова втеча. Хоч у першу годину й була та звістка як градова хмара. Похмурі, зі згніченими серцями, сходилися оборонці на радне коло. З церкви вийшли Анастас Дмитрієв, полковник Сава, бурмістр, молодий піп Сильвестр, оперезаний поверх ряси козацькою шаблею, про щось тихо радилися. На страх і подив усіх, отець Сильвестр підняв замість хреста шаблю й прорік:

— Козаки, ми очистились од скверни; однині серед нас нема збродні, нема зрадників. — Він гнівно, тільки губами, всміхнувся, і та усмішка відбилася на лезі шаблі. — Станемо всі приборно до оборони, й Господь Бог поможе нам. Скоро вже прийдуть нам на поміч лівобережці. А що протопоп передався султанові, то його вже давно навідував нечистий.

І всі ще раз піднеслися духом і поклялися загинути, але не здаватися басурману, і в усіх очах полум’янів один звитяжний вогонь, і тут, у гурті, смерть здавалася не страшною. Лаврін стояв у центрі натовпу, дивився в очі побратимів, бачив, як звитяга розпирала їм груди. А потім війт запропонував обрати собі полковника.

Козаки й ладижинці обрали полковником Анастаса Дмитрієва.

З ним за три валечні дні оболонці одбили ще чотири ворожі налоги.

Другого дня по Мурашковій втечі просто до Бершадської брами підскакав на гнідому коні турок і кинув стрілою через стіну листа. Поки козаки опам’яталися, турок був далеко. Листа складав могилівський полковник Гоголь, той, що піддався султанові й ходив у його обозі. Було видно, що басурманський полковник писав ту чорну цидулу при султановому оці: страхав незліченними силами, погрожував карами, прихиляв усіх здаватися, обіцяв помилування, а Анастасу ще й милості — зробити начальним чоловіком та тримати в достатку. Дмитрієв порішив тих ворожих спокус не являти нікому, листа порвав, а Гоголю одписав: «Воля ваша, гріхи ваші на ваших головах. Надію маю на Бога, й виручка нам іде, а ти, Гоголю, басурманину, диявольському догіднику піддався, йому і служи!»

Цей респонс поніс у ворожий стан старий козак Снітка — Анастас сподівався, що йому вдасться бодай щось розвідати там.

Снітка не вернувся, натомість турки прислали свого посланця, сиріч вивідача, з котрим прийшов і Мурашків челядник. Челядника вбили, турка дали на спитки, оскільки челядник перед смертю сказав, що Сніткові турки завдавали найлютішої муки. Одначе й турок жодного виводу о собі не дав.

Потому боронилися ще чотири дні. В місті палали пожежі — їх уже ніхто не гасив, вогонь пожирав вулицю за вулицею, — лютували голод і смерть. У цьому людському стовпиську мала багату поживу хвороба, яка косила людей, не була схожа на чуму, одначе — морова, починалася з живота, найперше валила того, хто ходив біля хворого. Найбільше помирало дітей. Вже не ставало й дощок на труни, покійників ховали без відправи, закутуючи в рядна.

Гарматна стрілянина не вщухала ні на годину, жінки та діти тулилися в льохах і ямах, вилазили звідти, тільки щоб погребти померлих. Старшинська біла челядь юрмилася в замку. Козаки воліли лишатися на валу: дивитися в очі вогневій та шабельній смерті було легше, ніж голодній і моровій. Туск і зневіра стояли в їхніх очах. Якщо й оглядалися в північний бік, то в безнадії.

У ровах загнивалися трупи, коли повівав західний вітер, сморід стояв — не продихнути, козаки боронилися од нього полином, канупером та м’ятою. З живих дерев обдирали кору, товкли в ступах, варили з кінськими кістками, виловили всіх голубів біля церкви, а також горобців і ластівок. В місті об’явилися грабіжники, вбивали людей за коробець борошна, і впіймати їх не могли. Бо й не вельми ловили. Одна була втіха, одна надія, що й ворог доїдає рештки запасів.

Анастас Дмитрієв виміркував комонну вилазку через Бершадську браму — з того боку турки майже перестали пильнувати, але міщани їх не пустили, «йдіть піші, — сказали, — а на конях ви втечете». А піша вилазка — не вилазка, треба було промчати од брами до лісу в одну мить.

