— Купно! Під чиєю хоругвою?

— Під двома.

«А ось тобі», — проказав подумки Черняченко й скрутив загогулисту дулю, але з рукава кожуха не висунув.

— Що ж, приневолити вас не можу, — зітхнув Сірко. — Знову підемо з донцями.

— Цар указав…

— Та що ви всі під царя лізете, — сплюнув на долівку кошовий, — цар та цар. Він своєї користі пильнує.

Черняченко Сірка вже не слухав. Бачив, що всі повіддя обірвано, усі сильця розплутано, залишилося одне. Запорожців — троє, а сердюків — десятеро. Він аж затремтів од тієї думки, й дрож почав його бити такий, що того не міг приховати. А що, як привезти вар’ята в мішку — і всій справі кінець? Або й… По дорозі можна той мішок загубити в глибоких снігах. Посольська душа тріпотіла, Черняченко аж упрів, у куточках міцно стулених губів виступила піна. Прикриваючи долонею обличчя, зглянувся з хорунжим. І той зрозумів усе. Підвівся. Ступив до дверей. Одначе кошовий дивився дуже пильно й помітив ті позирки.

— Ану, осавуле, сядь на ослінець, — неголосно мовив і враз гримнув: — Та не так, мурлом до стіни! Кириле, одстебни пістолі і шаблю.

Кайдан перевальця підійшов до осавула, але одстібати зброю полінувався, вийняв ножа й обрізав шабельтас й обидві кобури. Оська Заволока з переляку поліз під лаву — ніж у Кайдана був у долоню завширшки.

— Виглянь у сіни, — тихо наказав Кайданові Сірко.

Повільно, мармулувато Кайдан посунув до дверей і враз рвучко прочинив їх. За мить він затягнув до хати сердюка, тримаючи його, неначе шкодливе кошеня, за комір.

— Принюхувалося.

— Лізь під лаву, — наказав Сірко.

Той шпарко порачкував під лаву.

— Сваволиш, пане кошовий, — сказав Черняченко, але не погрозливо, а неначе вибачався сам. Відав: цими словами порятується в Батурині. Адже сказав їх, є свідки.

— Двічі в одну пастку не лазять, — пояснив Сірко. — А тобі… Шкода, що ти лежачий. А то докінчили б цю балачку на шаблях. — І застеріг тих, що сиділи в кутку та під лавою: — Якщо хтось рипнеться за двері — порубаємо.

Хоч це його й не стосувалося, Черняченко втягнув голову в плечі. Він навіть забув про третій, обов’язковий, пункт своєї місії — подати кошу списки втікачів, аби їх опізнали й повернули в кайданах у маєтки. Кіш, звичайно, на ті реляції не зважав, одначе кожна така відмова свідчила проти нього і особливо проти кошового. Про це Самойлович доповідав у Москву. Списки лишилися в шкіряній скриньці під лавою. Сірко почав неквапно одягатися. Смолка одягнувся швидко, а Кайдан довго монявся: не сходилися гаплики на кожусі, й довго не міг знайти черес. Смолка нервово переступав з ноги на ногу. Сірко чекав спокійно.

Вийшли на ґанок. У дворі було порожньо, хутір облягли сині сніги, на небі горіли кинуті щедрою пригоршнею стиглі зерна зірок.

Виїхали з двору. Тут дорога розділялася: одна вела на Січ, друга аж у гетьманську столицю. Сірко подумав: ці дороги все віддаляються.

Що далі коні відносили вершників від хутора, то дужче палахкотів у Сіркових грудях гнів. Уже шкодував, що не вчинив на хуторі шванки. Гримнув на Смолку, який спробував у нього щось запитати, вилаяв Кайдана, бо той знову відставав.

— У тебе й попередній кінь був такий самий салотряс. Де ти їх береш, рябопузих?

— Таж рябі дешевші, — щиро пояснив Кайдан. — Їх ніхто не хоче купувати, а чим вони гірші?

Перекуняли, сидячи в тісній, нужденній корчмі, й погнали далі. Там зупинилася чумацька валка, й людей було — ніде маковій зернині впасти, а весь двір заповнили понакривані шкурами сани.

Ранком були на Січі, де Сірко вчинив розгром канцеляристам (Яковлєв з підписарями грали в карти), вибанітував кухарів Васюринського куреня за те, що виливали нечистоти одразу за куренем, пужонув дячка — уставщика, який зрання устиг хильнути й трапився йому на очі. Аж під обід одійшов серцем і сходив до дячка та перепросив, похристосувавшись з ним тричі, неначе на Великдень. В дячка минулої осені помер у Києві син — бурсак, дячок лишився в світі яко перст і відтоді частенько топив горе в горілці.

