Але й про те зараз не думав гетьман. І прогнав німця — ескулапа, який крутився перед очима: звечора в гетьмана пекло в боці, й той хотів зробити припарки.

Самойлович снідав і думав — продумував наперед розмову з вдовою. Йому прислужувала одна із челядниць — Палажка, мовчазна й похмура. Їй одній довіряв — не отруїть, — хоча й не вельми охайна, і нового панського штибу не знає. На снідання була червона риба, гречаники, смажені в’юни, мнишки з сиру — все те запивав пивом, наливаючи його з білої носатки із позолоченою ручкою. Страви смакували, не згледівся, як ум’яв дві сковороди млинців. Повів оком на Палажку — скільки разів казав, щоб не підкладала. Гетьман повнів, уже й на коня вибирався важко. Витер рушником короткі густі вуса, примастив їх пивом і пішов до малої світлиці. Та світлиця — для простих прийомів, там дешеві сірі шпалери на стінах, лавки, вкриті рядняними налавочниками, дубові ослінці, липовий стіл без обруса, з двома каламарями, на божниці ікони в простому окладі. Балачку вів сам. Навіть війта не запросив до світлиці. Першим став перед ним Пархім — низенький, схожий на цигана чоловік у сірій свиті і драних чоботях. Він розповів, як покликала його Хівря, як він сів на коня охляп, а Хівря сіла на другого, прихопивши з собою вила — трійчата, як Пархім наздогнав у лозах Пилипа, скочив на землю, хотів притримати Пилипового коня, але Пилип ударив коня під боки, й кінь вирвався, проте Пархім устиг вхопити Пилипа за ногу, й той упав на землю й почав одбиватися, й тоді підоспіла Хівря, й Пилип банітував її, вигукував, що вона відьма, суча дочка, й казав інші ущипливі слова, а Хівря собі байодила Пилипа, а тоді Пилип плюнув у її бік, а Хівря вхопила каменюку, що валялася під ногами, й ударила Пилипа по голові. А він, Пархім, тільки тримав Пилипа за ногу, щоб той не втік.

— І не цілив у Пилипа каменем? — запитав гетьман.

У Пархімових очах чорними крильцями змигнув страх, одначе дивився просто в очі гетьманові й дрібно — дрібно хрестився.

— Не ціляв, не бив, ніякої шванки не завдавав, тільки тримав за ногу.

— А якщо доведеться дати вивід на животворнім хресті? — ледь примружив очі Самойлович.

— Дам.

Двоє осавулів вивели Пархіма. Гетьман наказав впустити Дігтяренчиху. До покоїв зайшла літня огрядна молодиця в зеленій керсетці, картатій плахті, жовтій намітці, червонолиця, із залишками не до кінця облетілої вроди. Її зелені трикутні очі неспокійно бігали, в них помітно схлюпував страх.

Одначе вона задзигоріла, заторохтіла, не давши розтулити рота гетьману:

— Він обікрав мене. Забрав коня, забрав гроші…

— Кажуть, грошей при ньому не знайшли, — все ж втиснувся в її мову Самойлович.

— І сідло, й іншу збрую; і свита, і чоботи, і шапка — все на ньому моє…

— Кажуть, він приїхав до тебе на коні, — з притиском мовив гетьман.

— Який там кінь… Патика. Він здох ще тієї весни. І сам він… тільки ханьки м’яв… П’яниця й нецнота.

Гетьман мовчав. Давав препоганій бабі викричатись. Вона галасувала довго, упосліджувала вже мертвого приймака. Галасувала зі страху. Гетьман це добре бачив і, коли нарешті Дігтяренчиха вмовкла, сказав:

— Нехай і так. Але хто має право полишати людину душі?…

— Пилип ударив Пархіма, а Пархім його…

— Чим?

— Каменем.

Гетьман мовчав довго. Так довго, що в Хіврі відхлинула від обличчя кров і посиніли губи.

— І ти складеш об цім присягу на святому хресті?

Дігтяренчихою тіпнуло, й аж тепер сіла на ослонець.

Просто перед нею на стіні висіли ікони, вона боялася звести на них очі. Надто ж на картину страшного суду.

Гетьман усміхнувся в думці: ту картину наказав повісити саме тут.

— Складу, — прошепотіла ледь чутно.

— А якщо заприсягнеться й Пархім?

Дігтяренчиха зронила руки. Очі їй округлилися, губи затрусилися, і їх перекосило, повело вбік. Хотіла щось вимовити — й не могла.

