Поволі гомін вщухав. Потім, пізніше, по куренях довго снуватимуться балачки довкола нових урочищ і будуть сварки та радощі, а зараз усі мовби забули про ярлики. Кошовий обвів товариство довгим поглядом, ступив крок уперед, зняв з голови шапку, вклонився на всі сторони й поклав булаву на покритий килимком столик. Його чисте, з високим чолом, ледь кібцюватим носом обличчя було незворушне. Навіть сніжинки не танули на ньому, тільки налипли в кущів’ї брів та додали трохи білості в оселедець, а од чисто виголеної голови одскакували.

— Братія моя, отамани — молодці, славне Військо Запорозьке, — сказав дзвінким на морозі голосом. — Дякую за честь, котрою були удостоїли. Важке випало літо, й не всі, хто вручав мені сю булаву, стоять сьогодні отут, на майдані. Декотрі дивляться на неї з Капулівських горбів, декому ворон випив очі під Ладижином, або в гирлі Корабельної, або на Бузі. За них дам одвіт перед Богом. А перед вами — за ті негаразди, які маємо в січовому домі. Ви знаєте їх. Виповідайте ваші кривди й виберіть собі нового кошового по достоїнству своєму і за звичаєм козацьким.

Сірко одступив од столика назад, у гурт старшини. Над майданом запала тиша. Була чиста й прозора, як перша крига на Дніприщі. Ледь — ледь поскрипував під ногами сніг, та десь побрязкувала об шаблю лядунка. Той звук теж був чистий, срібний. Над плавнями тужавів вітер, закручував на гребенях куренів колючий сніг, сипав важкою крупою на шапки, ворушив сиву чуприну на голові кошового, тугі сніжинки били йому просто в обличчя. Сірко, вже не кошовий, а звичайний, хоч і значний, козак, стояв непорушно. Про що думав? Про напасті й лиха минулого року, про ще більші біди, котрі ніс новий, тисяча шістсот сімдесят п’ятий рік, — потерпав: виберуть чи не виберуть на нове кошев’я?

Про таке не подобало думати. Булави не прагнув. Те бачив Бог і відав він, пробувши кошовим уже сім літ. Далебі, заприкріє, коли оддадуть шанобу комусь іншому. («Клята гординя, — скрутив одну думку іншою, — уже звик до високої честі за сім літ, стримить у душі гострий шпичак. Але хіба ще не зламав його, як ішов сюди?») Звичайно, якщо не виберуть, буде трохи кривдно: значить, змалів у очах коша, значить, є кращі. «А бий тебе сила Божа, яка ж бо капосна людська душа». І вже інакше: «Вознесися, вознесися над суєтністю світу, розтопчи нікчемну гординю, стань великим у малому». І вознісся, й опустився на грішну землю простим козаком. Простим і без гордині. І вже дивився на булаву як на звичайну палицю, міркував про найвищий уряд на Січі тверезо й розважливо.

Непевна, а часом і лиха влада кошового. Один нерозважливий крок — і тобі вже не буде прощення довіку. Двічі на рік на великому крузі кожен може виповісти всі твої недосконалості й лукаві вчинки. А тим часом, коли ти йшов попереду батової, того можуть і не побачити. Крий тебе сила Божа з твоєю владою! Солодка вона, як і всяка інша. Надто тоді, коли перебродив у душі молодий хміль, коли вже не тривожить жаский дівочий сміх, за який можна віддати все на світі. Сім літ кошовим! Такого не сягав жоден січовик, Яковлєв перебрав усі, зовсім старі, пергамени й знайшов лише одного козака, якого вибирали на кошев’я шість разів. Узяти в руки булаву — це ж насамперед битися з самим собою, пильнувати кожен свій крок, жити без послабки й радості, в постійній тривозі.

І він майже вороже поглянув на булаву. Сніжинки ковзали по ній, не затримувались на срібних гранях; кована золотом, всипана самоцвітами, вона мерехтіла в сніговій завії. Й здавалася загубленою або покинутою. Вона й справді зараз була нічиєю. Й від того кожному здавалося: простягни руку — й ти вже володар її. Це було облудне враження. Один—єдиний мент, мить, що наближала до влади всіх. Бо в наступну кожен усвідомлював, що насправді вона далеко — далеко, далі, ніж коли була б у когось у руці. Звідти її принаймні можна видерти чи навіть одтяти з рукою.

