Мокій Сироватка сидів на невеликому мисику під вербами, що розбрелися по березі од нього в правий бік, приглядався до темних, схожих на скирти, обкучерявлених верболозами та осокорами островів. На плесах і далі лежала тиша. Тнули комарі. Сироватка терпів і вже шкодував, що причвалав сюди. Ну що він тут побачить! Татарського шайтана на городищі? Як той витанцьовує халяндри. Та коли й свій вибулькне з води, Мокію мало радості. Тут, на водних глибинах, їх гибель. Кажуть, що вони часом сходяться з отими, з городища, татарськими, й б’ються навкулачки. Може, з того пішла й примовка — чорти навкулачки б’ються. А ще січові діди розповідають: ховався якось в озері, в очереті, від татарви козак, а неподалік від нього виплив з — під води нечистий, пройняло його холодом у ямі — й чхнув на все плесо. «На здоров’я!» — сказав козак, і тоді рогатий побачив його, вхопив за чуба й поволік за собою до сомів. Підвела козака власна делікатність. Підводить увесь вік. Те Мокій затямив гаразд. І через те сидить над темною водою тихо, безшелесно. Все — таки невідомо, який дідько мотається в цих очеретяних нетрях.

І через те страшно Мокієві. Можуть і русалки знайти його між оцього каряччя, вже напевне подумають, що підглядає за ними. Для русалок, правда, він застарий, а там — нечистий їх знає. Принесла ж його лиха година сюди. Спав би оце в курені, де комарів видавив завидна, де прохолода, де вистелене свіжою травою ложе.

І враз Сироватка почув тихий сплеск. Пригнувся до води й побачив чорну тінь, яка швидко посувалася од однієї темної купи до другої. В наступну мить тінь трапила в розруб між вербами, й Мокій розпізнав чіткі обриси галери. Вона пливла по темній воді в ліву руку, пливла так тихо, що, здавалося, сунула по ній чаром. Коли порівнялася з довгим островом, там щось сяйнуло, либонь, вибили іскри кресалом. Сироватка трохи не скрикнув, скубнув себе за вуса, пригнувся ще нижче до води. Тільки тепер помітив, що острів значно довший, ніж був раніше, й кущі ліворуч теж вельми далеко забрели в воду.

Одлетіли останні сумніви: в лимані ховалася турецька ескадра.

Сказано в писанії: нехай проясниться путь твоя. Моя путь безмірно втомила мене, Божим захистом я залишився живий, прояснилася вона тим, що я вдома. Мені пощастило: їхав при гетьманському обозі, де була чимала варта. Нині на обози нападають не тільки лісові розбійники, а й чимало великомаєтних, але зубожілих панів тримають таємні розбійні ватаги й шарпають подорожніх; на нас було вчинено лише один замах, але сторожа наша пильнувала й прибишів було відігнано вогняною стрільбою, при якій двох забито. Весна вдалася дощова, броди глибокі, переправи тяжкі, та й вся путь була тяжка. Одного разу міст наплавний на човнах роз’їхався, і віз з кіньми, поклажею пішов на дно. Вози в нас були важенні, вантажені здебільшого ломом, в піску колеса грузли по маточини, часто ламалися, й доводилося лагодити їх у дорозі.

Одначе найбільший грім винагороджується великою тишею. Походжаю по батьківському обійстю, впізнаю й не впізнаю його. Серце моє вмивається слізьми, але то сльози жалю дитячого і розчулення також. Шкода своїх літ дитячих, вітця свого і ще чогось, а чого — не знаю. Серце моє зворушене, але нічого значного в тому розчуленні немає і мудрості також ніякої. Просто мені гарно. Дідизна наша — на краю села, власне, це хутір, на вулиці нашій, Калаталах, хати стоять рідко й тільки з одного боку, за нашою хатою вже поле, а далі ліс. Скільки пам’ятаю, одразу за хатами розливалися білим молоком гречки. Родила тут гречка, як ніде інде, умолотна й на зерно крупна, і всі роки були врожайні. Пасіку батько виставляли в саду, за кущами порічок, і бджоли летіли на гречки цілими роями. На меду та гречці тато й забагатіли. Мабуть, такого обійстя немає більше ніде: тополі велетенською сторожею обступили з чотирьох боків хату, клуні, стодоли; гінкі та високі, під вітер вони шумлять і гнуться, а при західному сонці палають, неначе свічі. Під тополями коноплі, неначе ліс. Ото вся огорожа, іншої й не треба. В коноплях дівчинка семи років кудкудакає по — курячи: дурить рябувату тітку, скупу й сварливу, — про таких кажуть, що вона води під потоп не дасть, — тітка думає, що то знеслася курка, бреде в коноплі, а дівчинка кудкудакає вже далі. Я сміюся. Та тітка — братова, дружина мого найстаршого брата Пархома. Другий мій брат, Овксентій, також одружений, але дітей у них чомусь немає. Він якийсь чи то нишковий, чи тихий, ходить неначе лин по дну, бесіду веде масну, а що думає — невідомо. Ще маю сестричку Липу, їй шістнадцять. Брати мої великі, дебелі, руді, чоботи на них пудові, кулаки — неначе гирі. Я не повірив би, що це мої брати, — сам я тонкий станом і хирлявий, але чимось ми трохи й схожі, і в усіх ті самі родимки на тілі. Видимі дві: на підборідді і на шиї.

