Киліяна давно зрозуміла: вона гарна собою — і боялася, що не зуміє взяти того всього, що може заплатити за її красу світ. Отако, — мріяла, — сидітиме вона, як оті пани, при відчиненому на вулицю віконці, підклавши під лікті вишиту подушечку, і лузатиме насіння.

Там, у Бершаді, — спогадувала вона, — стільки лавок, а в них так і мигтіли парча та срібло. Як одгуляють весілля, Лаврін чумакуватиме. Тільки не в Крим поїде — хай тому Криму цур, — а по городах, по ярмарках. Вона, либонь, теж іноді їздитиме з ним. Уже казала про те батькові. Правда, він їй на те: «Один дурак возив на продаж гарбузи, та з ними й голову продав… Он у лісі скільки галяв. Аби руки та плуг, порозорювати їх, позагороджувати од звіроти — можна за п’ять літ забагатіти». Батько насправжки хоче запрягти Лавріна в лісову роботу. То його давня мрія. Бо сам трохи ледачкуватий. Тепер же бере дармового наймита. Киліяні аж моторошно од тої думки. Ті перелогові землі вмент вип’ють Лаврінове здоров’я. Їх мало покорчувати, поорати, а ще треба стерегти по ночах з рушницею. Ні, вона оддається не за наймита, а за ґречного мужа.

Сподівалася переважити батька. Важкий і понурий, він не знав з нею зладу. Боявся її галасу, сліз, ладен був задобрювати чим тільки міг. Новим намистом, кумачами, мандруванням на прощу з бабою Вуцькою, хоч і знав, що прощі ті не вельми побожні.

Ні Киліяна, ні Лаврін не відали, що Дорошеві плани перемінилися. Бігли думками вперед, десь там їхні думки спліталися, й обом було гарно та затишно. Лаврінові аж шкода стало Марка, що самотньо (Дорош кудись пішов) сидів на призьбі.

— Марку, йди до нас, — покликав Лаврін.

Марко не почув. Душа його в цю мить злостиво посміхалася, й посміхалася не на радощах, що звершиться його несподіване жадання; вона осягнула, що і в інших душах такі ж чорні холодини, як у його, а може, й гірші: хто йому Киліяна — ніхто, Дорошеві ж — рідна дочка, а він її запродує. Марко не до кінця вірив, що все буде так, як намислили вони з Дорошем, але відчував, що на такому замісі не може зійти і Лаврінове щастя. Першої миті був охопив його душу відчай, але сплив, його витіснив сліпий дощ, який замивав останні сліди.

— Марку, йди до нас, — знову покликав Лаврін. І хоч Марко з його голосу вловив, що кличе він для годиться, підійшов і сів на оберемок зеленої, ледь вологої трави. Він бачив, що перебив розмову, але тепер уже зумисне не збирався швидко йти пріч. А може, перебив не обом, бо здалося йому, що Киліяна посміхається до нього привітно. Мабуть, то була несвідома дівоча гра, а може, їй трішки кортіло подратувати Лавріна. Чи й хтозна, що кипіло в тих чорних зіницях. Перемовляючись з Лавріном, плела вінок і тепер одягла його собі на голову, повернулася до Марка й запитала, дивлячись на парубка:

— Личить? Гарна я в ньому?

Марко побоювався звести очі й бачив не вінок, а довгу шию і гаптований комірець сорочки, що її облягав.

Запитання спантеличило Марка й навіть розсердило. Він погамував злість, хитнув головою в бік Лавріна:

— Це нехай він признає.

— Він уже признав, — засміялась дівчина.

— А хіба треба, щоб ще хтось?

Тремке, солодке, не знане досі почуття протекло по його серцю, але в солодке домішалися краплі гіркого. Любов гірчила ненавистю. В Маркових очах миттєво зблиснув вогонь, який злякав Киліяну. Лаврін реготав, а вона зняла вінка і розірвала. Запала мовчанка, аж Лаврін перестав сміятися й з жалем дивився то на вінок, то на Киліяну.

А вона зиркнула на Марка й мовила:

— Ти не такий, як про тебе розказував Лаврін. Набурмосений і сердитий. Хоч би посміхнувся.

— Козакам у будні посміхатися заборонено, — здобувся на жарт Марко.

— А в свята?

— В свята й поготів.

— Ви того такі похмурі, що без дівчат, — в одну мить вирішила Киліяна. — Таки ж ніколи — ніколи жіноча нога не ступала на острів?

— Чого ж, приходять, — думаючи щось своє, підтримав жартівливу розмову Марко. — Русалки забігають. Трапляється, і в курінь котрась заникне.

