Киліяна прихилилася до сохи, на якій висів запорошений образок, що з нього годі було розпізнати, котрий саме святий допомагав молотникам, сказала замріяно й печально:

— Тато завжди по першому снігу запрягали глабці.

У куцому кожушку з опушкою, в ладних чобітках (уже заробила на те убрання) була особливо принадна.

— А хіба ви на своєму хуторі не сиділи, як ми отуто, — спробував заперечити Марко.

Киліяна вперто похитала головою:

— І однак по першому снігу ми безпремінно їхали в Ладижин. Глабці в нас — кленові, ковані під полоззям залізом… Ми їздили з тіткою Вуцькою на зимовий ярмарок. Правда, тато запрягали плохеньку кобилу — Квочку…

В куточках чорних Киліяниних очей блищало по росинці, й в одну мить Маркові стало страшенно шкода тих росинок, каяття рвонуло йому груди, й він сказав у якійсь тужній замрії:

— Киліяно… Будуть у нас глабці… Голубі, мальовані… — І зненацька гаряче, майже безпам’ятно: — Давай повінчаємося, Киліяно… Є в мене гроші… Кохатимемося в розкошах.

Він як стояв на колінах на розперезанім снопу, так і поколінкував до неї, простерши руки, яко сліпець. Маленький, висхлий, зі зморщеним од страждання обличчям, був схожий на карлика.

— Давай повінчаємось, Киліяно, — шепотів. — Я не можу далі… Якби ти знала… Що мені зробити ще для тебе?.. Я в пекло піду. Заподію щось собі…

— Де повінчаємося? — одвела від іконки вже не печальний, а приховано гострий погляд дівчина.

— У Жовтих Водах… Або в Полтаві… Поїдемо на Слобожанщину… В мене є гроші… Заховані на Запорожжі.

— Я… Марку… — Її погляд став ласкавий, теплий, тільки та ласкавість промінилась мовби крізь крижані скельця, та Марко не помітив того… — Ти добрий… Ти все зробив для мене… І я твоя душею… Тільки я… Ми поклялися з Лавріном перед іконою, що коли хто з нас погине, інший не шлюбуватиме довіку. Піде в монастир. Ви з дядьком Мартином кажете, всі, хто лишився в Ладижині, погинули? — і дивилася на нього щиро та ніжно. Він мало вірив у ту ніжність, але ловився щоразу. Ловилося серце. Киліяна вміла прикинутися доброю кицькою, і тоді воно тануло, як внесена з морозу в хату грудка масла. — Звичайно, Лаврін не дружив би з поганим козаком. Я це зрозуміла. І ти сподобав мене з першого погляду?

— З першого. — Й затремтів од власного признання.

Далі випитала, про що Марко говорив з Брусом.

— Ой Марку, який ти славний і розумний. Ну хто б ще міг доп’ясти такого статку. Правда ж, коли ти признався в ньому таткові, він стурбувався?

— Правда.

Не втримався й цього разу, дався на підмову. Хоч йому тріскало в мозкові, щось подавало знак — зціп вуста, дурню! Але ж хіба не на його користь свідчило те, що він тут, а Лаврін хтозна — де, повіявся десь, а Марко привіз Киліяну в безпечне місце й клопотався про неї. Хіба за таке не можна полюбити чи бодай офірувати все життя. Та й сама Киліяна так щиро дивилася на нього, так багато обіцяла поглядом.

— Лаврін погинув у Ладижині?

— Він вирвався звідти, я бачив його..

Останні слова застряли Ногайцеві в горлі. Чи то помітив, як страшно, немов у глибоких кручіях вода, завирувала в Киліяниних очах темінь, чи самі слова, очищені розумом, повернулися гостряками, але йому перехопило подих, і він, відаючи, що з наступними Киліяниними словами впаде на нього щось страшне, затрусив піднесеними вгору худими, оголеними до ліктів руками із скарлюченими, схожими на лапи шуліки, пальцями.

— Киліяно… Киліяно…

Киліянине лице пашіло вогнем. Вона вся натяглася, мов тятива, стиснула руки в кулаки. Очі її горіли, й сама була схожа хоч і на красиву, але хижу, безпощадну вовчицю.

— Ти юда! Слизький, нікчемний. Я давно здогадалася, що ви з Драпаком продаєте мене. А це розпиталася… Ти бридкий… Я швидше повінчаюся з татарином, ніж з тобою. Ненавиджу!

