— Не Самойловичу оддай, а на Запорожжя. Я покладу її в січову скарбницю. А далі скличемо в долині Росави раду й оберемо гетьмана.

— Але ж ти сам сказав, що мені вже не возвеличитись?

— Авжеж, — погодився кошовий. — Сподіваюся, що й Самойловича обмине ся честь.

— Прецінь, не для себе хочеш виманити її? — недовірливо повів вогненним оком.

— Го — го — го — го, — зненацька засміявся отаман.

— Тоді для кого ж? — вигукнув з серцем. Гнів, образа знову клекотіли йому в грудях. Ледве тамував їх. На ту мить йому забулися тяжкі розмисли, які останнім часом розколювали голову, катівницькі муки, що їх зазнавав, споглядаючи свій край. А вже ж і сам не бачив виїзду з глухих суточок, що в них опинився. Гасив запізнілі порухи совісті горілкою й почував, як поволі дуріє од неї. Вона розмивала все: бажання займатися справами у своїй поруйнованій державі, родинний затишок, тиху замрію над книгами. В нього не лишилося нічого, опріч срібного келиха та голосних єрепенистих музик. Тепер думав: оддавши булаву, залишиться й без того.

— Невже не знайдемо по всій Україні достойного мужа? — сказав Сірко.

— Не бувати тому! — скажено затупотів ногами гетьман. — Не бувати! Швидше волосся поросте на моїй долоні, ніж я випущу з неї булаву. Йди звідси, отамане, поки я не наказав одтяти твою лиходійну голову та натоптати її клоччям. Воно в тебе й так замість мізків. Інакше не приїхав би сюди з такими богопротивними словами. Обдурив себе і нас хочеш обдурити: де ті вольності? Де та єдність? Хто їх дасть? Польща? Москва? Зроду — віку.

Дав волю гніву, жбурляв словами, але чим більше вивергував їх, то виразніше бачив, що його крик — лише луна колишньої сили, певності, її одчайний схлип. До сьогодні, до цієї миті, намагався бадьоритися, обманював себе, ступав по своєму маленькому царству грізним і дужим гетьманом, іноді самодурствував, але раптом приїхав муж і поклав пруг, котрий він не має сили переступити, котрий хилить його життєвий шлях круто вниз. Й зараз той чоловік дивиться на нього змруженими очима, й вуста його стулені співчутливо. А Сірко знову думав про те, як страшно може перемінитися людина. Була ж за плечима звитяжна молодість, була віра, була святість у душі. Гриміли по кленових мостах молоді коні… Дивно влаштований світ; коли людина молода, коли в неї нічого немає, вона може усім офірувати товариству, вітчизні. Навіть життям. Коли ж у неї повні комори, не хоче поступитися й дрібкою. Скільки — то валечних мужів, сміливих воїнів на його очах перетворилися у обережних обивателів… Ну, Дорошенко не обиватель, але вже й не воїн. Вже йому важко відмовитись од навощених підлог, кришталевих чар, догідливих усмішок челяді, вже йому голову навік отуманила влада, вже найдужче любить себе.

Дорошенкові здавалося, що кошовий кпить з його гніву, й лютував ще дужче, але вся його ярість розбивалась об спокійну, трошки співчутливу посмішку. В тій посмішці справді були осуд і смуток по всьому, що не збулося, по колись дужому мужеві, нині розтерзаному й розтріпаному, по відкритому, сміливому серцеві, яке виродилося в зневірене і зле. Його самого доля не розтріпала — він не дався їй, хоч і не мав од неї нічого. Він не мав з неї великого зиску, як Дорошенко, платив тільки за содіяне, а не за замислене. Дивився на Дорошенка, й здавалося йому, що ніколи й не зустрічався з молодим, сміливим мужем. А ще його мучила думка: у що вірить цей сивий чоловік? І взагалі, чи може він ще у щось вірити? Адже перейшов такі каламутні потоки… Шлях до влади — через нетрі, де ніж і петля. Тепер не хочеться випускати владу з рук, вона єдина тримає його на світі, й страчено стільки сили, й пролито стільки крові. Ще більше її пролито, щоб утримати владу в руках. Запродано цілий край… За який викуп? Він вірить у нього чи ні? Та хіба не можна від неї відректися? Відректися — стати ніким. Стати Людиною! Викруту немає й на тому березі, куди він його кличе. Але хоч перестане литися кров.

