Залишаємося вашої вельможності зичливі приятелі і брати, Іван Сірко, отаман кошовий, зі всім товариством Війська Низового Запорозького»[11]

Моя путь прослалася на Батурин. Бо де ще більше дізнаю правди, де глибше сягну істини, як не в гетьманській столиці. Гетьман — найбільший чоловік краю нашого, отож і правда там найбільша. А довкола нього скупилися інші достойні і вчені люди, походжу і я хоч зокола, послухаю слова мудрого й чогось навчуся сам.

Щойно по всьому південному краю пройшло велике збурення: цар турецький у величезній силі йшов на нас, і сталися там утарчки великі, гетьман Самойлович та князь Ромодановський виступили насупроти нього, й супостат скурав міста Ладижин, Умань, Тростянець, Тульчин, похапав жінок та малії діти, але змушений був відступити, бо запорожці чинили проти нього всілякі контраверсії: кораблі турецькі потопили й дороги перетяли. Гетьман видав універсал, у якому писано, що отримали перемогу над басурманом велику, але в тому універсалі про запорожців сказано незичливо, й те мені незрозуміло, як також і те, чому діяли не єдинокупно, чому поміж гетьманом і кошем Запорозьким немає спілки, адже це на лихо всім нам. Сподіваюся, мені розвидниться в Батурині.

Дорогою трапився мені попутник, миршавенький чоловічок з підлизаним, недавно підголеним чубом і з розумними, але мовби зляканими очима. Познайомилися з ним на постої і далі йшли разом. Попутника звати Педько, він мовчазний, і мова його не селянська, хоч він і каже, що селянин з Батурина.

Ночували в комірчині при корчмі, і вночі Педько почав просити мене бути боярином на його весіллі й вінець тримати. Дивне прохання, дивне весілля, якщо боярина шукають в дорозі, одначе він так упрохував, що відмовити було ніяк, і я погодився. Вінчався Педько рано — вранці в хутірській церквиці під Батурином, з Педькової сторони вінця тримав я, з боку молодої — худа висока дівуля із сизим, неначе в п’яниці, носом. Та й молода не така вже молода. Їй років тридцять, натоптувата, тілиста, з лицем камінним, сердитим. Старий неохайний піп повінчав швидко, й ми поїхали до молодої, куди Педько приставав у прийми. Педьків тесть — колишній збирач податків при гетьманові, та чи то він прокрався, чи новий гетьман хотів мати й нових збирачів податків, його було вигнано, а добро забрав гетьман яко шкодуюча сторона. Лишили тільки хату, велику, на п’ять кімнат, але вона зветшала, стіни пообвалювалися, й дах протікав. У тій хаті й відгуляли якесь нишкове, потайне весілля, бо було тільки кількоро родичів зі сторони молодої, а від молодого й далі один я.

Наступного дня Педька схопила варта й закинула до цюпи біля брами. Мене покликали яко свідка, й двоє суддів розпитували, що я знаю про Педькове весілля, і я чистосердечно розказав усе. Мені йняли віри й не йняли, бо відпустили, але наказали, щоб нікуди з Батурина не йшов. А я й не збирався нікуди йти. Впродовж трьох тижнів мене викликали ще кілька разів, вже до архієпископської консисторії, не били й не погрожували, а я розказував те саме. Аж тоді дізнався, що Педько — Педько віднедавна, а до того — Версонофій, монах Онуфріївського монастиря, який сану позбувся й саморозстригся. Педько пояснив: розстригся через те, що покохав. Але консисторіальний суд твердив, що він учинив гріх — покохав у сані чернечім.

Педька я навідав двічі, носив йому їсти, він сидів у підземеллі у вузькій камінній цюпі. В сусідній цюпі сидів на ланцюгу ще молодий, зарослий до самих очей чорним волоссям в’язень, двері його в’язничного льоху були розчинені, і я зайшов, бо дуже уважно й осмислено дивився на мене той чоловік. Я погойдав ланцюг і запитав, за віщо він сидить, і він відповів:

— За правду.

— А що, — сказав я, — правда живе тільки на цепу?

— Тільки, — переконано відказав в’язень. — Якщо вона зустрічається з кривдою.

Я хотів запитати, де саме і в яких шатах він бачив кривду, але нагодився наглядач і гримнув на мене, щоб ішов геть, якщо не хочу сам опинитися в залізі. Я пішов до Педька. З ним розмовляв довго. Педько не розкаювався в содіяному й страху не виказував.

