— Невірний, підійди сюди.

Те могло стосуватися тільки Лавріна, адже другий в’язень був прикований. Лаврін підвівся й приступив до сходів.

— Піднімися вище, — наказав той самий голос.

Лаврін ступив на три сходинки й зупинився, його засліпило світло, хоч то не було світло сонця, ясного дня, а тільки високого фортечного міжстіння, він запам’ятав його, коли йшов сюди. Пам’ятав і сходинки — вісім, на четвертій од низу зараз стояв, а на другій од верху — турок чи, може, й не турок, а той чоловік, що кликав його. А ще Лаврін бачив жовті, із загнутими вгору носками чоботи й поли синього, в золотому шитві внизу каптана. Зверху стояв ще хтось.

Той і заговорив перший. Промовляв швидко, ляскотів словами, здавалося, рвав їх, як ремінне мотуззя, з огидою кидав униз. Перехрест, хоч дещо вже розумів по — турецьки, втямив тільки кілька слів: «гяур оглу» — гяурове поріддя, та «аллахю екбер» — великий Аллах, повторене кілька разів.

Тоді обізвався той, що стояв нижче, — товмач.

— Ти, невірний, народився під золотою зорею, — сказав він. — Милості сиплються на тебе золотим піском, один шайтан відає за що. Великий візир дарує тобі життя. Тобі й твоїй дівці. І то не вся благодійність великого візира. Ти будеш спати з нею. Не в бур’яні, де вас налапали, — товмач проскрипів сміхом, — а на сіннику чи й перині. Вона стане твоєю дружиною. Гарну матимеш жінку. Я щойно розмовляв з нею. Вуста — як корали, перса — як гранати. Будеш раювати на тих персах. Ви станете добрими правовірними й молитиметесь Аллаху та дякуватимете великому візиру за його доброту та щедрість.

Товмач говорив ніби й зрозуміло, однак Лаврін не міг до кінця збагнути його слів. Кому це щастя й хто молитиметься Аллаху? Хто стане мужем і жоною? Й чого хочуть од нього ці люди? Вони прийшли насміхатися? Бо цей ось скрипить сміхом, а той щось гиркає згори. Він добре чув «поріддя гяурів», а товмач плете якісь коші.

Лаврін підвів голову. Йому ворухнулася в серці злість, може, ще й від того, що доводиться стояти внизу й отак принизливо задирати голову.

— Ти даремно смієшся, товмачу, — кинув суворо. — Й даремно кажеш мені не те, що сказав паша.

Товмач засміявся знову.

— Ага Орхан каже, що коли б його воля, він би наказав одрубати тобі голову й викинути її собакам. Одначе він приніс веління великого візира. За яким ти одружишся з тією дівчиною. Й будете вдвох молитися Аллахові.

Лаврін уловив приязнь у голосі товмача. А вже відтак повірив його словам. Щемка хвиля залила йому душу. Вона аж струснула його гарячим дрожем, в горлі зрадливо залоскотало, біля очей затепліли сльози. Чи то басурманська неволя так розгартувала душу, чи й раніше була м’яка, він не відав того. Щось у ній сколихнулося, потекло гарячою приязню до людей, які показали до нього таке милосердя. Не знані йому, на помостах високих, до яких не міг дотягнутись навіть думкою, вони пам’ятали про нього, дарували йому волю й любов. Либонь, не все те, що казали про басурманів, правда. Високі люди їхнього краю мають великі серця та чисті душі…

Та враз щось холодне, тверде пройшло крізь ті думки. І радість упала, як падає підтята на льоту птаха. «Бісмілла»[22]. Тільки тепер Лаврін осягнув все. Йому здавалося, в голові щось перевертається, там кремсає гострий і холодний ніж. Такого не виділося і в найжахливіших снах. Думав про все, а про те, що від нього зажадають запродати свій край, віру, — жодного разу. Може, через те, що був простим козаком, а чував — такого поганини домагаються від людей вельможних. Його ж ніхто ніде не знав, він нічого не мав, опріч рук та ніг, опріч молодої сили, на яку ласились турки і яку мусив їм оддавати й оддавав. Тим, меншим туркам, було досить вичавленої з нього сили. А ці хотіли взяти в нього таке, на одну думку про що в нього хололо в душі.

— Але ж, товмачу, ми християни, — мовив приголомшено, і його голос глухо одбився в підземеллі.

