Враз потоки завирували дужче, зблиснули посередині червоні вогні, отаман стиснув пальці, вимахнув правицею, а коли поклав її на пояс, булави в ній не було. Плескаючи увсібіч золотими бризками, вона летіла вниз, у ненаситецьке Пекло. Вона не перекидалася, не крутилася, падала стрімко й прямо. Зменшувалася на очах: спочатку була як яблуко, далі — як горіх і врешті — як намистина. Востаннє, вже при самій воді, зблиснула самоцвітами й згинула в хвилях.

От і все. Не справдила ця, взята в Дорошенка, булава нічиїх надій, не сповнилися думи усіх тих, хто тримав її в руках. Й не треба, щоб обкипала далі кров’ю. Нехай лежить, може, колись та знайдеться звитяжець, який дістане її з глибокого дна і пристане до срібного берега. На тому березі воля і щастя. А його путь кінчається. Доживе віку на пасіці біля Січі. Ось тільки вклониться рідній Мерефі і скличе велику раду. До самої смерті розказуватиме молодим козакам про срібний берег.

Якусь мить дивився в розбурхану воду, відтак перевів погляд угору, до першої лави. Зорив пильно, аж сльози набігли в кутики очей. Здавалося, він видивляється когось. Може, ще одного плавця? Ще дужчого, ще відважнішого, який не побоїться пірнути в безодню кручію. Він знав, він вірив — такий плавець колись знайдеться. Й дістане булаву з безпросвітної глибини, й піднесе високо — над скелями, над степом, — і вона осяє обидва дніпрові береги, й заструменить з неї золота яса слави, волі і щастя.

Вузькою стежечкою, яку сам же й протоптав, Сироватка вийшов з очерету до куги. У лівій руці ніс весло, в правій — плетеного з червоної лози коша. У коші тіпало хвостами півтора десятка карасів, два лини та чималенький лящ. Мокій Сироватка щойно потрусив ятери. Аби риба не пропала (солі не було) — висипав її в малесеньку, зарослу ситнягом сажалочку на краю болота. Перш ніж засунути весло в гілля в’язовника, вийняв ножика й поклав зарубку. Карбував, аби не заблудитися в днях, не загубити свят. Щоправда, завжди зарубку робив уже перед сном, помолившись Богові, але те, подумав, не важило. День минув: сонце повисло над обрієм, високі очерети по той бік болота обмітали його м’якими мітелками. Підпалені сонцем хмари горіли довгими пасмами, розповзалися по небу, як палаючі кораблі. У траві блискотіли калюжі, в них червоно відсвічували промені — вночі пройшов дощ, — вони здавалися загубленими в траві уламками скла. В степу денної пори не буває прохолоди навіть після дощу. Пахло перепаленим на сонці дроком, гірким полином і дятлиною. Попідводили од землі тендітні голівки васильки й безсмертники. Зараз тут тільки васильки й безсмертники. Весною — і вероніка, і козельці, і вівсяна крупка, і голубі, жовті та оранжеві півники, й червоногарячі тюльпани. Тюльпани — то кров. Козацька кров, яка пролилася в землю і знову встала з неї. Вони тут пломеніють густо, багато її пролилося в цих степах. І через те й степи вічні — козацькі. Хіба можна їсти хліб, зрощений на чужій крові?! І коли б не тюльпани, може б, і не подумав про це.

В степу панувала тиша. Тиша і безмежність. Вони тут вічні, як і цей степ. Тиша, проте, не завжди однакова. У степу, опівдні, вона найповніша. Тоді навіть чути, як струменить кров у власних жилах. Трави стоять німі, мовби мертві. І наче мертвий підорлик у високому небі, дарма що пливе на широко розпластаних крилах, крила ті зовсім не ворушаться, й тоді здається, що підорлик той плаває тут звіку — правіку. Весь день пряжило сонце, все живе кудись поховалося, всі голоси спила жарота.

Наступав вечір, але тиша не зрушилася, вона тільки поміняла лад. І вечірній крик перепела не будив її, її збудить лише табун тарпанів. Але й то, мабуть, для того, щоб ти збагнув, яка вона вічна й глибока. І навіть коли посунуть од лиману важкі хмари, коли засвистить тисячами тятив тугий вітер, і заворушаться, побіжать до обрію руді типчаки, й низько, до самої землі, впадуть білопінні ковили, й шорстко заворушиться курай, і прокинуться всі інші бур’яни і трави, ті свисти та стогони не будуть для людини живим звуком. То дзвенітиме і свистітиме тиша, яка на ту мить поміняла свою барву.

Зараз вона теж інша. Зелена, важка, в росі і надвечірній імлі.

