Відчуваю, що десь поблизу велика відгадка на моє найбільше запитання, а вхопити не можу.

Дивовижна благодать опустилася мені в душу, і я відчув, що по моїх щоках течуть сльози. Щасливий чоловік, який прозрів бодай на крихту, прозрів для себе і таким чином для світу. Я почуваю, що плину не тим шляхом, яким плине отець Симеон і всі, хто з ним, можливо, вони ближчі до істини, але та істина зараз мене майже не обходить. Шукання тієї істини безконечне, мені ж потрібна істина остання. Отець Симеон любив бесідувати зі мною, вивіряв на мені свої думки, й тоді мені було цікаво з ним розмовляти. Він говорив про гріх Адама та Єви, про воскресіння Христа, його вельми цікавило: уся кров після воскресіння вернулася в тіло чи не вся, частина, яка витекла на пісок, засохла на цвяхах, — не вернулася, і чи воскреснуть люди з нігтями, які росли все життя, з кишками, й чим ті кишки будуть наповнені, яким буде прихід антихриста, й що було б, якби люди не згрішили. Що було б, не знаю, але рід людський живе в гріхах і мусить позбуватися їх хоч потроху тут, на землі, а не тільки після Страшного суда; і думаю я, що й святі отці мали б більше цим піклуватися, а не лише тим, що було колись і буде в майбутньому по кінцеві світу. Тоді вже буде пізно позбуватися гріхів своїх і переміняти себе на краще.

Далеко, на леваді, співають дівчата. Пісня ледве мріє в мороці ночі, вона наче чар. Летить на незримих крилах, пролітає крізь тебе й залишається в тобі.

А це так просто зовсім про мене:

Мабуть, ніде в світі немає більше таких пісень, і вже тільки заради них варто народитися в цьому краї. Нез’ясненна туга сповиває мене, чогось мені стало тяжко кидати батьківщину, якесь провіщення торкнулося мого серця, і я розхвилювався. Я слухав рідну пісню, рідну мову, й вона лилася, неначе ніжний струмок, у якому переплелися запахи калини, чебрецю, лепехи. Я пив рідну мову, як п’є спраглий подорожній воду з струмка. Мова моїх земляків наповнювала мене не відомою раніше радістю й силою, в ній лунав і дзвін молота по сталі, й плакала скрипка, й шелестів вітер в яблуневому вітті, й чувся трепет зірок у небі — все ввібрала в себе моя мова, все в ній є, вона живе й переливається, сміється й печалиться. Звичайно, я, книжник, намагаюся передати її словами книжними, насправді ж у ній і піт, і кров, і прокльони плугатаря, й сирітський плач, — все в ній, як і має бути. Мені подумалося: тепер, коли я піду, вона буде зі мною. І буде зі мною сестра, й брати, хоч вони й потурмаки, але в мене немає на них осуги, і батькова та материна могили зі мною, мені є перед ким тримати одвіт і ким дорожити. Людині визначено Богом місце народження, країна, небо, вона не може нічого того поміняти, як не може поміняти себе саму, а якщо щось із того, призначеного їй, поміняє, то не на краще, бо чуже ніколи не буває кращим за своє; і куди б ти не пішов, твоя батьківщина, вітцівщина буде завжди з тобою.

Навіть не помітив, як підсіла до мене Липа. Щойно її голосок дзвенів за плотом, а вже вона тут. Вона ще піддівочка й на колодках не гуляє допізна, з подружками збігаються увечері на вигоні, туди ж прибігають хлопці—підпарубчаки, а грають в дитячі грища: в крука, в квочки, ганяються одне за одним, і всі вони ще чистії тілом і помислами. Принаймні так мені здається.

Липа гнеться лозинкою, заглядає мені в очі, личко її пашить, я чую це на відстані:

— Розкажи, як живуть дівчата тамтешні, в що одягаються.

— Боярські дівчата сидять у теремах, нікуди їх не випускають, і нікого вони не бачать…

— Ніколи?