— Ігумен мого монастиря лихий і неприступний, та й ієромонах, якому слугував, не кращий, мав би служити Богові, а слугував зловорожцям. Не прожив я, Дорофію, а проплазував, але більше не можу й не хочу. Бог бачив муки мої, бачить і мою щирість. Світ — це любов, і Бог за любов не карає, а те, що я покохав у сані, в тому не моя вина. Чернечого закону я не порушив, бо одружився вже після розстригу.

Я засумнівався в Педьковій любові, може, через те, що вельми негарною є його дружина і говорив Педько про Бога та любов зі злістю в голосі. Може, він похитнувся в вірі? Засумнівався? Але яке мені до того діло.

Ще Педько сказав, що не визнає суду консисторійного, бо не є монахом, а вимагатиме суду світського. (Я подумав: вимагатиме через те, що світський суд не такий строгий, та й судитиме того, хто прийшов до нього, а не втік від нього). Педько говорив твердо, і був цей невеличкий чоловічок непохитний у своїх словах і ділах. Я дивувався силі духу і впертості монаха. Адже за таке може покарати не тільки влада, а й Бог. Я подумав, що Педько відстоює не свою любов, а себе, своє право на вільний вибір, на життя. Я мимоволі пройнявся повагою до нього й подумав, що людина творить себе сама. Миршавий монашок виявився велетнем духу, а його тесть, який колись ходив з шаблею під рукою самого Богуна, — нікчемним патякалом, калатайлом, від колишнього воїна лишилася тільки наповнена славолюбством і пихою шабатурка. Дивні діла твої, Господи, дивні переміни ти твориш у людях.

Педько таки домігся, що його судив суд світський, а коли судді, не маючи подібного вчинку на пам’яті, звернулися до Литовського статусу, рішуче заперечив, сказав, що в нас Литви давно немає і тим законам він не підвладний. Судді трохи розгубилися, а потім присудили Педька до п’ятдесяти київ, але одруження його визнали законним. Бито Педька без усердя, й він вижив, вернувся веселий і навіть хвацький.

Впродовж усього цього часу я жив у Педькового тестя Никодима Тирлика, який намовляв мене одкрити в його хаті канцелярію по переписуванню паперів. Мовляв, чоловік ти грамотний і Педько також знає грамоту, знайдете собі по підпомічникові, а він, Тирлик, прийматиме прохачів і вестиме всі обрахунки. Никодимові Тирлику кортіли не стільки прибутки, а якийсь уряд, бодай маленький, але таки уряд. Є люди, які вважають, що створені тільки урядувати, а не робити роботу. Через те він занехаяв і господарство, й жив заробітками жінки та дочки, які пряли та вишивали. І все розказував про те, як був збирачем податків, яку мав владу та силу, як його боялися й шанували. Боялися — це так, а шанували — не вірю. У народі шанують тих, хто робить добро чи хоч намагається його зробити, а тих, хто владарює, — бояться. Он мене грубо прогнав наглядач тюрми, я його забоявся, але шани до нього не почував і на крихту. Через те мене кортить довідатися, чи шанують гетьмана. На дрібніших державців я вже надивився достатньо. Смисл їхнього життя розгадати неважко: наїстися, напитися, переспати з гарною челядницею й ні гич більше. Мали б показувати приклад благостині меншим, і тоді ті пішли б за ними, а виходить навпаки. Якщо ти живеш не по закону, якщо хочеш пожаковати, де тільки можна, то чим гірший я? Обіцяють іншим Царство Небесне, а самі гребуть під себе.

Гетьман, либонь, не такий. Сам він з сану духовного, знає слова апостольські, то має іти вказаною ними стежкою. Спробую пройти за ним думкою.

Одначе спіткнувся на першому кроці. Довідатися щось про гетьмана непросто, бо про нього люди не говорять або говорять ухильно, так само було в Москві: люди підлі, залякані вихваляють царя на всі заставки, люди чесні воліють мовчати. Шлях до влади — через нетрі, через хитрощі й обман, через обмови та ніж, тому то всі, хто досягнув влади, люди погані. Вони щодня, щогодини обманюють Бога і ближніх своїх, а декотрі й самі себе, якщо можна видобути з того користь. Я не знаю, як бути; адже без влади в світі жити не можна, а вона завжди неправедна. Я вже набачився, начувся. Розпочинається вона завше мовби з надії, а потім на тому виростає трава. Вона виростає на всьому: на дружбі, на любові, на минулому. Це мудрості Сьорби, лихі мудрості, сам я ще не знаю, що таке любов, та й дружба також.