Лаврінові було щасно з Киліяною, одначе в його почутті було стільки ж кохання, стільки співчуття. Надій на прийдешнє в них немає ніяких: вирішиться усе з агою — їх продадуть, напевне ж, нарізно. А разом вони можуть залишитись тільки в тому випадку, якщо обоє відійдуть в інший світ. Він поки що не сказав про це Киліяні, бо вимірковував і якісь шляхи до втечі. Тут їх не затримає ніхто, одначе далі… Надто вони примітні, особливо він. Киліяна ще може видати себе за татарку. Вона навіть знає кілька десятків татарських слів. А він… Тоді нехай спробує втікати сама. Він добуде їй одіж, хоч трохи грошей… Виведе її за місто. Киліяна, коли він обмовився про те, не захотіла його й слухати. Вона почувала, що не витримає такої напруги, такого страху, й не хотіла навіть мислію забредати на ті стежки. Жила хвилиною, якимись маревними надіями, що все складеться добре само по собі, жила тим новим, що народилося в ній. В її обіймах забувався й Лаврін. Тепер дні стали довгі — в чеканні вечора, а ночі короткі, мов спалах свічки. Теплі південні ночі, не попалені спекою, сповнені ніжної млості, запаморочливих запахів, легких повівів вітру. Ночі були чужі, а любов — їхня, щира. Лаврін, сором’язливий і суворий зроду, був скупіший на ласки. Киліяна ж любила палко й гаряче, забувала про все на світі. А може, й справді трохи забула чи примирилася з своєю долею. Принаймні неволя не видавалася їй такою страшною, як напочатку. Турки — теж люди, тут можна жити, треба тільки прилаштуватися. Навіть про гаремну кімнату лишився світлячок приємного спомину. Намисто, що його подарував турок, коштувало, як їхній колишній хутір, і було таке гарне, що вона носила його не на шиї, а на долоні. Й сподобалося, як їй фарбували щоки служниці, з’єднували її дугасті брови, й надовго їй запам’ятався смак гранатового шербету. Звичайно, й вона не могла надто обманюватися. Туга брала за серце, напливала на Киліяну хвилями. З сумом, зі страхом Божим думала про оце їхнє з Лавріном безшлюбне життя. Й тоді їй знову пригадувалося, як чекала весілля, як готувалася в думках до нього.

Вона вимріяла його до останньої стрічечки. Навіть свою усмішку, свій вигляд у церкві і вбрання до останнього рубчика. Вона не надіне на голову цілий город квітів, як деякі сільські дівчата. А тільки — три квітки. Три ружі — дві білі й одну червону. До білої керсетки, до білих чобіток… Бачила, так вінчалася в Стіні одна панянка.

Тепер усе те було немов насміх долі. Одначе Киліяна не впадала до кінця в розпач. Все — таки на тих ружах не кінчалося життя. Може, доля хоч трохи зласкавиться й над ними. Якщо ж ага залишиться, то, мабуть, її теж уже не вернуть у гарем, вони з Лавріном одружаться.

Лаврін кивав головою, хоч знав, що все не так. Стративши агу, султанові слуги заберуть майно. І насамперед рабів. Але він був безмежно вдячний Богові за те, що той йому послав. Та ще тоді, коли Лаврін вже й не сподівався ні на що.

Киліяна щойно викупалася в басейні. Перед нею викупався він. Вона сказала, щоб він не дивився у її бік. І він спочатку не дивився. Сидів у траві, обхопивши руками коліна, шукав очима Кінь — звізду, її не було. І він знав чому. То — козацька зоря. А тоді таки переборов сором, піддався спокусі і повернув голову. Киліяна стояла біля басейну й розчісувала коси. Місячне сяйво обціловувало її тіло, й воно світилося. Киліяна про всяк випадок прикрила лівою рукою груди, але він все одно бачив їх, вони гостро стриміли проти місяця, на них зблискували срібні краплі. І по всьому тілі також. Стрункому й гінкому. Й Лаврін зажмурився. І чомусь подумав, що таке щастя доля просто так не посилає. І почав молитися Богу.

— Лаврінку, а як ти думаєш, там ми були б щасливі? — вириває його з молитовної задуми Киліяна.

— Де — там?

— Ну, вдома. Якби одружилися?

Лаврін дивується.

— А як же інакше?

Киліяна сідає біля нього, їй не подобається Лаврінове обличчя. Воно суворе, ніби камінне, й здається чужим. Тепер воно майже завжди таке. Тільки коли він усміхається, воно знову стає по — дитячому простим і довірливим. Але й тоді на чолі не розгладжуються зморшки.