По той бік болота закричав деркач, над самою Мокієвою головою попискували в гнізді пташенята. Вони теж були голосом тиші. Синиці поселилися в дуплі крислатого в’яза, не боялися Сироватки, жили з ним у дружбі. Він радів їм тихою радістю, щодня з пенька притуляв вухо до дупла — чи підросли? Недавно вони почали вилітати, сідали на землянку, на кашоварню, на ввіткнуте в дернину ратище. Ще кілька днів — і покинуть дупло назовсім, полинуть у хащі над лиманом. Те чомусь було сумно.

Треба було лаштувати вечерю, в росяній траві лежав залишений з сьогоднішнього улову лящ, він уже заснув. Мокій вийняв ножика — скіска, присів біля рибини. Ще подумав: чогось довго не їдуть козаки із залоги, не везуть пшона, плетений з трави кадубець у ямі під поликом другий тиждень стояв порожній, риба ж добряче настирилася козакові. Його козанок знав і лободяну кашку, й коріння рогозу, й навіть берестяну кору. А зараз Мокій ще багатій: є риба, є смалець барсучий і навіть сушена по — татарськи — пастурмою — яловичина.

Сироватка подумав, що, може таки, накопати дикої цибулі та зварити юшки з м’яса? Він підвівся, щоб піти до куги, та в цю мить його увагу привернув неголосний тупіт. Він оглянувся, але не побачив нічого. Тільки на горбку поміж болотом і могилою погойдувалася тирса, здавалося, її нахиляв вітер. Але стояла безшелесність, грозовий вітер помандрував із хмарами, жаркий степовий упав, а нічний ще не піднявся, навіть на в’язі не ворушилося листя, трави ж були густо внизані росами. Так швидко міг промчати лише сайгак. Мабуть, його налякав вовк або рись. Проте, подумав, біля куги давно не видно ні вовчих, ні рисячих слідів. Й не було поблизу звіриних лігвиськ.

Сироватку поймав неспокій. Останні дні степом ходила тривога. Мовби все там було як завжди — тиша, й спокій, і орли у високості, і сайгаки в долині, і татарський табун далеко на обрії — не біля пограниччя, де трави як очерет, а значно далі, в бік моря, — проте дещо й змінилося. Звечора гудів степ — татари забрали відгульних коней, вночі також пробігали верхи якісь люди, а вдень у західній стороні кружляли птахи. Чого? Хто їх потривожив?

Він розігнувся й швидко пішов до Сліпої. Над Сироватчиною головою навкіс проти сонця стрілами шугонуло двоє соколів — сапсанів. Ця пара жила десь неподалік у степу й завше дивувала Мокія сімейною злагодою. Вони любили сідати на Сліпій, що панувала над степом, на гострому камені, там милували одне одного, звідти назирали здобич. Щойно Сироватка сходив з могили, одразу ж шугали туди. Часом йому здавалося, що вони пантрують з високості, коли він звільнить їм місце. Сироватка й зараз подумав, що сапсани сядуть на камінь, але вони прокреслили небо біля його верхівки й круто шугонули вгору. Сироватка не встиг провести їх поглядом, бо побачив великий табун сайгаків, котрі мчали просто на нього. Були добряче налякані — летіли, не помічаючи людини. Та враз круто взяли в ліву руку й полетіли попід могилою. Бризкала з — під копитець роса, запінилася, захвилювалася тирса. Попереду широко стрибав козел, його роги майже торкалися спини.

Сироватку обійняв неспокій, він побіг до могили. Поспішав, хоч думкою заспокоював себе. Ну, кружляли птахи. Вони часто кружляють над степом. Татари забрали коні. Приспів час, от і забрали. Ніщо не віщувало ворожого зрушення: ногаї мирно кочували в своїх землях малими ордами, кримські татари за Перекоп не виходили. Таке передавали в залогу та на кіш козацькі вивідники, про це казали й чумаки, котрі проїздили повз бекети. Запорожці майже завжди знають наперед про татарські інкурсії. Тоді бекети пильнують вдень і вночі, а залоги висилають у степ кінну сторожу. Зараз кінної сторожі в степу не було, та й по бекетах козаки почувалися безпечно. То більшим лихом могла впасти на край орда. Сироватка вибіг на могилу, окинув зором виднокіл. Попереду, скільки сягало око, сріблилися росами ковили, степ лежав пустельний, вже поринав у сон. Не чути було ні звіра, ні птаха. Тільки праворуч, далеко — далеко, стелилася сіра пляма. Сонце сліпило Сироватці очі, воно вже торкалося холодного земного пруга, але Мокій встиг розгледіти, що то біжать тарпани. Тепер уже не мав сумніву — степ ґвалтувала орда. Вона ось — ось вирине, одначе з якого краю, Сироватка поки що не знав. Хитрий лис і драпіжний вовк татарин приспав козачу сторожкість, знову йшов у напад покрадьки.