В саду наливаються соком яблука, біля однієї яблуні прип’яте рябе теля, поки я стояв та ловив ґави, воно пожувало полу моєї свити. В латяній загорожі біля лісяного хліва велетенський бугай гребе на себе ратицею землю; я не люблю нічого дужого і нахрапистого, але бугай такий, що замилувався. І телятком також, хоч воно й пожувало мені полу свити. Молоді півники ганяються один за одним біля плоту, по півниках ми бачимо пори року, далі вони почнуть злітати на тин і випробовувати голоси, потім заспівають по — справжньому, по — півнячи, і битимуться також по — справжньому. Такий сумний закон життя, якого я не розумію і який хочу зрозуміти. Марний сей світ, але й гарний. Гарний, одначе й жорстокий. Скільки — то в нашім краї вдів, скільки калік, старців убогих! Вчора був у церкві. Паперть заповнена старцями, всі вони світять голодними очима, всі простягають руки. Серед них багато дітей. Одразу згадалися слова отця Єпіфанія: «От покинуте хлоп’я плаче, як його не пожаліти? Хто може бути гідніший милосердя, як не безрозумне єство, що не знає свого лиха? Ось діти, що лишилися без батьків, опікунів не мають, або сі не дбають про них, ось дорослі дівчата, без одежі, без науки, в голоді й нужді… А тут бідні селяни: в тих скотина вигинула, в того пан усе забрав, в іншого вояк все загарбав, а тут цар домагається данини, пан — чиншу, робити б йому, та нема чим». Яка, розмишляю, суть біди цієї? Хто в ній винуватий? Біду їм скоїли інші чи самі вони в ній також винуваті, темнотою своєю, непокорою Богові і владі? Признаюся, ці люди болять мені… яко низші істоти. Убога наша церквиця, убогі люди. Вони йдуть до церкви босоніж, чоботи несуть на палицях, і взуваються вже біля самої паперті. Вони мовчазні й покірні долі. Чи так тільки здається? Бо хто ж тоді впродовж двадцяти літ кружляє в кривавих вихрах братовбивчої війни, хто стоїть супроти турка і ляха? В мене було кілька двоюрідних братів, не лишилося жодного — по одному забирали гетьмани, склали вони голови під їхніми (чи то ж своїми?!) бунчуками. Рідні брати якось заціліли, хоч, чував, ходили один з Брюховецьким, другий з Многогрішним. Вони зараз тихі—тихі, мовчать, про те не люблять говорити. Пообпікалися на шаблях — взялися за чепіги. Дехто обпікся на безвік. Скажімо, мій дядько Харко. Увірував був у мудрість гетьмана Виговського і в силу його, надто після того, як побили Пушкаря, а далі, під Конотопом, під Сосновкою, князя Трубецького з Куракіним, а також князів Пожарського та Львова, загнали в болото тридцять тисяч війська й понищили. Там було вбито також і двох Бутурліних. Перед тим була рада в Корсуні, на якій старшина між собою укріпилася стояти за гетьмана і за права та привілеї колишні. А далі Виговський перекинувся до поляків, Харко одхитнувся од нього, утік на свій хутір Харки, одначе його знайшли й повезли на плаху. Про те я дізнав давно, через дядька Харка, і на мене аж там, у північній стороні, падала тінь недовіри. Я це почував. Розпитую про дядька і про ті події в братів, у односільчан, — не кажуть нічого. Знизують плечима, одводять очі. На мене поглядають з підозрою. Я їх розумію: за ці роки чимало їх обкрутилося в таких вереміях, у яких важко розібратися й завше можна повернути щось у лиху сторону. Той побував у Брюховецького, той у Сомка, а той ще в когось. Починалось рожево, а кінчалося чорно. Билися за одне — отримували у віддяку інше. Де ж та правда, за яку кресали шаблями? Чим кінчилася? Вони самі не знають, і не знає ніхто. Он і нині ворохобляться два гетьмани. Певно ж, обоє стоять за правду. Обоє обіцяють захист і добро краєві та людям, волю на тисячу літ. Обіцяють щиро чи обмильно? І сього не знаю. Гетьман Дорошенко сидить у неприступній Чигиринській фортеці, сього року боярин Ромодановський і гетьман Самойлович ходили на нього, але не вскурали. Тоді пішли під Черкаси, й ті здалися. І Канів також. Ще один гетьман — польської сторони, — Ханенко, вступив на Задніпря, було скликано в Переяславі раду, і в піст Великий він склав з себе гетьманство. Дорошенко в Переяслав не приїхав. А тим часом татари пішли під Лисянку і Ольховець, гетьман і князь Ромодановський знову виступили під Чигирин, а їм на пострах переправились через Дністер турки, взяли Косницю і Стіну. Перестрашена уманська старшина приїхала кланятись туркові, і її побрали в бран. По тому турки скурали Умань, а Самойлович і князь відступили від Чигирина. Щось лихе діється в моєму краї. Сліпі поводирі, які кажуть, що віють зерно, насправді перевіюють жар, ведуть за собою таких же сліпих воїнів, і коли з’являється серед них зрячий, вони осліплюють і його. А тим часом турецькі, татарські, ляські — чиї тільки коні не топчуть мою землю. В Біблії сказано: світ єдиний в Богові. Але чому тоді навіть народи, які моляться одному Богові, не можуть жити в мирі між собою? Чому декому хочеться захопити якомога більше світу, підігнути сусіда, а якщо він не скоряється, втопити у власній крові? Здебільшого прагнуть цього войовники, дужі, але тупі. Й хочеться запитати, для чого ти, нікчемний, зачучверілий, хочеш захопити інших? Щоб і вони були схожі на тебе, захланного? Для чого нав’язуєш свій смисл і свої звичаї, якщо вони гірші за звичаї тих, на кого ідеш з мечем? «Ми переможемо вас». Для чого? Щоб стали такі ж, як ви, голодні й дикі на віки вічні? Не розумію сього, не збагну.