Запорожці перейшли Сиваш успак у тому самому місці, в якому перехопилися на кримський бік. Йшли через Каланчак, до Кочкар і Чорної долини. Везли чималу здобич, вели сім тисяч визволених християн, гнали полоном кілька аг, беїв, а серед них найзнатнішого та найбагатшого після хана мурзу — Батиршу — Мансурова. Валка розтяглася на кілька верст. У боки розлетілися козацькі загони — шарпали татарські таши, одбивали худобу й табуни коней.

Стояла нестерпна спека. Сонце пекло немилосердно, небо пашіло жаром, хмари ходили на обрії білими кораблями, гуркотіли громами й пливли за море в турецьку сторону. Мабуть, бог правовірних мав на той час більшу силу. Степ лежав, немов укритий сірою татарською буркою. Він був мертвий а чи сонний, і навіть табуни диких коней та сайгаків не будили його. Вони зринали, мов маревні, й розтавали в травах. Трава — й та здавалася гарячою. Кінські копита вилякували з неї коників, вони розліталися зусібіч рудими бризками, скрекотіли шорстко, неприємно — здавалося, хтось черкає склянкою по залізу. Невідступно їхали в далекій далині, обіч валки, дивовижні велетні на сивих конях, тільки коні ступали не по землі, а брели по воді. Люди тяглися в той бік очима, хоч знали, що то — омана. Степ хворів спекотою, безводдям, марив дощами та синіми ріками. Валка йшла важко, волокла за собою хвіст сірої кушпели, позначила шлях витовченими бур’янами, покинутим, чорним од поту, порваним шматтям, кінськими кізяками, ввіткнутими в землю поламаними списами та палицями — знаки для партій, що відстали.

Обличчя козаків побуріли від сонця, шкіра злазила. Обшарпалися, обносилися, везли у кульбаках військову здобич, але з того одягу нічого для себе підібрати не могли. Йшли коні під в’юками, махали головами, одганяючи оводів, що тучею стяли над валкою. Коні виморилися і похудли, животи їм попідтягувало, шерсть позбивалася в ковтюхи. А сонце кипіло в небі, а сонце шмалило немилосердно, козаки поглядали на нього причмеленими очима. Ось на розпечене коло напливла одинока хмарка, руда, благенька, як стара ряднина, вона й розповзлася, наче ряднина. Сірко доторкнувся до мідної луки й одсмикнув руку — пропекло вогнем.

Визволені з полону брели окремо, на деякій відстані, щоб не ковтати пилюку й не годувати своєю кров’ю ґедзів та мух, які роїлися біля коней. До півдня притомилися навіть ті, що зранку бігли й пустували, мов діти, кого радісне відчуття волі несло в рідний край, наче на крилах.

Праворуч, у в’язкому мареві, йшли захоплені в Криму табуни.

Вертаючись од бічного під’їзду, Сірко вирішив під’їхати до валки, наздоганяв її ззаду, з боку сонця. Бачив, що чимало з недавніх бранців несуть клунки, хотів порадити оддати їх козакам у тороки. А декого, подумав, можна посадовити й на коні, — але це вже після привалу, — захоплені в татар табуни пішли попереду. Він їхав, поклавши кунтуш на холку коневі, звісивши ноги в один бік. Навіть спека не могла випалити радості з його душі, щось молоде, давнє пульсувало в ній, отак би звівся на весь зріст у сідлі й закричав, щоб степ здригнув і затремтіли вороги в усіх його краях. Отак би розкинув руки й обійняв би всіх недавніх бранців, притиснув до грудей чи сам притиснувся до них. Козаки пролили в останньому бою багато крові, але пролили не марно — вона шугає волею в жилах он тих людей. Як то зараз світяться їхні душі!

Він сам думав про полон не раз і не двічі. Ну, для нього полон — смерть у катівницьких мурах. Але й для інших козаків немає в світі нічого страшнішого, як попасти в ясир. Простого козака хто викупить? Його чекають галери або чорні діри анатолійських рудень. Трохи збоку од гурту втомленою, але сягнистою ходою йшла висока білява дівчина, либонь, литвинка, поруч неї, ведучи за повід коня, ступав молодий запорожець у збитій на потилицю шапці. Уподобав козак дівчину, соромився товариства (раз по раз оглядався), але й далі вився біля неї, щось говорив, говорив і усміхався. І в поміч йому були сонце, степ, минулий бій і страх та радість, що обійнялися у серці дівчини.

