Кайдан на хвилину примовк, і Ждан виразно, мовби сам стояв у сотенній канцелярії, побачив молодого хлопця Кирила і дебелого, півтора аршина в плечах, Шкуту в киреї. Похилив козак сиву голову, задумався: як послати на вогонь молодого хлопця!

— Тільки сказав Шкута, щоб я зійшов зі слободи й більше в неї не навертався. От я й валасаюся по світу вже цілих п’ятнадцять літ. А розказав я це тобі, хлопче, бо був у мене побратим молодий, Лавріном званий, й щез він десь з лиця землі, а ти мені чимось його нагадав. Ну… лицем тобі до нього далеко, у тебе пика, вибачай, трохи не вдалася, а Лаврін гарний, ще й ціну собі знав. Не ображайся, бо, либонь, він уже мертвий давно, а мертві завжди кращі за живих. Прибився ж я до голоколінчиків, бо всі гроші, які мав, прогуляв у отакій самій корчмі, — зізнався щиро. — Й сам не зоглянувся, як те сталося. Та ще підсусідився до мене один фертик… Давай, каже, спочатку погуляємо за твої, а потім — за мої. А тоді зіслиз, як сніг торішній.

Кайдан розповідав без жалю й оскарги, тільки мовби дивуючись самому собі, як це такого дошпетного козака обвів навколо пальця якийсь джиґунець. Він зітхнув і підпер рукою щоку:

— Мабуть, я таки волоцюга, через те й волочуся по світу, а от дивно, що сниться мені тільки рідна хата… Заплющу очі — й бачу її і все подвір’я… Переступиш перелаз — вже можеш сідати на призьбі. Призьба лісяна, жовтою глиною мазана, ще й мальви попід нею червоні, аж гарячі. А трохи далі, в праву руку, хлів на двоє дверей і саж, за ними комора, і в самому кінці двору — клуня. Двір широкий — коні можна вигулювати на ньому — й зелений — зелений. Дві груші росло посеред нього, а сад у ліву руку од хати, аж за клуню, березами обсаджений. На груші горлиця туркоче…

Якийсь час лежали, вкутані мовчанкою. Ждан думав про Кирила, розколупував його в мислі й не міг розколупати. Що за чоловік? Добрий душею, лагідний, справедливий, немовби й не лінькуватий, а кубельця не звив, статку не зібрав. І тут йому добре, й там незле. Чимало тепер люду бродить на шляхах — дорогах, але ті не такі. Волоцюги або старці. Одні сподіваються прожити легким коштом, інші інако не можуть по причині бідності або каліцтва. А Кайдан здоровий, як лут, і на чуже не ласий.

— І все — таки чого ви, дядьку, не прибилися ні до якого берега? — зненацька запитав Ждан очужілим голосом. — Валасаєтеся по світу…

Кайдан підвів велику, що її робила ще більшою кошлата шапка, голову.

— От ти який? — мовив здивовано. А тоді задумався й мовчав довго. — А я багато разів брався за якесь добре діло, — сказав розважливо й тихо, — завжди кінець його був фатальний. То пожежа, то падежі худоби, то ще якесь лихо. Двічі сватався, й одну наречену спіймано на крадіжці, а друга за три дні до весілля одмінила своє слово й оддалася за старого багатого хуторянина. Й тоді я зрозумів, що долі мені не буде, і всім, кого прикую чепою до себе, попсую життя, й вирішив звікувати вік самотиною, вольним козаком у злагоді з людьми, і Богом, і совістю. Не пробейкав я свій вік, на що ти натякав, а оддав в услужіння товариству, яке саме служить богоугодній справі захисту землі нашої. А що прогуляв який гріш у корчмі чи заночував у нецнотливої удовиці, за те дам одвіт Богові, та й гріхи це невеликі. А потім — невсидний я. Кортить мені дорога, кортить побачити схід сонця, у кожному новому місці він інший, кортять нові люди і нові краї ваблять мене. Прилучуся до якогось місця, до людей, спізнаю їх, побенкетую з ними, й хочеться знову кудись. Отак і блукаю, а наблукавшись, вертаюся на Січ. Щоб ти знав: немає в світі нічого кращого за дорогу та за волю, тільки всю, без ущимки. Я не винуватий світові, в рівнім ми з ним рахунку й з людьми також, через те й не нарікаю ні на кого, й ні від кого не сподіваюся користі.

Ждан слухав, затаївши подих, йому зненацька відкрились зовсім не відомі закомірки в людській душі, такі, про які й не підозрював ніколи, бо сам увесь вік доконечно залежав від світу і людей, пручався сліпака й ранився боляче. Він не міг скласти остаточного виводу оцій Кайдановій житейській мудрості, відав, є в ній щось справедливе, од Бога, а щось і од лукавого, хоча б те, що всі так жити не можуть, — інакше не було б самого життя.

