Дорошенко зрікся гетьманського чину ранком наступного дня. Цілував булаву востаннє й вручав її в руки кошовому Січі Запорозької на радному майдані біля соборної церкви. Майдан був майже порожній. Гетьманська старшина, невеликий гурт городових козаків, Сірко та Флор Минаєв — оце й усі, хто був при тому.

Так повелів Дорошенко. Не грали сурми, не били литаври, не майоріли проти сонця прапори та корогви. Всі санджаки того ж дня повіз у Москву гетьманів брат Андрій. Дорошенко поки що залишався в Чигирині чекати своєї долі. Він не розпускав війська, проте одкликав з Адріанополя своїх резидентів і наказав випровадити геть турецьких і татарських. У Чигирині поки що не знали, чого чекати: миру чи нової війни. То більше, відомо всім: найтривкіший мир наступає після найтяжчої війни і найтяжча війна — після довгого миру.

Повертаючись від Дорошенка, запорожці зупинились на першу ночівлю в корчмі навпроти Кременчука. Корчма була покинута, стежка до хати заросла споришем, попід призьбою й біля ґанку вигналися бур’яни в пояс, хтось познімав двері, повиймав вікна, одначе широкі дубові лави, а також стіл і кленові поли для нічліжників залишилися. З хати притьмом вимчав кіт, скочив на похилений тин, вигнув спину, зашипів, а тоді занявкав. Здичавів, але ще не зовсім.

Козаки попутали коней і пустили в лужок під дикі груші на попас, а самі розташувалися в корчмі. Вона була величенька й складалася із заїжджого двору та шинку, які розділялися повіткою, під неї подорожні ставили коні й закочували вози або затягали сани. При шинкові містилася й кімната, в якій жив корчмар з сім’єю. Все те тепер запустіло: мальовані крокусом стіни та сволоки потемніли, піч полупилася, долівка вибилася. Одначе раділи й такому затишку: все ж не годувати комарів десь у байраці. Вечір мав піти не на пропаще: везли дещо в тороках, й куманці та фляжки були повні, а в передках возів, на яких допроваджували подаровані чигиринцями гармати, покочувалися туди — сюди нові кленові барила. Чопки з барил вибили, проте денець не побачили: сталася подія, за якою забули й про румильське вино, й про фляжки з оковитою, й про все на світі. Невідомо, хто із козаків і як саме дознав про гетьманську булаву, яку Сірко віз у тороках свого сідла, — адже, коли Дорошенко її віддавав, запорожців не було: всі вони стояли постоєм у нижньому посаді; булаву Сірко вирішив показати вже в Січі, на великому крузі, — але в корчмі хтось виповів цю таємницю. Вість та зв’южила січовиків. Уже трохи хмільні, вони обступили ванькирчик, де вкладався на спочинок кошовий, і почали вимагати, аби оддав булаву.

— Викинь її, батьку! — гукали запорожці. — Вона турком смердить. На ній кров християнська.

— Як можна викидати?! Це справжня булава, Хмелева, — хтось спробував погамувати козаків, але його не слухали.

— Ти одурив нас, нишком од коша вів перемови з гетьманом. Не маєш на те зволення! — лунали голоси.

— Виходь до нас. Винеси її, ту заразу!

Вони розпалювали криком один одного, двоє найвідчайдушніших, а може, найхмільніших, переступили поріг, де в світлі олійного ліхтаря, без жупана, в самій сорочці, вишитій дрібним барвінковим квітом по комірцю, сидів кошовий, їм намагався перешкодити Ніс, пропхався й собі до дверей, але його не пускали.

— Чи ви подуріли, чи показилися, — усовіщав січовиків Ніс. — Кошовий вже спати вкладається. Ви хмільні й дурні. Ось прочумаєтесь… А ще краще: приїдемо на Січ, запитаємо перед усім товариством.

— Ми хочемо зараз, — осмілілий од горілки, кричав з — за чужих спин Шевчик, перемінивши голос. — Нехай дає одвіт.

— Тобі, пришелепуватому? — взявся в боки Ніс. — Кошовий, далебі, має свій розум.

Шевчик сховався, але інші не відступали:

— Може, він і має, а ти ні. Йди, осавуле, до сучої матері!

Носа зім’яли, одтерли, а самі приступили до ванькирчика ще прикріше. І вже не запитували, а правили вину.

— Ви з гетьманом замислили щось гибельне для своєї вітчизни.

— Ми вольні, а гетьмани у нас комусь служать!

Кошовий встав, одягнув кунтуш.

— Йдіть геть, — сказав. — Дам одвіт на військовому крузі.