Слідом за ними брели літній дядько і таранкуватий парубійко, обоє в татарських волохатих шапках, несли удвох на палиці вузол; дядько почісував брудною п’ятірнею неголену щоку, кидав з — під руки парубійкові якісь слова, а той крутився, нервово зиркав назад. Може, лишилися в нього в басурманскій стороні брат чи сестра, або й кохана дівчина. Бо не рвався він душею до рідного краю. А може, то тільки здалося отаманові?

Сірко навіть почував ніби трохи гординю, що привели з кошем до волі одразу стільки людей. Прикипів очима до натовпу, намагаючись дихнути разом з ними тією волею, порадіти їхньою радістю. Але що довше приглядався, то меншала його радість, натомість у душу напливала тривога. Спершу подумав, що троє визволених зупинилися випадково, волочаться позаду, бо притомилися. Але ж з вигляду не хворі. Вони тихо розмовляли, зиркали в його бік. І він уловив у тих поглядах щось нишкове, злодійкувате, нерадісне.

Сірко відчув себе так, мовби в душу кинули жменю снігу. Не довіряючи собі, чомусь гнівлячись на себе, побіг очима далі й помітив, як разом оглянулись чоловік і жінка, що несли вдвох на палиці клунка. Може, вони оглянулися просто так, знічев’я? І туга в їхніх очах теж привиділася йому? А отой майже відверто ворожий позирк — від утоми, а може, з болю…

Й почував, що то не так. Він ніколи не обманювався людськими очима, й оглядаються вони на Крим не знічев’я. Й не всім треба його воля. Рабство — воно іноді теж солодке! Куплений зрадою Бог дорожчий, ніж той, з яким народився. Милішими стають і чужі слова, й одіж, і звичаї.

Тоді для чого ж навчають тих слів матері? Для чого вони є на світі? Для чого бережуть звичаї батьки? Для того, щоб діти обміняли їх у чужому краї, як розмінюють на жменю мідяків золотий гріш?! Чужі звичаї можуть бути й гарними, але ж вони — чужі. Тільки потурнаки міняють своє, батьківське, на чужинське. Так можна поміняти все. Але ж тоді збідніє світ. Це якби барвистий квітник засіяти тільки одним квітом. Поміняти звичаї, вітцівщину — це поміняти матір. Народила мати дитя, виспівала йому всі пісні, а в тих піснях — піт і кров дідів і прадідів, а тепер цей чоловік проміняв рідну пісню на чужинську, вицідив з свого серця кров дідів і прадідів та налив чужої! У чужому краї тепліше сонце, у чужому краї солодші плоди. Але чим завинив перед тобою, потурначе, рідний край, що ти цураєшся його? Край, як і долю, не вибирають, вони — од Бога.

Огрітий ізнагла нагаєм, кінь завертівся, мов помрачений. А далі рвонувся й, стелячись низько, полетів за козацькою партією.

Аж надвечір стали в неглибокій балці, по дну якої хлюпотів поміж сухих осок степовий струмок. Його обліпили коні й люди, і хоч як періщили їх нагайками козаки з варти, але не могли нічого вдіяти. Воду скаламутили, ті, що стояли нижче, бігли вгору, учинилися лемент, стовпотворіння. Осавул з чатою довго не могли дати ладу, через те й кануло немало часу, доки валка вгамувала спрагу.

По тому Сірко наказав варити на всіх куліш — на козаків, недавніх невільників і полон. Казанів мали вдосталь своїх, та й захопили чимало в татар. Пшона й борошна теж. Збирали в степу бур’ян, сухі кізяки, рубали в балці лозу і терен. Незабаром по степу розлився запах розвареного пшона, який перемішувався з пахощами полину, буркуну, інших, уже сухих, трав.

Сірко довго блукав понад балкою, відтак зійшов на могилу, що самотньо чорніла у степу плескатою маківкою, дивився на багаття, на визволених з полону, що розташувалися на схилі балки й перевзувалися, вмивалися у струмку, декотрі прали. Був схожий на степового підорла, котрий щойно сів на могилу. Глибока зморшка прокреслила йому руба чоло, здавалося, там, над переніссям, стриміла стріла. Пекуча дума краяла мозок. Не веселив навіть степ, котрий хоч вже й пахнув домівкою, близьким відпочинком, але навівав тугу своїм безмежжям і безконечністю. Душі кортіло кудись сховатися, а сховку не було. По той бік струмка на горбі сидів ворон, він поопускав крила, хекав з жароти, а оком пантрував на табір — вишукував здобич.