— Ніколи, поки не повиходять заміж. А прості дівчата живуть, як і ви, роблять роботу, сходяться на посиденьки…

— Пісень співають? — І враз: — Може б, ти не їхав? Побудь хоч трохи. Ти стільки бачив, стільки знаєш. — Голос її підноситься до тремтіння. — Важко мені тут. Брати, вони все в роботі. І хмурні завше, сердиті. А ти не такий. Ти — добрий. Мені ж так хочеться доброго брата, доброї людини. Немає тут у мене нікого. Одна бабуся… Так вони старі, стали недобачати. Та й брати наказують, щоб не ходила до них.

Моя рука сама тягнеться до русявої голівки. Боже мій, рідна душа! Відчуваю, що в цій милій дівчинці я знайшов би рідну душу. Рідну по крові й помислах. По Божому провістю. Може, й справді залишитись? Але ж тоді не сповню своїх замірів, веління, яке вклав мені в серце Господь. Буду каратися, нудитиму світом.

— Не можу, Липо, — кажу якомога сердечніше. — Така моя путь. Вона вказана зверху.

Липа мовчить, ковтає сльози. Я теж тамую сльози.

— Оті дві зірки, — показує на небо сестра, — наші тато і мама. Я щовечора на них дивлюся. Вони завше в парі. Одна більша — татова, друга менша — мамина. А ото зірка нехороша, вона наглядає за ними. Поглянь, яка холодна й важка.

— Полярна зірка. Татари кажуть, що то вбитий в небо залізний цвях, довкола якого крутиться небо.

— От бачиш… Не наша зірка, басурманська.

Я знаю, що зірки всі однакові і всі вони наші й не наші, але мовчу. Оці дві зірки від сьогодні стануть моїми. Я дивитимусь на них і згадуватиму Липу.

Помічаю жовтаву тремтячу зірку й здригаюсь. Чомусь згадав Сьорбу.

Вночі він мені приснився. Стояв у дверях комірчини й манив мене пальцем. Я ступив кілька кроків і зупинився. Погане провістя, та ще в дорогу.

Брати та сестра провели мене за село. Брати наклали мені припасів повні сакви, ще й дали грошей п’ять битих талярів. Багатій! Попрощалися біля сухої верби, на якій і зараз сиділи ворони, ми сполохали їх. Брати сопли й цілувалися невміло, й не могли приховати радості. Липа плакала. І мені млоїло на серці, і мені стали в горлі сльози, але я дивився на братів і тамував їх.

— Де не ходитимеш, знай, — мовила Липа мені, — в моїй хаті місце для тебе знайдеться завжди.

— В якій це твоїй хаті? — не стримався Пархім.

— У тій, в якій житиму, як вийду заміж.

— Ще як вийдеш…

— Вийду. Я гарна, — й тупнула ніжкою.

Й справді була неймовірно гарна: заплакана й розрум’яніла, ніжна та свавільна, ще й певна своєї краси та самої себе. Мабуть, вже зараз сохнуть по ній парубки та паруб’ята, й вона це знає.

Я благословив їх усіх і перехрестився сам.

Страх мчав натовпом, мов наляканий олень лісом.

Шелеснуло тут, шелеснуло там, охнуло аж з того краю.

— Дивіться, дивіться, намети ставлять!

— Ще одного бунчука ввіткнули. А то що над наметом? Якісь ганчірки.

— Крила орлячі. Щоб, значця, нас накрить. І над верхівцями також.

— Ой людоньки, що ж воно буде!

На вал вийшло кілька відчайдушних молодиць, попереду довговида смаглява дияконша у квітчастій хустці, йшла сміливо, моторно, мабуть, щоб додати бодьорості козакам, подивилася з — під тонкої білої руки й помертвіла. Вершники з орлиними крилами пролетіли крізь неї, і осипався веселий цвіт з серця дияконші, й стало воно, як грудка льоду. Та й як не помертвіти! Турки і татари стояли за якихось двісті сажнів, витріщилися на жінок, загаласували, залементували. Допіру татари бавилися — стріляли з луків гусей на Сільниці, хоч не могли їх дістати (козаки туди сягали рушничним боєм), забави не полишали, хижо щирились, пружно опускали тятиви. Гуси ґелотіли, літали, їм не було куди вирватися із смертельного кільця. Лише двоє білих, б’ючи крилами по воді, полетіли в бік болота, татари стяли сірого гусака, а гуска впала в очерет. Тримаючи в руках луки, татари дивилися на жінок. Білі плями облич, чорні вирви очей.