— О, Киліяна!.. — заплющив блудливі очі, прицмокнув язиком циган. Його тугі, м’ясисті щоки блищали. — Рахатлукум. Троянда… — І, побачивши, як нахмурився Перехрест: — Беса[10]. — Й хтиво, хитро та насмішкувато воднораз: — Хіба троянда зів’яне, коли я одщипну собі одну пелюсточку?

Лаврін пружно, аж Харіліс сахнувся й ударився головою об стіну, підніс йому до носа міцний важкий кулак.

— Ось бачиш, який у мене беса!

Циган, спотикаючись, одбіг кілька кроків і зупинився:

— Ти пошкодуєш за цим, кьопек[11]. Знатимеш, як посягати на наложницю правовірного, та ще й аги.

— Юрю![12] — похмуро сказав Лаврін.

— Ти не знаєш, що твоя шия — тонша за волосину. Але це знає кат, — гукнув Харіліс у спину й побіг до хвіртки.

III

Служба в Марка легка, не клопітна. Накидає який кінь крем’яхів, підбіжиш, заметеш їх у совок, калюжі розітреш мітлою — й знов у свій куток. За такою службою можна жити. Роботи багато тільки в дні парадів. Тоді кіннота валом валить через Північні ворота, гарцює на мощеному вапняковими плитами тісному подвір’ї й прямує до Піщаних воріт. А довкола гасають всілякі беї, санджакбеги, аги й інші татарські старшини. Порозтоптують крем’яхи, доводиться зчищати їх лопатою. Але паради бувають нечасто. В будні ж дні Марко весь день куняє в глухому північному кутку двору за кипарисом, хоч як припікає сонце, а тут — вільгість і прохолода. Правда, якщо виходить хан або приїздить якийсь солтан, за кипарисом сидіти не велено — можуть прийняти за засідника і коли не порішать на місці, то відрубають голову на містку перед ворітьми, й вона булькне в брудну річечку Чурук Су, що стрибає по камінню попід стінами ханського палацу. Тоді треба вийти з тіні й упасти ниць, і ніхто на тебе навіть не гляне. І не підводити голови, поки не стихне гомін та стукіт копит. В інший час розглядав подвір’я скільки хотів. Тут снувало безліч слуг і проходило немало всілякого іншого люду. Не всіх Ногаєць вже й боявся, не перед усіма вклякав на коліна. Більшість з прибулих — прохачі, позивачі, навіть значніші з них не наважувались тут голосно чхнути, а позбиткуватись над ханськими слугами — про таке й гадки не мали.

П’ять разів на день кричав над Марковою головою муедзин з мінарета мечеті, котра стояла з лівого боку двору, — скликав правовірних на молитву. Тоді на якийсь час завмирало все: з облич правовірних спливав клопіт, утихали пристрасті, правовірні падали на коліна в бік кибли й зводили вгору руки. Й ставали чимось схожі між собою — жовтаво — біле, з довгою пещеною бородою обличчя аги й червоно — мідне, в зморшках, із брудною мичкою, схожою на жмут пересохлої осінньої трави, — скотаря.

За мечеттю — кладовище ханів та мурз, далі — ще якісь будівлі, в кінці двору — комори, конюшні, льохи. Палац у саду, з правого боку двору — кілька одноповерхових і двоповерхових будівель, переходи, криті тераси, якісь башточки. Найдужче Марків зір вабила Соколина башта, на стіні під нею справді висіли клітки зі вченими соколами й стояли драбини, по яких до тих кліток добиралися сокольничі. З тієї башти крізь густу дерев’яну різьбу ханові жінки дивилися на паради. Тоді грали бубни, гуслі, кімвали й арфи, лунали співи, довкола стояв шарварок, проганяли усіх служників, окрім стременних, конюхів і Марка. Перші дні Маркові ввижалися за горізьбою чиїсь очі, обличчя, вже згодом упевнився, що то просто гра сонячних променів. Може, й приходили в Соколину башту ханові жінки, але коли — він не знав. Вікна гаремних кімнат теж завжди завішані плетеними рогожами. Двічі чи тричі, на великі свята, спускалася в двір старша ханова жінка. Вона сиділа в мушребі — вирізаному з дерева химерному стійлиську з кватиркою, — подавала з кватирки милостиню. Життя плинуло мимо Марка широким потоком — білими кіньми, синіми завивалами в золотих зірках, мальованими скриньками заморських міняйл, а з чорного двору — корзинами інжиру, мигдалю, персиків, од яких у повітрі довго стояв в’язкий солодкуватий запах. Ті запахи, а також тонкі аромати саду — гліциній, бузку, троянд — єдине, чим міг користати з іншими слугами й навіть вельможами палацу. Щоправда, лише тоді, коли вже позмітав усі кізяки й ніхто не в’їздив до двору та не виїздив з двору.

