Мені перехотілося розмовляти з Овсієм Сьорбою. А праглося стільки довідатися від нього. За ці роки він один кілька разів їздив на Україну. І просто Овсій Сьорба знає багато, але чомусь таїть своє знання. Апостол Павло рече: «Премудрість людська — безчинство є у Бога». Прости мені, Господи, але безчинством може бути тільки отака премудрість, яка не для людей, а од людей або й проти них. Я думаю, як би делікатніше сказати про це Сьорбі, та зненацька пускаюся берега і бреду навпрошки:

— Для чого світ у вас уклав стільки знання? Чому ви не передали його нікому? Нащо забираєте з собою?

Жарини на дні скелець ледь — ледь засвічуються.

— Знання це… А проте… Ти хочеш знати?

— Хочу, — кажу якось по — дитячому.

— Ти будеш знати багато — багато, більше, ніж будь — хто інший. Таємне знання і таємна влада солодкі, та ще коли за них добре платять. Для цього я тебе й кликав.

Я витріщаюся здивовано. Спохоплююся і затуляю рота. Я, коли дивуюся або дивлюсь на щось чудне, завжди розтуляю рота.

— Давно маю таємне веління… Та все не випадало нагоди. А тепер приспів час… Веління дуже високе, і ти не можеш ним знехтувати. Ти їдеш на Україну, хлопець ти вчений, маєш очі, маєш розум, можеш дотямкувати, що до чого. Тобі не треба нічого робити, а тільки коли до тебе підійде чоловік і передасть поклін від Дем’яна Дем’яновича, мусиш розказати усе, що чув і бачив. Розказати правдиво про діла і помисли людей, з якими зустрічався: козаками і міщанами, світськими і духовного сану. І про чутки, які ходять у краї. Просто треба бути уважним.

Аж тепер мені стає страшно. Хто такий насправді Сьорба? Кому й за віщо служить? Якої сили боїться й понині? Мабуть, то страшна сила. Боїться, що помстяться на родичах?

— Я такого… не зумію, — белькочу. — У мене, що влетіло в одне вухо, в друге вилетіло.

— Зумієш, — і подивився на мене бісом. — Щось запам’ятаєш, а щось і запишеш. Он там на кілочку висить свитка. Вона — для тебе. В лівій полі зісподу є кишенька потайна… — Хапається за живіт, лягає на рундука. Мимоволі погладжує його рукою.

— Не треба мені тієї свити, — кажу, трохи оговтавшись. — І плати не треба. То це ви, дядьку Овсію, самі справляли таку службу?

— Цить! — неначе гусак, витягує довгу кістляву шию Сьорба. Він схожий на смерть. — Не твого розуму це діло.

— Як же не мого, коли йдеться про мене.

— Знаєш, хто ти? Комашка. Порошина. Радій, що про тебе подбали.

— Нехай йому враг, такому дбанню.

— Враг, він тебе знайде, якщо відмовишся. Одягай свиту.

— Вибийте хвоста об тин… Самі ходіть у ній.

— Стій! — нараз гукає Сьорба незвично дужим голосом. Зупиняюся вже в дверях. — У свиті чи не в свиті, а якщо привезуть уклін від Дем’яна Дем’яновича, приймеш його. А зараз підніми клямку та поверни праворуч дверного цюцика. Виходитимеш, потягни на себе добре двері. Вони замкнуться самі. Я вже не вставатиму.

Мовчки грюкаю дверима. В голові гуде, неначе у вулику. Не можу нічого втямити, нічого розчовпати. Зрозуміло одне — служба, яку пропонує Сьорба, ница. Я начуваний про неї. Це не те знання, якого я шукаю. Це знання страшне, і ключ від нього тримає неправедна, зла рука. Я аж зашпортуюсь на стежці. Гарного ж гостинця приготував мені Сьорба! Йду й підозріливо поглядаю на зустрічних, може, й вони носять у душі гирі, почеплені яким — небудь Сьорбою? Спогадую «Панегірик» Траянові, те місце, де донощиків — сікофантів, зібраних по всій державі, відіпхнули на драних човнах в розбурхане море. Люд тоді радувався, порадуюсь же і я, що не прийняв лихого дарунку. Я вільний і чистий, і плавба моя вільна. Сьорба кликав мене в сікофанти, і якби я погодився — згубив би свою душу. Се ремесло нечисте споконвіків, воно гірше, ніж розбій, розбійник ще може чимось виправдатися перед Богом — голодом і холодом — і Бог простить йому, а за таке неспасенне ремесло — ніколи. І я подумав, що ще не ступив на житейську стежку, а вже небезпеки підстерігають мене. А що ж буде далі?

