…За кілька днів у верхів’ї річки Конки, на старому татарському шляху, званому Муравським, запорожці ділили військову здобич. Ділили порівну, на всіх — на козаків і визволених з полону. Сірко пильнував сам, щоб не обділили нікого — ні досугого діда, ні сиротини. Хто не міг чи не хотів узяти свою частку кіньми, кожухами, килимами, тому віддавали грішми. Там же, в зеленій долині Конки, під вербами прощалися. Козаки повертали до Дніпра, з ними відходило з півсотні недавніх бранців, що вирішили записатись у запорожці, решта прямувала до Ворскли, аби звідти, з Полтавщини, розійтися по домівках. Їм дали проїжджі листи з печатками — хвацький вусатий запорожець з рушницею на плечах був гарантом їхньої недоторканості. Ті листи, склавши удвоє, вчетверо, ховали до пазух або шапок, а немолодий, з трахомними, в червоних прожилках очима єврей — столяр зробив з вербових патичків біленьку рамку, вправив листа в неї і почепив на шворці собі на шию.

«Ясновельможний мосці хане кримський з многими ордами, близький наш сусіде! Не мислили ми, Військо Низове Запорозьке, з вашою ханською милістю і зо всім панством кримським у велику неприязнь і війну заходити, якби од вас не побачили того початку, який минулої зими ваша ханська милість учинив, послухавши дурної ради шаленого й безумного візира цареградського, а по ній і неслушного ординанцу найяснішого й найвельможнішого султана свого. Прийшли з яничарами його і з численними ордами Кримськими до нас, Війська Низового Запорозького, нічною порою приступивши близько до Січі нашої і знявши сторожу нашу, що стояла за Січчю, заслав був у Січ п’ятнадцять тисяч яничарів, наказавши їм (чого в стид було чинити — не по — кавалерському) всіх нас, молодців Війська Запорозького, сонних, що не сподівалися жодної біди, вибити й видушити. І кучку нашу січову з фундаменту вивернути і розорити; а сам з ордами біля Січі став, аби й духу молодців наших, які втікали б, не випустити. Тільки той намір і замисел Христос — Бог наш премилосердніший повернув нам на добро, біду і упадок наш тодішній повернув на упадок і біду голів яничар турецьких; про що сам, ваша ханська мосць, добре відаєш. Якого злого замислу вашого і недишкреції (яко від тих людей, які рицарським промислом бавляться і правду в собі заховати люблять) ніколи не сподівалися на себе, так і потрібної обережності і до дання відпору готовності не мали: тільки Господь Бог Спаситель зберіг і захистив нас від напасті вашої і крайнього упадку нашого. Цей учинок ваш вельми зневажив нас, Військо Запорозьке, і приніс нам немалу шкоду, отож і ми, прикладом древніх предків і братії нашої, мусимо постаратися око за око вашій ханській мосці і всьому панству Кримському свою зневагу і образу відплатити і помститися, але явно, а не таємно, по — рицарському, а не так, як вчинили з нами ви; і Бог серцевидець при нашій правді ліпше нам допомагав гостювати в панстві вашому Кримському, ніж вам біля кучки нашої січової.

І якщо та гостина наша в панстві вашому показалася недишкретною, то так воно і є: бо козаки яко не одної матері діти, так і не одного суть норову, одні направо, другії — наліво, а треті — прямо стріляли, то тільки добре, що не минали ціль; та й недишкреції тієї од вас навчилися, а не самі вимислили, бо і в Криму ваша ханська мосць, не прийнявши нас за гостей і добрих кавалерів, поспішив було з ордами своїми сильними до Сиваша, до тої переправи, котрою ми увійшли в панство ваше, де, стоячи, хотіли нашого повернення діждатися і там нас поглинути, на переправу не пустити; але й тут намір ваш судьбами всемогущого Бога нашого вспак перемінився, а нам милість божа при нашій правді допомогла і торжествувати над вами дозволила, в якому торжестві й потурбували вашу ханську милість, а коли з нашого боку щось видалося недишкретне, то мусиш, ваша ханська милість, в тому нас вибачити, зважаючи на те, що завжди недишкреція платиться недишкрецією. Подібне й не снилося вашій ханській мосці, щоб Військо наше Низове Запорозьке в малій і вельми щуплій кількості осмілилось і одважилось на знамените й багатолюдне панство Кримське воювати й наступати; того б і не було (не через боязнь, але через давню з Кримом сусідську приязнь), якби зі сторони вашої не подана була оказія і причина до неприязні і війни з нами, Військом Низовим Запорозьким. Не важся, ваша ханська мосць, мати (як приказують) поля за бовдур і нами, Військом Запорозьким, легковажити, а війною на нас надалі наступати: якщо то буде інакше, то і ми, — взаємно, в більшій уже силі війська нашого і з кращою до війни готовністю не через Сиваську переправу, а через Перекоп, виламавши і відчинивши собі в нім ворота, певний — бо до того маємо спосіб, — завітаємо в панство Кримське і доти з нього не вийдемо, доки при всесильній допомозі Божій бажаного наміру нашого не побачимо сповнення. Бо одважні кавалери і мужні Війська Запорозького вожді, предки і славні антецесори наші здавна на Крим і царство Турецьке морем і землею воювали… (якщо цьому ваша ханська мосць не вірить, то звели в своїх Кримських та Константинопольських літописних книгах писарям своїм пошукати, певне, знайдеш; а ще більше — здамося на літописи грецькі, римські і польські, де ясно проголошена немеркнуча слава козацька і похвальні діла військові Війська Запорозького), то й нам, їхнім нащадкам, хто заборонить іти тим же похвальним предків наших шляхом? Так, не бажаємо ми, Військо Низове Запорозьке, з вашою ханською милістю і зо всім панством Кримським воювати і бути в гніві, проте якщо знову побачимо зачин ваш до війни, то й ми навзаєм воювати панство Кримське не побоїмося. Якщо ж з охочих молодців чамбули ваші і наші, по розлеглих і диких степах гуляючи, сходитимуться й битимуться, того нам і вам до зачинання великої війни ставати не треба.