— Зараз давай! — закричав гостролиций, з хвацькими вусами козак Плямкало; аж полум’я ліхтаря тріпнулося за відчиненими дверцятами й трохи не погасло. — Ти радився з нами, коли брав її?

Отаман од того крику скипів, його ліва брова звично зломилася й круто поповзла вгору.

— Не маю нужди радитися з дурнями! — гукнув і схопив Плямкала однією рукою за груди, а другою за плече й витурив у сіни. Плямкало полетів шкереберть, збив з ніг одразу двох. А Сірко вхопив за плечі ще одного, який лишився у ванькирчику, й теж потурив. Він хряпнув дверима й мимохіть повернув дерев’яного цюцика. Все скоїлося в одну мить. А в наступну у двері вдарила лайка й загупотіли кулаки. Проте двері були міцні, дубові, оковані залізними штибами. Видно, в цій кімнатині мешкав корчмар і тримав тут гроші. Запорожці ганяли тарани: били ногами, намагалися виламати двері плечима, а вони лише гуділи.

— Несіть колоду! — залунали голоси.

— Лаву давайте. Тягніть її з світлиці!

— Ми йому покажемо, як глумитися з товариства!

— Розіб’ємо булаву на голові!

Сірко розумів, що то не порожні погрози. Хмільні, розлючені запорожці увірвуться до комірчини, світло погасне, й хтозна, що може скоїтися в темряві. Вийняти шаблю й рубати кожного, хто поткнеться на поріг?

Не випадало.

— Ет, чортової матері, — вилаявся скрушно.

З комірчини були ще інші двері — на кухню, а звідти — в сад. Отаман одяг шапку, схопив дорожні сакви, в яких лежали його пожитки, серед них і булава, й вийшов у заснований густими тінями сад.

Запорожці кинулися вже на кінський тупіт, кілька чоловік похапали коні й погнали навздогін. Вони мчали широкою дорогою, ніч падала на степ, немов шатрище чорного, підрубаного намету, коні форкали в темряві й притишували біг. Проскакавши з півмилі, січовики згубили дорогу й зупинилися. Тугий степовий вітер видув з голів хміль, й стало їм прикро за себе і страшно за содіяне. Були як діти: то хоробрі до безрозсудності, то безпорадні до немічності. Кружляли на одному місці й гукали розпачливими голосами:

— Батьку, де ти! Батьку, озовися!

Шевчик плакав.

Сірко не чув того. Він давно звернув з дороги й їхав степом. Не було радості, не було злості на тих, хто гнався й не наздогнав.

Тихо шелестіла трава, розумний і сторожкий кінь йшов стопою. Кинув на гриву поводи, віддався на волю коня. Пригадав, як усе почалося, як ховався за спини інших Шевчик, і йому стало смішно. Він реготав; коли б на той час хто стрівся в степу, втікав би, прийнявши за божевільного. Йому аж сльози набігли на очі, витирав їх кулаками.

Але те тривало недовго. Похмурість поволі оповила його, голову обсіли сумні думки. Сумні думки — чорні круки на одинокому дереві, й серед них — найбільша: чи правильно вчинив, що приховав од товариства свої перетрактації з Дорошенком? Якби не приховав, то отаке було б з самого початку. Виходить, нібито правильно. Запорожці не пустили б його в Чигирин. Йому б не вдалося переконати всіх січовиків, наперед не розкривши всіх своїх замірів, розкрити ж їх не міг, бо долетіли б до вух тих, кому про них знати не треба. Товариство мало йому вірити. Він живе й боліє тільки ним, дбає тільки про нього. Він помислив за них усіх, а таке завжди не подобається людям. То хіба ж він винуватий, що долею повелено мислити за інших? Нехай той Плямкало чи Шевчик хоч мізки викрутять, не доміркуються ні до чого.

Почував, що в оцих його думках щось не стулюється із запорозьким звичаєм, законом, та й не тільки із звичаєм та законом Січі. Хіба ж не в таїні від людей, од війська виколихували свої заміри Брюховецький, Дорошенко!

«Але ж, — боронився майже гнівно, — мої заміри чисті».

З темряви на мить виглянули Плямкалові очі, зиркнули підступно й нахабно: «Звідки мені знати, що ти хочеш?» — «Через те й не знаєш, і не дізнаєшся ніколи, що мало під оселедцем олії», — знову захищався сердито. «Я не знаю, — не гасив нахабних вогників Плямкало. — Брекало, Кваша знають. Усі гуртом до чогось домислимось». — «А коли домислитесь до чогось іншого?!»