Легко орати панське поле. Не то що власне, де нивка куца, як посполитський вік: натягаєшся на зворотах плуга, насобкаєшся, начіпляєшся за тини, пеньки, та ще, дивись, перекинеш сусідську межу. А тут гони довгі: двічі обійшов загінку — і вже обід, ще тричі — і вже вечір; пустив воли, й вони самі йдуть, помахують хвостами, ледь притримуєш за одну чепігу рукою плуга, повісивши на другу шапку, чалапаєш босими, аби не бити взувачки, ногами по борозні, а нахолонуть підошви — вийдеш на стерню і йдеш собі збоку, знову ж таки притримуючи плуга однією рукою. Він легкий, полиця вияснена скибами до блиску, чересло гостре, крає чорнозем, як воду. Вряди — годи хрусне під лемешем бадилина чорнобилю або хитне плуга клубок торішнього пирію.

«Соб, сірий, соб, шутий».

А небо високе, світло — голубе, а сонечко тепле ще тільки прозирає з — за обрію. По першій загінці воно сяде волам на роги… А ось вже й жайвір обізвався десь збоку: «Ті—ті—ті—ті, ві—і–і—і». Ні, то не жайвір, то витинає вівсянка в кущах при долині, а жайвір грудочкою завис угорі, перемелює крильцями сонячне проміння на порох. Тут їх безліч, єднають срібними струнами небо із землею. Та й не сам ти в полі, за тобою тягнеться ще аж шість плугів, як випряжуть у обід біля могили, балачок усяких, жартів, реготу — на все поле. А то побіжать до болота, надеруть яєць крячиних і напечуть у жару. Всі ж бо хлопці молоді, нежонаті, тільки Яків старший, уже одружений, напускає на себе статечності.

Важко орати панське поле. Важко до болю в серці. Гони довгі, скиба важка, вітер у полі пронизливий і вільгий… Чужі гони, чужа скиба, чужі воли, чужі жайвори в небі. Своя нивка, свій городчик наперед веселять око: отам буде просо, отам буряки, отут ростимуть висадки. Хочеться кожну грудочку перем’яти в долонях. Хочеться падкувати біля своєї землі, біля свого господарства. Але катма землі й катма господарства. Є лише сліпа на одне око, безклуба кобильчина Калитка (орють нею із сусідом у супрязі) та четверо овечок.

Випрягали біля могили. Зварили кулеші, порозстеляли на маківці могили сірячини, обідали. Жартував тільки Філон, на прізвище Мальований, по — вуличному Кібчик. Коли Микола перевзувався, насипав йому в постіл гарячої кулеші, і той довго стрибав на одній нозі. Погнали воли на водопій, всі хлопці йшли позаду, один Філон їхав верхи на шутому волові. Але він отак їздить і на всіх інших. І вдатний на всілякі вигадки. Через те й Кібчик. Кібчастий вдачею, задерикуватий — чуб рудуватий, вихрастий, очі вчіпливі, ніс на кінчику чи то облупився, чи то йому хтось утер його чимось твердішим за кулак. Філон не змовчить нікому й будь — кому дасть здачі. Він невисокого зросту, чіпкий, міцний, не заплаче зроду, хоч ти його вбий.

Жартувати не жартували, а гомоніти поважно гомоніли. З могили було видно далеко наокіл. У бік південний скільки не зори — поля й поля, доли і видолинки, земля пана Замойського, і в східний та західний також, а в північній стороні текла річка Гнилий Тікич і стояв панський фільварок. Фільварок — по той бік, на високому березі, серед парку — гаю; окремо замок, як величав свій будинок пан, і окремо чорний двір, далі ще шмат поля, а за ним ліс, панський таки ж, Вітряним званий. До фільварку їхати греблею через високу камінну браму. Село розкинулося по цей бік, уподовж Гнилого Тікичу, на горбках та по долинах, одною предовгою і кількома коротшими, поперечними вулицями. Хатки у вишневих садочках, хліви та обори і городи здебільшого до річки. А за городами берег, далі річка, оступлена зобабіч високими очеретами. Річка широка й гарна, тільки рибу в ній людям ловити заборонено, їм дозволено ловити вже за греблею, де, перепущена крізь зуби двох водяних млинів, вода тече невеликим швидким потічком, скаче по корчах і по каменю. Село мріє в мареві, поблискують проти сонця всі три бані Миколаївської церкви, а на шпилі фільварку, гейби жайворове крило, тріпоче стяг з графським гербом. Хоч люди подейкують, що їхній пан Казимир зовсім не граф, а тільки однофамілець графів, але хто осмілиться сказати те панові, та й кому до того яке діло.