З того розбою, з того рейваху чи не найдужче запам’яталися Самойловичу грізні очі Івана Сірка, очі насмішкуваті й небезпечні, як і його слова: «Бачу, писарю, твою душу через дві шкури — чорна твоя душа. Злапали тебе на гарячім і поганім вчинку, й маю сумнів, що він останній». Потім запорожці примусили його тричі повторити слова: «Вчинив я непорядно, яко шкодливий пес», — і заприсягтися на животворнім хресті, що більше ніколи не триматиметься панської сторони. Він поклявся й кривавою ненавистю зненавидів запорожців, а надто зухвалого та грізного Сірка. Тієї ненависті не поменшало з роками, замісилася вона на страхові, а зійшла на славі кошового. Гетьман не раз запитував себе: невже тому харцизові так — таки нічого й не треба? Адже хотіли його козаки обрати гетьманом, хотіли. Не взяв до рук гетьманської булави. Чому? Чи справді ота гола воля для нього понад усе? Не може того бути! Та воля також гординя, солодка гординя зречення, вознесіння над усіма іншими людьми, навіть гетьманами, то схима, пісна і солодка схима. Лише він, попович, відає, якою солодкою вона буває, коли людина обманює себе і Бога. Вже кобзарі носять у своїх старцівських торбах пісеньки про кошового, а він, гетьман, давав їм торби новії, у торби клав таляри золотії, які мали б задзвеніти піснями, одначе не задзвеніли. Пече, мучить гетьмана важке запитання: чому так, чому знаходить той, хто не шукає, і не знаходить той, хто шукає?

…Запорожці поїхали з Красного Колядина наступного дня, а за два дні туди ввірвалися сердюки Брюховецького. Спочатку від халупників вимагали лише повернути листи, писані Самойловичем і підписані Сербином, та покоритися, а що вони не покорилися, їх періщили лозою на широкім ґанку Сербинової хати. Іван Самойлович стояв біля плоту, жодної участі в тій квестії не брав, і навіть коли його запитали, хто найдужче вар’ював проти Сербина, сказав, що не відає, але за кожним ударом його серце стрибало від радості й кричало: дужче, дужче бийте харцизяк. Халупники мовчали, бо за ворітьми репетували їхні жінки, очманіло гукали: «Не піддавайтеся, козаки, не хиліться, ми люди вольнії». Тоді почали хапати і полосувати лозою жінок.

Подих вітру звіяв розшалілі думки. Гетьман пішов берегом ріки назустріч течії. Зняв шапку. Ноги в м’яких, телячої шкіри, чоботях ступали легко, білий плащ маяв за спиною. Він любив цей плащ, біла габа навівала йому молоді думки. Біля ніг текли голубі струмені, такі голубі й такі білі, що біліших, голубіших не бачив ніде на світі. Вони мовби й не прозорі, але в них відбито кожен листочок, кожну хмаринку і віддзеркалено його постать. Молода постать і молоде обличчя. Несамохіть нагнувся над водою… Пильно придивився, неначе не мав у домі добрих дзеркал. Опасистий, важкий, кругле обличчя («дівчата колись задивлялися»), стесаний назад лоб, густе кучеряве волосся, дугасті на кінцях брови, короткі вуса, трохи витрішкуваті очі. Колись були просто великі, по — молодому наївні. Гай — гай, коли те було, зараз вони досвідчені й підозріливі. Й не сподіваються чимось подивувати.

Самойлович скупо усміхнувся. Е, ні, ще не всі меди спито. Ще не всі скарби зібрано. Й усміхнувся… власній усмішці. Своєму найбільшому скарбові. Гетьман свідомий того, що саме вона вивела його на вершину влади. Коли починав іти, тільки й мав з усього припасу, що її. Вона одна однакова на все життя. Скупа, нелукава усмішка людини, яка не таїть ні на кого зла, людини простецької, щирої, трохи наївної, котру можна навіть обдурити, але то — гріх. Одначе маленькі одміни вона має. Ще як жив у Ходоркові, поблизу Попільні, була невиразною, невизначеною, на уряді підписаря в Краснім Колядині прокреслилася чіткіше, трохи окріпла у Веприку на писарськім уряді, спалахувала цнотливо назустріч своєму благодійникові Степану Гречаному, генеральному писарю гетьмана Брюховецького, зміцнілою він привіз її назад у Красний Колядин, повернувшись на сотенний уряд; світилася тихою вдячністю, яку, однак, ніколи й нічим не окупити, гетьману Многогрішному при пірначі наказного полковника Чернігівського полку; зблиснула новою надією на раді у Новгороді Сіверському, коли Многогрішного було обрано на гетьмана, а його, Самойловича, на генерального суддю. Остаточно вона визначилася на раді в Козачій Діброві при гетьманській булаві.