Я не міг більше радуватися, не міг пишатися собою, мені здалося, що я теж хоч трохи забруднився. Але в своєму рішенні утвердився остаточно. Може, подумав я, ми й створені, щоб пройти через усі спокуси, всі перелоги і прийти до кінцевої мети чистими та ясними. Тільки як терпить те, що пропонував Сьорба, Бог?.. Одначе хіба мало він терпить. І ми терпимо, і в терпінні очищаємося, терпінням вистелена дорога на небо.

Вранці мене зненацька захоплює звістка: вночі вбито та пограбовано Овсія Сьорбу. Вбито власною сокирою, яку тримав в узголів’ї (недарма кажуть: не тримай біля себе сокири), і вигребено все з лави — рундука. Пекуча хвиля підступає під серце: либонь, це я винуватий в смерті Сьорби. Я не примкнув двері, як велів він, і злодії зайшли до комірчини. Намагаюся заспокоїти себе: той, що йшов грабувати Сьорбу, пантрував за ним давно, він зайшов би й сам, опріч того Сьорбі вже лишилося жити лічені тижні, якщо не дні. І тепер… Я вільний від нього. Ніхто не знатиме, якого каменя хотів покласти він на мене, яке каїнове тавро носив сам. Може, це покара за гріхи його? І все — таки негарно так думати. Вбито людину, християнина. Гаряче молюся, але на серці не легшає. Тепер вже не можу дочекатися, коли вирушить обоз. Я вже ніколи не зміг би жити тут. Чекаю дня від’їзду як збавлення від кари.

Татари рушили на Україну, коли заполовіли жита.

Кримська орда злучилася з білогородською й, учинивши по малій воді переправу під Джанкерменом через Дніпро, вийшла до Дністра й стала табором під Сороками. Малі ватаги шарпали Поділля, калга — солтан з ногайцями врубався в Польщу, а польське військо і не збиралося заступати йому шлях.

Козакам Тавинського чамбулу — роз’їзду — вдалося добути «язика» з ханського почту; це був татарин, який носив за ханом пипку з тютюном, а що служба та легка, а пахолкова голова не забита клопотом, у ній трималося багато почутого в ханському наметі. Загубивши пипку, татарин не хотів загубити голову, виповів усі таємниці козакам. Від нього довідалися, що орда наводить під Сороками міст через Дністер, по якому мають пройти султан та візир із турецьким військом, що цього літа вони повоюють Україну та Польщу, перезимують у Києві, а наступної весни рушать далі. Йде турецьке військо од Бендер на Ясси, посувається поволеньки, бо має великі тяжари — везуть гармати та інші військові причандали. Це, либонь, уперше доправляють запаси на возах, а не на верблюдах. Татарин повідав: війська в султана стільки, що земна твердь перехиляється на той край, з якого воно йде, там незліченно народів і племен — не вистачить на руках і ногах пальців, щоб усі перелічити. Вони йдуть піші і їдуть на конях, одногорбих і двогорбих верблюдах, навіть були слони, але вони чомусь поздихали, вступивши в козацькі степи. Проте в який бік покаже під Сороками перстом султан, татарин не знав. І ще він сказав, що з Криму пішла не вся орда й що в Очакові чекають на турецький флот із сипаями.

Сірко наказав укласти з татаринового зізнання листа й одправити в Москву. Північну столицю охопила тривога, там готувалися до великої війни, споряджали військо, в містечку Путивлі будували хороми для царя. Звідти він мав повести воєнну кампанію. А тим часом указав Самойловичу й Ромодановському виступити назустріч турецькій армії. Гетьманське та стрілецьке військо підійшло до Дніпра й, довідавшись, що турки та татари далеко, переправилося на правий берег та обложило в Чигирині Дорошенка. Самойлович сподівався під цю веремію забрати в того булаву й стати гетьманом обох берегів Дніпра. Бо хоч навесні йому здався ставленик польської сторони Ханенко, а з ним десять правобережних полковників і в Переяславі було скликано раду, на якій Самойловича проголошено гетьманом обох берегів, Дорошенко тієї ради не визнав і булави не оддав. Запорожці теж мали її за нечинну, казали, що гетьмана обирали не за вольностями й правами Війська Запорозького. Сірко вимагав скликати раду в долині Росави, широку й вольну, як за батька Хмеля, аби вона навічно проголосила одного гетьмана для України. На те не схилялися ні Самойлович, ні Дорошенко, як не схилялися раніше Виговський, Брюховецький і Хмельниченко. Коли Сірко починав думати про те, йому в пам’яті спливала притча про батька, який залишив синам хату. Велику та світлу хату — на дві половини. Замість того щоб порядкувати в ній ладком, сини виривали один одному чуби, хапали один одного за горлянки, — мовляв, на моїй половині кращі порядки, піддайся мені. І розсипали в бійці жар із печі, хата горить, але вони чубів не випускають.