Пізнього вечора з п’ятниці на суботу ладижинці знову бачили лихе знамення: по небу біг вогняний кінь без вершника, а за ним тягнувся кривавий слід. Ранком те знамення справдилося: турки кинули стрілою перехопленого листа сотника Падалки до свого тестя в Бар, у котрому той писав, аби тесть не сподівався на захист гетьманських військ та втікав на лівий берег: гетьман одступив аж за Дніпро. Сотник Падалка родом із Ладижина, торік разом із Тетерею передався Самойловичу, руку впізнали писар і війт. Городова старшина враз стратила віру, поклала одчинити туркам браму.

Голубий, на дві половини, шовковий гетьманський намет стояв під дикою яблунею. Яблучка були ще зелені, не яблучка — бубочки. В гущавині гніздилися плиски, які вже насиджували яйця. Птахів розполохали гомоном, а потім вони вернулися, сіли на гніздо, але пташата, либонь, вже не виведуться — яйця захололи. Намет стояв у невеличкій долинці, перед наметом височів пагорб, з якого видно в обидва боки лівий дніпровський берег, а також берег протилежний, правий, — високий, гористий, зі стрімкими кручами, зі схожими на могили горбами, місцями лисими на маківках, а подекуди порослими лісом. На горбах іноді з’являлися верхівці — маленькі, наче шахові фігурки на дощці, — й зникали. «Не птахи, не перелетять», — думав гетьман. Одного разу троє вершників на низеньких, буланої масті конях спустилися до самої води, прогарцювали під кручею, пустили по стрілі й щезли. Стріли не долетіли й до половини Дніпра. Либонь, вершники й самі знали, що стріли не долетять до табору, — в такий спосіб виявляли зненависть і зневагу. Табір розкинувся в ліву сторону од гетьманського намету — сердюки, гармаші, далі все інше військо, а ще далі — стрільці князя Ромодановського, донці й калмики. Під берегом стояли більші й менші човни — їх зібрали по Дніпру. На них три дні тому переправилося на цей берег військо. Ромодановський радив виґрунтуватися на горбах по той бік, аби в слушну годину можна було рушити в похід, Самойлович його ледве переважив. «Послухайся дурня, й сам станеш дурнем. А дурнів, як відомо, б’ють», — буркотів гетьман під ніс, але так, щоб ніхто не чув. Тепер був спокійний. Спробують турки переправитись — переб’ють їх по частинах. Роз’їзди пильнують по Дніпру на кілька миль угору і вниз.

Самойлович лежав на пагорбі на купі попон, накритих килимом. Йому нездужалося. Горностаєвої, з павиними перами шапки не знімав. Кашлюк напав дуже до речі. Попив джерельної води, й той напосівся. В присутності московитів, та й перед своєю старшиною, гетьман особливо напружував легені. Якщо покличуть до одвіту — хорував, не мав сили віддати всі належні розпорядження! Він і раніше часто вдавав хворого. Боявся заздрощів і через те скрізь і всюди казав, що йому ведеться погано, що його обсіли болячки: коле під серцем, не дає дихати, крутить ноги, болить голова. «Всі думають: щасливий чоловік Іван Самойлович. Яке там щастя! Жінка хвора, ледве ноги волочить, в самого ядуха… ще й кольки в животі. Ні випити, ні з’їсти… Оце випив з вами, а тепер всю ніч скиглитиму, як собака». Йому співчували, його пропускали нагору. Ще й підсаджували: «Нехай лізе, йому недовго». О, то не проста наука. Їй віддано половину життя. Осягати її почав давно. Ще хлопчиком стояв якось у церкві, гаряче молився Богу, і раптом спалахнув у ньому вогонь, зринула впевненість, що сягне високих порогів. Просив їх у Бога, а той послухався. Бог був з ним. Але й він не сидів склавши руки. Він уже тоді знав: у будь — якій грі виграє той, хто грає упевнено. Є гравці вдатніші, дужчі, але виграють ті, які спрямували себе на виграш. Досягти його будь — якою ціною. І — досягають. Хоч, якщо сказати правду, тоді він ще не знав, чого досягне. Просто мета його життя — вгору і вгору. Він не жив. Інші жили, а він ліз по щаблях. Кожен з них — видивлений і вивірений, гетьман завжди сягає наперед оком і розумом. Знає гаразд, кому яке треба сказати слово, з ким і скільки випити, де удавати простака, а де покривдженого мудреця. Здебільшого вдавав простака. Простаків не бояться, їх люблять, їм співчувають…