— Пам’ятаєш, Петре, Батіг? — запитав тихо, проникливо, намагаючись добутися до того, що лишилося живого, неструхлого в душі гетьмана. — Банкет пам’ятаєш? Пішли ми з тобою, обнявшись, у степ. І ти тоді сказав… Сказав, що барвінок зацвів у твоїй душі на все життя.

Гетьман не чув, а може, вдав, що не чує. Й далі клекотів, і далі погрожував, лаявся чорно — по — козацькому, по — московському й по — татарському.

Сірко підвівся. Одначе за порогом зупинився, і в серці йому заклекотіли слова, які не міг понести з собою. Вернувся, щоб сказати їх. Ступив на поріг і побачив, що гетьман лежить на підлозі, обхопивши голову руками. З вуст йому зривався болісний стогін. Кошовий тихо відступив назад.

Він спав, а може, марив. Потопав у м’яких гетьманських перинах, а здавалося, тонув у воді. Думав насправжки чи уві сні… Думав про те ж саме. А за що він її любить? Нагромадив слів великих… За що ж він її любить? За зорі, за степи, за карі очі? Бридня. Тобто не бридня, але любить не за це. А за віщо? За віщо?

«А за віщо мати любить дитину? — зринуло зненацька. — А дитина матір? Та й хіба може світ існувати без цієї любові? Якщо тебе народила праведна мати, то її не можна не любити. Інакше ти — покруч, потороча, бридке створіння, а не людина». В ту мить щось майнуло перед його внутрішнім зором, і він розплющив очі.

Низько зігнувшись, по — яструбиному, до опочивальні зайшов з п’ятисвічником у руках Дорошенко. Був у довгій вишитій сорочці, з — під якої виглядали смугасті перські шаровари, в бухарському квітчастому халаті, накинутому наопаш. У хисткому світлі п’яти свічок обличчя його видавалося висіченим з чорного каменя. Сірко не встиг навіть подивувати, як гетьман вийняв з — під пахви велику, обсипану коштовним камінням булаву й поклав на столик в узголів’ї кошового.

— Та сама… На. Вчини, як тобі велять Господь і совість.

Він повернувся й вийшов, щільно зачинивши за собою двері. Сірко помацав рукою — булава була холодна, здавалося, на ній повиступав іній. Кошовий одсмикнув руку. «То це за неї пролито стільки крові, — подумав. — Нікчемні метал і камінь забрали стільки людських життів… На ній і зараз кров». Йому здалося, що кров прилипла до його руки. Спробував витерти її об простирадло… й пробудився доконечно. Сів на постелі, оглядався здивовано. В опочивальні панувала тиша, дрібні білі зорі зазирали у вікно. Сіркові стало моторошно. Від цих зір, од чужої горниці, від химерного сну, що все ще хилитався перед очима. Саме отак, у халаті наопаш, у смугастих перських шароварах, тинявся пізно увечері по палацу хмільний Дорошенко.

Кошовий пошкодував, що не виїхав учора. Невже йому й справді щось важила ця булава? Чого хотів досягти, одібравши її в Дорошенка?

Тільки зупинити кров, що заливала рідні поля. Тільки миру поміж братів. Бо то лихий приклад не лише тим, що живуть зараз, а й тим, що житимуть після. Сплинули наверх кинуті Дорошенком слова: «Прецінь не для себе хочеш виманити її?» Й потопилися одразу ж… Не для себе. Й поки що ні для кого іншого. Так, якби було кому — вручив би. Вклав би в руку дужу й могутню. Колись і сам вар’ював проти дужої руки, і тільки згодом зрозумів, що іншого виходу немає. Не було в краї вищої сили, вищого закону, якому б підкорилися всі і велінням якого б мали жити. Цей закон суперечив закону січовому, але ці два закони, на жаль, зійтися не можуть. Він не терпить насильства й примусу, але без сильної руки нічого вдіяти не можна. Дорошенко сказав, що забирає Сірко булаву собі. Дорошенко сам не вірив у те, що сказав. Сірко виважив Дорошенкову муку, бачив тяжкий розмир його замірів і совісті й розумів, що так довго тривати не може. Гетьман кілька разів поривався щось сказати й зупиняв себе. Завтра має щось статися. Що саме? Сірко не знав напевно. Може, гетьман і сам не відає, чим зворохобиться його душа. Може, погибеллю Сірка і всіх козаків, які приїхали з ним… А може, кінцем довголітньої братовбивчої війни, першим днем миру, надією на щастя краю. Бо далі так тривати не може. Інакше гетьмани вигублять до кореня свій власний народ.