При всіх тих одмінах завжди залишалася стриманою, щирою, трохи наївною, ніби аж трохи простецькою. У Москві його й нині мають за простецького чоловіка, який любить побуркотіти, потупцюватися, почухатися, одначе сповнить будь — яке веління — хоч і непоспішливо, зате старанно. Тепер йому доводиться неухильно триматися того штибу, личини доброго буркотуна, не вилазити з неї, ховати свою освіченість, свою вченість, — вчена людина хитра, — свою проникливість (він і Ромодановського бачить наскрізь), грати, як грають спудеї на базарі. Нинішня його усмішка — скупа і простецька, але й трішки сувора, трохи батьківська. При всьому тому гетьман — людина замкнута, похмура, либонь, за все життя не відкрив нікому ні душі, ні помислів. Любить самотину, навіть чару п’є наодинці. Одначе не напивається. Не любить ніяких забав, ніяких грищ, не знає ніяких пристрастей. Якби мав — дідька лисого зійшов би на верхівку влади. Все в нього розплановано наперед, все розрихтовано по поличках. На тих поличках — запаси тільки для себе, нема чого підгодовувати інших — можливих суперників. Його серце — льодовня, де остуджуються найгарячіші думки.

Хлюпнула рибка, вода змила усмішку, змила віддзеркалену постать самого гетьмана. Поплинула й понесла ще одну мить його життя. Отак і тече вона, й течуть з нею його літа.

Вода змила усмішку, та не могла змити старої жовчі з дна душі, нелюбові до людей, презирства до них, страху перед ними. І навіяла думки про минущість життя, минущість усього й самої людини. Так, він вийшов на найвищу гору, на яку судилося зійти йому, єдиному в його краю. Й тепер усвідомлював, що найкраще почував себе, коли йшов, а не коли дістався вершини. Й не тільки через те, що тут віють пронизливі вітри, що… далі йти нікуди. Почував незавершеність чогось, невтолимість у душі. А що має завершити? Подолати Дорошенка і злучити докупи всі землі? Злучити землі чи згуртувати людей? Отак, як це зробив Хміль. Розумів, що Хміль робив щось інше. Хміль був проводирем усіх отих людей, вони йому вірили, любили його…

Раптом щось срібно зблиснуло у воді, почувся дужий виплеск, і гетьман побачив велику рибину. Вона була недалеко від берега, пливла трохи дивно — півбоком, ще й зяпала іклистою пащекою. Либонь, була приглушена. То була сула, яку течія несла повз нього. Самойлович не стямився, як ступив у воду й схопив рибину під жабра. Та в ту саму мить, як сула вже була в повітрі, його ліва нога ковзнулася, поїхала вниз, і він зачерпнув у халяву води. Вискочив на берег, затанцював на одній нозі. Сула вела свій смертельний танок у траві біля його ніг. Гетьман оглянувся, чи ніхто не бачить, в якому він недишкретному становищі, одначе на лузі не було ні лялечки, тільки шуліки з гілляки мовчазно зоріли в далечінь. «Не схопити б застудної хвороби», — подумав гетьман. Він рідко коли хворів, тільки любив прикидатись хворим. Тоді всі тупцялися довкола нього, жаліли чи вдавали, що жаліють. Декотрі пов’язували з хворобою гетьмана свої нечестиві плани. А він раптово «одужував» і вганяв їх у переляк та засмуту.

Самойлович роззувся, вилив з чобота воду, зняв штани і викрутив холошу. На суху, товсту бадилину кінського щавлю повісив чобіт, й він одразу запарував. Гетьман засміявся. Сподобався собі дитинністю. А ще сміявся з себе самого, з риболовлі: як же глибоко, подумав, сидить у нас оте давнє, зашкарубле, надбане за нужди та бідності. Чи ж потрібна йому оця сула? Але отака рибина в ті давні дні була б набутком неабияким. Він не розкидався своїм статком ніколи. Стягував копійку по копійці, дряпався вгору сам. Його не підсаджував ніхто. Ніхто не вкинув йому в сакви задарма жодного мідяка. Вже потім статок ішов до статку. Але й сьогодні він не любить одщипувати од своєї паляниці кавалки. Одщипни одного — розклюють, як горобці, всю паляницю. Його називають жадібним. Одначе то не жадібність, а ощадливість. І сулу він виловив не від жадібності, просто не міг примиритися, що вона пропливає мимо. Чого має пропливати? А може, то виловив її не він, а виловила його пам’ять? Давно — давно, вперше навідавши ці місця, був зачарований, приголомшений красою річки та луків. Тоді й помислу такого не було, що вони можуть стати його власністю. Помислу не було, а щось чіпко засіло в серці. Якось вони з сотником Мокієвським ловили волоком рибу. І варили на березі юшку. І дим від тієї юшки, і запахи луки навічно осіли у глибинах його пам’яті. Та вечеря залишилася бентежною таїною, якимсь чаром, що неначе споріднився з чимось таким, по чому з давніх — давен нудьгувала його душа. А нудьгувала вона по красі, по довершеності, але красі й довершеності не світовій, не Божій, а його особистій. Уже сама свідомість володіння такою красою сповнювала б значущістю і смислом його власне буття, смислом простим і високим, який, може, чимось і вступає в суперечність із Божим помислом, але без якого людське існування стає пісне і нужденне.