Не ширячи листа нашого до вашої ханської мосці… те все висловивши, зичимо вашій ханській мосці доброго здоров’я і щасливого благополуччя.

Писано в Січі Запорозькій року 1675, сентемврія місяця, 23 дня.

Вашої ясної вельможної ханської мосці зичливі приятелі Іван Сірко, отаман кошовий, з усім Війська Низового Запорозького товариством».

Гарно мандрується Сироватці з січовими чумаками, з веселим отаманом Драгожилом. Тільки тут, на високому чумацькому возі, Мокій Сироватка зрозумів, яка велика земля і яке безконечно високе небо, яка похаплива й клопітка проти них людська душа і як їй не вистачає спокою та волі. Багато йому передумалося, пересіялось у пам’яті за ці дні, часом те, що колись мав за зерно, виявилося згонинами, а те, що мав за одвійки, — зерном. По—іншому тече в дорозі думка, інакше приймає в себе світ душа. Думка йде врівень з воловою стопою і з жайвороновою піснею, що мовби навічно повисла в небі. Й довшає світ, і ширшає, розпросторюється. Ніхто не знає так, як чумаки, неба, хіба, може, мореплавці, ніхто не переміряв стільки землі, нікого так не вітають по селах молодиці та діти, ні на кого не налаштовано по байраках стільки засідок. А ще ніхто не знає стільки пісень, як чумаки, а надто чумацький ватаг Семен Драгожил. Не випускає Семен з рук бандури, в нього навіть воли веселіше йдуть під пісню. Неначе святий, сидить, підібгавши під себе ноги, в передку воза Драгожил, і легіт — вітер ворушить його пишні, розчесані на два потічки вуса. Тільки коли — не — коли мацне себе по животу, чи не згубив широкого череса, в якому гроші на всі довгі милі в татарській землі — за переправи і за водопої — мостове, поромне, криничне, а також за пашу, а основне — плата за сіль, золотії й срібнії таляри. Та як може згубити — почуває ту вагу повсякчас, й черес той можна зняти, тільки порішивши отамана. А порішити його нелегко.

А степ — зелений та буйний, аж співає серце. Встане з — за моря, з того краю землі, сонце, й заіскрить він росами, й ударять у срібні литаври жайворони, і настане така краса та благодать, аж страшно стає, що люди не бачать її — толочать кіньми і поливають кров’ю, що їм просто ніколи за своїми клопотами натішитися Божими щедротами. Ідуть, ремиґають воли, їхні тіні, неначе гори, пливуть по траві. Валка чималенька — шість батових, шістдесят одна пара волів, одна батова — Драгожилова, через те має підпомічника. Їдуть веселі чумаки, вони спивають степ, як церковне вино, а ще ж їм радісно, бо каймакам[18] перекопський написав, що «сіль цього року сіла добре, води й трави на путі багато», що розбійні ватаги виловлено всі, й чумакам у дорозі нічого не загрожує, і що подарує каймакам першій валці два вози солі безкоштовно. А їхня валка йде перша, чумаки вже впевнилися в цьому, й мажі їхні четвероволові котяться швидко, й гребла для солі на мажах нові, і отаман мудрий та веселий. І співають вони влад, славлять піснею день.