Отож щирий і добрий козак Кирило йде по життю самопаш, але має в тих своїх блуканнях певний смисл. Щось його кличе, щось його вабить, мабуть, то таки вабить його на свої шовкові трави воля, яка завжди має в нашій уяві нові й нові одміни, а справджується одним і тим й через те не може задовольнити нас.

Над Ждановою головою був вирваний стріпок, і парубок бачив у дірці шмат неба й жменю зірок, ясних та чистих, які, однак, злякано тремтіли. На мить Жданове серце стислося, й він подумав, що увесь світ ми бачимо через вирваний стріпок і в небі скрізь панує тривога, вона переслідує людину все життя, воно й складається з неї, а щоб хоч трохи пом’якшити її, треба збудувати свій дім і сховатися в ньому од усіх принад і турбот цього світу. Але, мабуть, це не справжнє життя, та й не судилося йому того, бо власного дому не бачить навіть у снах. Ждан хотів запитати в Кирила, чи бував той у його краї, але Кайдан раптом голосно плямкнув губами й сказав:

— Кат його візьми, спати, бо путь наша ще довга. Й не думай про те, що я тобі розказав, коли вже нетерплячка — думай про Ївгу: вона приступна для всіх і в мислі, і на ділі. І наймички її приступні.

Кайдан заснув, а Ждан думав, але не лише про Ївгу, а й про нього ж таки, Кирила. Не міг розгадати козака, не міг його розлузати. Ніби ж простак із простаків, але й з якоюсь маленькою хитрістю, поступливий, а за тим чаїться сила, яку страшно розбуркати. А ще йому подобалася в Кирилові якась особлива безжурність, надія на завтрашній день і долю, що таки ж не дасть загинути.

Наступного дня вони переправилися на правий берег Дніпра, а ще по кількох днях прибилися до слободи Ониськи за Ореллю, в пограниччі з Гетьманщиною; саме туди, до млинів на річці Щириці біля Ониськів, і прошкував Кайдан. Тут також знали Кайдана, й мельник Федір Пиво найняв його до кінця року лоточником. Він не хотів брати Ждана, одмовлявся тим, що в нього й так багато челядників — «мнуть ханьки», але Кайдан сказав, що сам на млинах не залишиться, й Пиво врешті згодився і на Ждана. Млинів було два, один о шести колесах — чотирьох борошномельних і двох ступних з фалюшами, і один менший — о двох борошномельних колах. Млини стояли один біля одного на довгій — предовгій греблі. Річечка ніби й невелика, але обабіч — в’язкі болота, через те й гребля довга. Під’їзд до млинів тільки з одного боку — од села, другим своїм кінцем гребля впиралася в болото, а за болотом зеленіли луки, які весною вода заливала аж до сизої смуги лісу. На острові також стояли дві комори і хата на дві половини, в одній спали хазяїни — Федір Пиво з молодшим братом Левком, у другій — наймити. Над хатами, над млинами шуміли осокори і верби, осокори та верби росли і вздовж греблі.

Гарне було те місце, як майже всі місця на Україні.

Широко слалася долина з болотами й луками, тихо плинула чиста вода спокійної річечки, в ній відбивалося ледь підсинене — як у доброї господині хата — небо, й стояли запахи дикої м’яти та рогозу, й ширяли ластівки по долині. А на горі ліворуч — невеличка слобода Ониськи з церквою посередині, довкруж дерев’яної церкви росли сосни, в них вона стояла, як у віночку. Село невелике, але є школа й шинок, і в селі багато гарних дівчат, а парубків мало — парубків забирали безконечні війни, у яких спливала кров’ю вся Україна. Здавалося, в такому недалекому пограниччі з ордами взагалі немислиме життя православного люду, одначе люди якось жили, ще й татари вже багато літ не сягали Ониськів — село прикривали з півдня запорозькі залоги.

Вечорами над слободою витав дівочий спів. І тоді Жданові не спалося, гаряча кров бродила в жилах, спалахували палкі видива, й спливало перед очі кругленьке Парасоччине личко, й думав Ждан, чи ж він хоч побачить її коли — небудь. Цвіллю вкривалися його мрії, по дорозі на Запорожжя думав: засягне дещицю грошей, вернеться в Батурин звитяжним козаком (заграє конем, це — насамперед), забере Парасочку, й поїдуть з нею на Слобожанщину, куди заохочують український люд слобідські полковники, там, кажуть, дешеві землі й можна зіп’ястись на власне господарство. Полковники і російські воєводи поставили од татар захисні городки й укріпили пограниччя, й ніхто там не вимагає паперів — хто ти й звідки, оселяйся, ори землю, народжуй дітей — підданих його величності білого царя. В слободу на колодки Ждан не ходив — соромився своєї бідності, свого виду, своєї незугарності.