— Й що тоді?

— Всяке буває…

— А я на русалку схожа чи ні? — притулила до голови розірваного вінка.

Марко спохмурнів. Лаврін страктував ту похмурість по — своєму. «Переживає, сумує за нашою дружбою, — подумав. — Може, нам вдасться вмовити Бруса й Марко залишиться з нами», йому було шкода Марка. А Киліяні було весело, їй хотілося жирувати, жартувати, вона вирвала травинку й провела нею Лаврінові за вухом, аж Марко відчув той лоскіт, в серці в нього завирувало. А Киліяна враз підхопилася на ноги й показала на гривку осоки посеред долини.

— Ходімте до сажалки, я покажу головнів. Хтозна — де вони взялися. Такі великі. Запливають у струмок, а тільки що, втікають назад до озерця. Я на них загадую собі всяке.

— Я люблю дивитися на них тільки тоді, коли вони на сковороді, — пожартував Марко і пішов до хати. Лаврін і Киліяна, взявшись, як діти, за руки, побігли до сажалки.

Спати гостей Дорош поклав у хліві на сіні, застеленому м’яким пухнастим ліжником. Лаврінові хотілося погомоніти з Марком, але той мовчав, удавав, що спить. Боявся — заговорить і викаже щось з того недоброго, що сукали з Брусом; важка кігтиста лапа каяття дряпала йому душу. Одначе не до крові. А була якась незручність, глуха млість у серці, що зродилася в тиші, на подушках, вишитих Киліяниною рукою. І він аж зрадів, коли ця тиша урвалася: заквакали жаби в болітці, і розпугукались пугачі в лісі, здавалося, пугачеве плем’я змагалося з жаб’ячим, хто кого перекричить. «Весела сторононька», — подумав Марко, засинаючи.

Киліяна не спала довго. У маленькій горниці було задушливо, вона підійшла до вікна й спробувала крізь грати його відчинити. Воно ніколи не відчинялося, ніби прикипіло, та вона врешті виштовхнула обидві половинки. І здалося їй, що відчинила вікно в інший світ. Він вже був у ній, тремтів і брав у свій полон. Серце солодко щеміло, було радісно, гарно й чомусь тривожно. Пугукали сови — це їй звичне, плив лісом місяць, шелестів у вітті вітер, залітав до горниці, приємно остуджував гарячі перса. Киліяна притулила до них руки й зненацька заплакала.

Ранком наступного дня, по сніданку, Дорош закликав у світлицю Лавріна й, напускаючи на себе надмірну заклопотаність та похмурість, сказав, постукуючи по столу пальцями:

— У непевний, лихий нагодився ти час. Не до весілля зараз. Приїжджай, як перемелеться, перетруситься. На Різдво приїжджай! — А сам дивився в підлогу важким поглядом.

Лаврінові від тих слів ніби зів’яло щось у душі. Спершу подумав, що це відплата йому від Бруса за те, що не дотримав умови. Просив, щоб той поміняв своє рішення. Брус був непохитний: «Я ж не відмовляю, просто нехай перевіється, перемелеться. Ниньки й попа не знайдеш, щоб повінчав. А яке вже там весілля!» Лаврін мусив погодитися. А по довгому розмислі, по перемові з Марком навіть визнав слушність Брусових слів. Справді — лихе весілля під шабельний дзвін! Коли їхали сюди, довкола тільки й гомону було про татар. Одначе, з іншого боку, його шабля теж могла стати в пригоді Дорошеві.

Раптом Лавріна осяяла надія.

— Дозволь, пане — батьку, — звів очі, — поки що лишитися за челядника.

Брус махнув рукою:

— Не треба. Не хочу я людського поговору. Весільний кисіль треба варити на чистій воді.

Лаврін мовчки вклонився й вийшов.

Киліяна несподівано вчинила опір батькові, накинулася на нього, як вогнеока рись, але він витримав напад, соромив її ущипливими словами, упокорив.

Козаки подякували господарю за гостинність, посідлали коні. Киліяна розпустила червону стрічку, якою прив’язувала куделю, обмотала нею руків’я Лаврінової шаблі.

Дорош і Киліяна провели їх до монастирища. Лаврін і Киліяна йшли попереду. Дорош і Марко відстали на кілька кінських постатей. Лаврінові не хотілося від’їжджати. Чомусь його непокоїла Брусова, нехай і тимчасова, одмова. А надто засмучувала нова розлука з Киліяною. Киліяна вела за повід Коршака.

— Ну чого він, чого?.. — про батька.