— Такий гожий ранок був сьогодні, — розмірковував уголос гетьман. — Я ходив на луку, на сіна свої дивився. Пройшов аж до Зеленого Допливу. Даремно ти, Хівре Дігтяренчихо, не продала мені його. Там можна поставити добрі млини. Збираєшся покласти гребельку?

— Мені тепер… гребелька на той світ. — По Хівриних щоках текли сльози.

— Чого ж так, — розважливо мовив гетьман. — Не поспішай. Може, той Пилип сам упав на камінь? Він же падав з коня? Пархім його цупив за ногу?

— Падав… — Дігтяренчиха ще нічого не розуміла.

— Ось так… Посидить Пархім у секвестрі, охолоне, пригадає, як діло було. Маємо на те час. А нині я хочу погомоніти про луку твою, яка врізається в мої сіножаті. Одна твоя, єдина…

Хіврині очі засвітилися надією. Зрештою збагнула, яку кладку стеле їй гетьман. Кладку дуже дорогу, одначе таку, по якій можна врятуватися.

— Беріть її, ваша милість. І луку, і Доплив…

— Нащо ж так, Хівре, — примружив очі Самойлович. — Я не грабіжник…

— Я… вам… дарую…

— …І дармівщин не беру. Якщо ваша згода, складемо купчу…

Увечері у малій світлиці гетьман переглядав маєтні справи. Перед ним стояли дві дерев’яні різьблені скриньки, наповнені паперами, а збоку ще одна, мідна, з льодяниками, а також карафка з солодким вином. Гетьман любив поласувати, хоч і приховував свою пристрасть. Одначе сьогодні він посолодив душу й без льодяників. Ну що б, здавалося, та нікчемна лука? Скільки їх у нього, скласти докупи — конем не об’їдеш за день. А от стриміла йому колючкою під нігтем, і сьогодні врешті він ту колючку вирвав, виколупав.

Гетьман дістав зі скриньки перев’язану зеленою стрічкою паку паперів, розв’язав, розіклав їх віялом, наче карти, — шукав, куди прилаштувати новеньку купчу. Першою картою, козирним тузом у тій колоді, була грамота, де чорним по білому написано: «Божою милістю ми, пресвітлий і великий державний государ, цар і великий князь Олексій Михайлович, всія Великої, Малої і Білої Русі самодержець (і далі за титулом), пожалували єси у вічне володіння за вірну службу гетьмана Малоросійського Івана Самойловича містечком Седнів з угіддями, урочищами, лісами, луками, річками і черню, яка має чинити пану послуженство, з тим, щоб нам, великому государю, служив многії годи з великим старанням, і стверджуємо цим царським листом в укріплення і утвердження того, що йому дано». Гетьман поторкав руками велику жовту печатку, ще раз пробіг очима по паперах і врешті прилаштував до місця новеньку купчу. Тепер ці папери можна зв’язати й більше не розв’язувати. Він так і зробив — поклав їх до скриньки, замкнув її маленьким золотим ключиком і поставив до великої скрині, ошпугованої залізом. Вкинув до рота льодяника й підсунув до себе другу маленьку скриньку. Тут лежали дарчі грамоти, писані від його імені. Поклав перед собою одну, мовчки перечитував, смоктав цукерку, та враз скривився й виплюнув її просто під ноги. Цукерка гірчила, як і грамота, «Його імператорської величності Війська Запорозького обох сторін Дніпра гетьман Іван Самойлович.

Ознаймовуємо цим нашим писанням, кому про те відати належить, особливо пану полковникові їхньої царської пресвітлої величності ніжинському, обозному судді, осавулові і всьому старшому і меншому товариству: супліковав до нас поштивий пан бунчуковий товариш Мартин Шило, просячи ласки нашої про надання села Процьки з двома греблями і всіма приналежностями в полку Ніжинському для латвійшого дому свого виживлення, а також хутора Барсуківки з сіножатями по річці Остер від лісу Припутнянського до могили Тарасихи, а також ліс Припутнянський. Тоді, давши проханню поіменованої особи місце і бачачи його до нас, рейментарів, зичливість і давні у війську заслуги, і до таких же оного заохочуючи в даний час, оддаємо йому село Процьки, а також хутір Барсуки з сіножатями по річці Остер від лісу Припутнянського до могили Тарасихи, а також ліс Припутнянський з ласки нашої рейментарської. Відаючи про таку нашу волю, аби ніхто зі старшин, яко і чернь, з одбирання означених сіл і урочищ поіменованій особі жодної найменшої перешкоди не чинив, а війт тамтешній з належними тяглими віддав послушенство, сим листом нашим віруємо. Писано в Седневі, року Божого 1674, іюня 6 дня».