Недалеко від огорожі росло дерево, на якому золотилися дивовижні плоди, либонь, солодкі—пресолодкі. Марко бачив, як на вкриті блискучими краплями порепи сідали оси й спрагло цмулили сік, тоді в нього набігав повен рот слини, але навіть гниленький плід, що підкочувався до мережаної огорожі і його було легко дістати паличкою, взяти — зась: можна втратити руку, а то й голову.

Коли ж Маркові ні на що було дивитися, мав свою осібну забавку. В кутку між двома стінами висіли дві павутини, вони торкалися нижнім і верхнім краями одна одної. На верхній жив великий сірий павук, на нижній — менший, чорний, швидкий, як блискавка. Марко ловив на осонні муху й пускав у павутиння. Сірий наближався до жертви поволі, часто зупиняючись, чорний кидався спрожогу. Коли Марко пускав муху в верхню павутину, чорний бігав по горішньому краї своєї, навіть спинався на задні лапки, але поласувати чужою здобиччю не зважувався. А сірий, якщо не був голодний, замотував муху в павутину, — здавалося, він сповиває її, — й біг геть. Залишав про запас, на голодний день.

Коли й те обридало, Марко дивився на гори. Високі й порослі лісом, їм немає краю. Він, як піщинка, загубився серед них. Якби ж то загубився, — думав… А як же? Тут його козаки не досягнуть.

Цвіли дивним синьо — жовтим цвітом великі розлогі кущі, яким не знав назви. Цвіли посеред літа. Тут взагалі багато всіляких див. Одначе вони — чужі дива. Й не цікавили Марка. Він розумів це, як і те, що повільно вмирає. Адже його ніщо не цікавить. Гарцюють на конях беї, і коні, й збруя так і мигтять, колись він не одвів би од них очей. Приїжджають заморські купці, привозять дивовижних звірів, але й вони йому не в подив. Одначе він хоче жити. Це щось у ньому хоче жити. А самому йому байдуже. Аж страшно од такої думки. А якось заглянув у калюжку, яку лишила на замощеному подвір’ї кобила якогось хана, й одхитнувся. Йому здалося, ніби звідти подивився не він сам, а хтось інший. Вразили не тільки вуса та борода. Чоловік, що дивився в прозору воду Чортомлика, мав іншу душу: трохи глузливу, трохи зачіпливу, ну… трохи й хитру, але світлу, він її проглядав до дна, світлу й веселу, вона щиро сміялася, розтікалася вподовж усього степу і літала на виручку товаришам. Вона була чимось схожа на Лаврінову, на Кайданову, на Сіркову. Здебільшого він її не бачив — така була прозора. А ця — темна, в жовтих ковтюхах і чорних звивинах. І він сахнувся в жахові. Але потім знову підвівся душею. Він таки виграв найбільший заклад — життя, якби вчинив тоді інакше, вже б вороння кості порозтягувало по тому острову. А він живе. Он світить над горами сонце, й він його бачить, і вдихає гіркий запах олеандра. Частіше, звісно, вдихає запах кінської сечі. Але й то — запах життя.

За майже піврічну службу Марка тільки раз карали. Либонь, був справний у роботі, а може, зважали й на те, що мав перед ханом неоплачену послугу. Адже привів татар до Січі. Й не його вина, що їх там вигублено. Хан обіцяв йому в зимівнику волю й навіть доброго коня в дарунок. Хто знає, що він повелить вчинити з цим невірним. Може, нагородить, а може, накаже відтяти голову. Мабуть, він просто забув про цього невірного. Селім — Гірею дуже боялися нагадувати про нього: адже в такий спосіб нагадають про погромисько в Січі. Але ж колись хан спом’яне про те сам. Звичайно, ханова обіцянка волі невірному — що погук орла над упійманим зайцем. Одначе чинити з ним щось за власним розмислом ніхто не наважувався. Пам’ятали також: цей козак самохіть прискакав за ханом. У тій кривавій заметілі, коли б схотів, загубився, як грудка снігу. Ага палацу сказав Ногайцеві, що на осінь, якщо не буде іншого повеління, його пустять у гори пасти вівці або одружать і посадять на винограднику.

вернуться

10

Беса — не забувай про звичай гостинності (тур.).

вернуться

11

Кьопек — собака (тур.).

вернуться

12

Юрю! — Проходь! (тур.)