— Дурний ти, чоловіче, як таврський віслюк. Думаєш, твоєму Богові веселіше бачити твою смерть, ніж турецькому твоє щастя? Я теж не турок, а от прийняв шаріат. І бачиш, мій бог не покарав мене. Живу в щасті й радості, яких зроду не знав на своїй землі. Повір мені, тут ясніше небо й щедріший бог.

— Я козак, запорожець…

— Та хто б ти там не був, — уже сердився товмач. — Відаєш, куди веде тебе твій язик? То будуть страшні тортури. Викинь з голови дурниці. Бачиш, он світить сонце. Поспішай…

Справді, ага вже збагнув, що Лаврін відмовляється, й наказував товмачеві вийти з кам’яниці. Він, либонь, зрадів тому, бо реготав і те й знай повторював:

— Вай кьопек! Вай кьопек![23]

І враз Лаврінові щось розпросталося в грудях, він відчув себе вільно й певно. Він знав, що тому не бувати, що ніякою найстрашнішою мукою не запродасть широкий степ, зелені луки, Дніпро, товариство, сивого отамана, котрий навчав його правди, любові та ненависті. Не раз бачив, як незворушний і звитяжний отаман крадькома витирав сльози од щирої кобзаревої пісні про витоптане копитами ворожих коней поле й порубані діти. Лаврін і сам зазнав того потопту. За ці півроку по його душі прочовгало стільки підошов, стільки на неї впало злих слів, зневажливих поглядів, презирства, як тільки вона й витримала. Тут усе кричало: я турок, я правовірний, людина, а ти й твої одноплемінці за морем — собаки, невірні, товчи їх, вбивай, ріж. Той крик обступив його з усіх боків, сповнив іншої, нової любові до рідного краю й ненависті до ворогів. Тільки тут, серед цих гарячих скель, дурманних чужих запахів, зрозумів до кінця, що таке рідна земля й рідний народ. Чому гинуть за них у лютих битвах козаки, чому край рідного поля стільки літ стоїть його добрий і сумирний дядько Мокій Сироватка. Йому аж запекло в грудях, і сповнилося гордощами серце за простого козака — Мокія Сироватку. Тієї миті він побачив його зовсім по—іншому, не нужденним чоловіком, не сіромахою, а гордим мужем, звитяжцем, який тримає на своїх плечах усе Дике Поле, і Великий Луг, і Січ, і всю Україну. Таким і справді був його дядько. Тепер знав доконечно: всі чорні сили світу не змусять його відцуратися батьківщини.

— Він сам собака, — сказав Лаврін, — й пусті твої слова, товмачу. Псарські вони, а не людські…

— Мовчи, нещасний, — зашипів товмач. — Схаменися. Ти занапащаєш не тільки себе. Та красива дівчина стала на згоді одразу. Й просила мене сказати, що любов — Боже провістя, за неї Бог прощає все.

Те було страшніше за смерть. Лаврін відчув, як гойднувся під ногами східець і попливла кудись довга кам’яниця. В грудях щось обірвалося, там стояли глухе ридання й невимовний біль. На мить йому стало шкода й себе, до розпачу шкода: доля поклала йому на душу не тільки своє, а й Киліянине життя. Він знав, що не похитнеться у своїй правді, однак те не полегшувало мук. Думка гарячково плуталася в якихось хащах, шукаючи порятунку Киліяні, й скрізь натикалася на камінний мур. Гарячий вогник, що було спалахнув у грудях у першу мить, коли почув товмачеві слова, погас, він погасив його сам і не шкодував за тим. Карався тільки Киліяниним горем, її життям і любов’ю. А світ стояв як двоє вікон: чорне й біле, — мусив вибрати чорне? За ці два дні в темній кам’яниці він передумав усе, привів у злагоду з душею, з Богом всі помисли, всі жадання, всі надії. Надії поховав доконечно, сподівання — теж, він думав тільки про те, як померти з гідністю, по — козацьки. Боявся звікувати життя в підземній кам’яниці, стати таким же білим і німим, як і кайданник, але примирився й з тим. Майнула думка, що його й до кайданника посадили, аби дужче налякати, аби зламати волю. Душа прагнула молитви, але молитва губилася в хаосі думок, мирське чіплялося за боже, воно переважало — допоки живе, допоки страждає.

Тупала нагорі нога в жовтім сап’яновім чоботі, ага гнівно кликав товмача, й той, пригнувшись, проскрипів йому востаннє:

— Ну, кажи?!

— Не можу я, — важко видихнув Лаврін. Світ помертвів йому в очах. — Не можу!