Вона справді зненавиділа його. За оцю каторжну працю, за схоже на сидіння в монастирі життя й ще за віщось — не знала сама. Може, за те, що врятував? Либонь. Але не тому, що врятував. Киліяна з жахом споминала напад яничар, загибель батька — на одну згадку про його смерть хололо серце, — але, може, це й гріх перед батьком: не збиралася йти за ним. Боже правий, так гарно на цьому ясному світі! Так хочеться когось любити. Тільки не оцього Марка; він хоче, щоб вона віддала йому свою молодість за те, що вирвав з басурманських лабет, а сам обдурює, таїться в чомусь, це почувала серцем, а в чому саме, до вчора здогадатися не могла. Вона стільки мріяла в себе на хуторі (о сором!) про кохання, про ясного парубка на гарному коні, подібного до отих шляхтичів, що скакали за паніями обіч карет. Думала про те, як він полюбить її й повезе з хутора кудись у місто чи принаймні у велике село й вони житимуть щасно та весело. Гостюватимуться. У неї буде багато гарного вбрання, і їм, молодим, заздритимуть сусіди.

А тепер — Марко. Вона пам’ятала його веселим, дошпетним, хоч одразу ж вловила і якусь зачаєність, а тепер та дотепність була принаймні жалюгідною. Натомість лишилася зачаєність й недовірливість. А хитрість лежала на виду — плюгава й нікчемна. Хух, який він бридкий. З отаким цілуватися?!

І все частіше думала про Лавріна, чесного, відкритого, готового через неправду нахромитися грудьми на спис. Серце віщувало їй — він не погинув. І ось тепер вона вивідала це.

Марко схопився на ноги. Лице його зморщилося, немов з болю, очі блищали шаленством.

— Зі мною. Повінчаєшся зі мною. Я… Ти… На той світ підемо, але разом! — ступив до Киліяни.

Між ними в прикладку житньої соломи стриміли вила, їхні руки воднораз упали на навильник. Вони не виривали гостряки з соломи, Киліяна намагалася притиснути навильник до себе, Марко — відняти. Мабуть, обоє не розуміли, для чого це роблять. Зненацька трійчаки випорснули з соломи й зависли в повітрі навпроти Маркового живота.

В ту мить у клуню вступив Драпак.

— Що то воно молодята. Все жирують, — сказав. — Ну, показуйте, скільки утяли. Та підемо снідати.

А очі були неначе дві щілинки.

«Любов — це казка, — думав, пробираючись стежкою, пробитою в глибокому снігу. — Це вигадка, де одне мають за інше. І рідко буває, коли дві казки збігаються в одну. Але й тоді вона обов’язково кінчається. Тут — тільки одна казка. Це й добре. Одна казка… а мені — бубликів в’язка». І засміявся хижо, обтупуючи біля порога міцні, великі ялові чоботи. На карякуватому, білому од інею в’язі біля хати вовтузилися горобці. З гілок сипався срібний пилок.

Обсипане зоряним світлом, припорошене снігами, спало село. Високий вал довкола нього здавався сніговим заметом, на частоколі виступив іній, цукристо блищав у місячнім сяйві. Тьмяно зблискували проти місяця незаплющеними очима маленьких віконець хати (так сплять немовлята!), порозправляли натруджені попереки колодязні журавлі, навіть пси притомилися сторожувати ніч й позасинали в своїх видовбаних у гної будах.

Давно побрели од левади й вернулися назад музики: десь спали цимбали, спала скрипка; притулившись до теплого комина одм’яклим за вечір боком, дрімав бубон. Тиша огорнула село. Проте була не легка, прозора, а якась в’язка, ніби придушена згори. Може, що в повітрі стояла імла, й кружляли поодинокі сніжинки, й зорі в кущів’ї хмар тремтіли на хуртовину, а може, що десь неподалік у степу причаїлась біда.

І враз її брийонуло тонким, гострим вістрям і краяло далі, вістря повзло вгору і вгору, аж поки не вломилося десь у зоряній імлі. Той звук входив просто в кров, минаючи вуха. Собаки ціпеніли в будах, не одважуючись подати голосу.

Вовчиця сиділа на горбі, тягла морду до зір, в її розтулену пащу залітали сніжинки, танули на червоному язиці. Й тоді завила вся зграя, закружляла довкола куща кураю, витоптуючи пазуристими лапами молодий сніг. Вовкам було голодно. Й вони були злі на місяць, на село, на людей.

Та враз велетенський, з коротким, ніби роздвоєним лівим вухом вовк, що саме обходив кущ, насторожено здригнув на загрив’ї шкірою, тихо загарчав. Тоді примовкла вся зграя, вовчиця нашорошила вуха, повернула гостру морду в степ. Вона ще слухала степ, а велетенський, із рваним вухом вовк тихо вискнув і, вигинаючи спину, ковзнув по схилу горба униз. Зграя майнула за ним.