Киліяна раптом лякається.

— Лавріне, а в мене зморшки є?

— Немає.

— Правда?

— Чого б мав брехати.

— А в тебе… ось тут і ось тут. Тоді, ну, там, їх не було. Я зараз їх розгладжу, і їх не буде.

Лаврін усміхається її наївності і щирості.

…Про їхні стрічі знали майже всі слуги аги. Але те було байдуже всім. Вони самі ходили, хто куди хотів, шукали розради, де могли. Двоє рабів, Лаврінових товаришів по неволі, брати — молдавани Мирон і Петря, перші вечори навіть сторожували оддалік, аби хто не підкрався до закоханих. А потім побачили, що Лавріну та Киліяні ніщо не загрожує, облишили чатування.

Лаврін і Киліяна сиділи на траві за широким пласким каменем, дивилися на велику зелену зірку, що мерехтіла над скелями. Ніч слалася прозора, м’яка, В повітрі стояв дивний пах ароматної тополі, змішаний із пахощами яблуневого цвіту. Місто спало. По ньому блукали тільки ревниві закохані, вбивці та сторожа. Це було чуже місто з чужими подихами й молитвами. Лаврін почував його чужість усім єством.

Гомінке вдень, вночі воно — неначе вичумлене. Не чути співу дівчат, парубоцього погуку, хіба що коли — не — коли бемкне у мідний таз сторож або брийоне тоскний, мабуть, передсмертний, крик.

Воно як равлик, що сховався в черепашку. Тут усе заховане од світу, виокремлене, звернене поглядом всередину. Не те що на Україні, де до ранку витьохкують солов’ї та виспівують дівчата, де мріють проти зір сонними вікнами хати й тихо пливе по ставу біле качине пір’я.

Зорі тут ближчі, жаркіші, але й чужіші. Лаврінові згадувалися зорі над Чортомликом, над рідним куренем, надто тихої зимової ночі. Очищені морозом, ясні, вони дзвеніли, мов скалки льоду. Їх хотілося взяти в руки й занести в тепло, в курінь, де одразу мала настати та ж божа чистота й врочистість, що на небі. Він і далі не міг звикнути до цього неба, цієї землі, до цих дерев. Не міг узяти їх у душу не тільки тому, що невільник, а як просто людина. Працював, ходив, а тоді наче прокидався, оглядався довкруж, і кожне те прокидання одривало від серця крихту життя.

Знову й знову думав про втечу. Напевне, й дався б на ту спробу, хоча те було майже безнадійно: тисячі верст по чужій землі, де кожне око — вороже, де кожна дорога — до тюрми, інші невільники розказували, що втекти звідси не вдавалося нікому. Тепер же не міг важитись і на це. Залишити Киліяну — то зрадити любов, зрадити себе.

Потім думка понесла його далі, в дитинство, куди вертався рідко. Чомусь йому пригадався тихий зимовий вечір. Мати вже спала на печі, він дививсь у вікно, верхня шибочка якого була забита дошкою, а нижній він не давав замерзнути майже ніколи — прохукував. Це була одна з двох шибочок в їхній хаті, бо й замість усіх інших — ще на двох вікнах — чорніли дощечки. Зорі на снігу іскрилися коштовними блискітками, йому так забажалося цих блискіток, що він тихцем узув материні чоботи набосоніж і подався надвір. Блискітки не давалися до рук, він розгріб сніг, мабуть, вернувся б розчарований до хати, коли б не натрапив на барвінок — на інше диво. Листочки були холодні, але зелені, живі. Барвінок під снігом не вмер. Йому, зеленому, було там біло й, мабуть, самотньо, але він один на весь город, сад — на всі городи, сади й ліси — не покорився зимі. В його корінцях причаїлися якісь могутні сили, що їх не змогли здолати морози. А сам він що робив? Спав? Боровся? Цього Лаврін відгадати не може й зараз. Мабуть, боровся, хоч не бачив ні сонця, ні світла. А тоді хлопець заніс до хати одну гілочку, й милувався нею, і розтоплював душею всі сніги і всі морози. Отже, не тільки на небі є чудеса, а й на землі, отже, є щось у їхньому краї, що не скоряється зимі.

— Про що ти думаєш? — вдруге запитала вона.

— Про тебе, — відказав.

— Неправда. Я тут. Про мене не треба думати. Скажи. Тільки не обманюй. А то розсерджусь.