А тут вона — нічия й через те не твоя. А коли не твоя, то треба, аби дісталася достойному, аби не шкодував потім цілий рік. Хіба не знали намов і підкупу, хіба не опинялася вона в руках людей негідних, хитрих, хіба не слугувала користі й зискові! Скільки намоталося довкола неї облесних слів, обіцянок, навіть кривавих, скільки сердець згоріло в гонитві за нею.

І враз майдан, ніби змовившись, вибухнув одним голосним криком:

— Візьми булаву, батьку! Пануй ще!

— Пануй ще! — гукав Сироватка, і в грудях йому розливалося тепло, мовби це не Сіркові, а йому самому оддавали найбільшу шану. Мала Січ достойного з найдостойніших мужа, й те сповнювало радістю і навіть гордістю. Чи ж може похвалитися ще яке військо таким провідником? Он він, немов сивий орел! Валечний і простий, приступний кожному, нещадний до ворогів, добрий до козаків — своїх дітей. Таки ж добрий серцем, хоч воно й обкипіло кров’ю. Таки ж справедливий і безкорисливий. Кому ж тоді правити ними? На ту мить йому навіть відступила ревність за Лавріна; Сироватка розправив плечі, став мовби вищий на зріст, дужчий, хоробріший і до ката гордий.

— Пануй, батьку!

— Будь здоровий та гладкий! — гукали кошовому дотепники.

— Та не скупий! — додавали інші.

— Веди нас на турка!

— Віримо твоїй шаблі і честі твоїй!

Всі раділи тією одностайністю, перепочивали перед незгодами, які, почували, не утрусять і кулаками! Двоє значних козаків — Ніс та Гиря — вступили в коло, урочисто зачерпнули по жмені снігу й висипали на голову кошовому. Сніжинки припорошили оселедця, обліпили брови, вуса, тепер Сірко мав вигляд кумедний. Козаки реготали. Та тої ж миті загриміли литаври — вже на честь кошового. Сірко витер долонею брови, вуса, одягнув шапку. Стояв суворий і строгий. Взяв булаву. Підніс її вгору. Враз урвався сміх. Полетіли шапки. Всі, як один, козаки дивилися в землю. Гримнула на дзвіниці гармата, чорна намітка диму осіла на заметі лівого бабинця. Дзвони вдарили шпарко, забемкотіли — аж козакам на мить потепліло. Дзвонар калатав і калатав — довше, ніж того велів звичай: грівся, а може, й з іншої причини. Вже дяк задер вгору голову, помахав рукою, дзвін затихав повільно й неохоче.

Запорожці обрали кошового. Він мовчки вклонився й, залишаючи на щойно наметеному снігу чіткий слід, пішов до церкви, у свій бокун — одгороджене пофарбованим у зелене палісадом місце навпроти лівого криласа. Звичай не велів йому лишатися на майдані, аби не тиснув владою на подальші вибори. Зелені, облуплені з одного боку двері проскрипіли, сховали постать кошового.

А на килимок, уже добряче присипаний сніговою порошею, поклав пірнача суддя. Й знову запала тиша. Але вже не прозора, легка, а важка, в’язка, сповнена прихованої погрози. Суддя бігав очима по обличчях: адже сподівався принаймні на тих, кого споював останні дні. Але, вдихнувши сеї тиші, вони сьогодні теж не одважувались розтулити роти. Кожного лякала тверда тиша, що запала над майданом. Чубаті голови хилилися нижче й нижче, очі щось шукали в снігу. Тиша осідала судді на плечі, сутулила їх, в душу напливала холодна студінь, крижанила серце. Його по — конячому довге, з вивернутими губами, перекраяне шрамом обличчя налилося червінню сорому і страху, а очі й далі бігали по передніх рядах, і в них світилося благання. А далі по обличчю перейшла судомна хвиля, очі зблиснули ярою злістю, але він погасив її, похилив голову в удаваній покорі, хоч у грудях йому клекотіло. Суддя так і поніс ту тишу на широких зсутулених плечах у свій курінь. І коли вже завертав у завулок, вдарило в спину, мов каменюкою:

— Наївся військового хліба!

— Вже й черес не сходиться.

Суддя пішов швидше, підбори чобіт глибоко вгрузали в сніг.

А вже на майдані тут і там лунали голоси:

— Носа суддею!

— Брекала! Дошпетний козак.

І враз, десь зліва, цілим куренем:

— Білого, Степана Білого!

Й тоді заворушився весь майдан:

— Білого! Воліємо Білого на суддю!

Було видно, що за суддю курені домовились заздалегідь.

Степан Білий, теж огрядний, як і попередній суддя, чоловік у чорній важкій киреї, застебнутій на грудях срібною пряжкою, крутив на всі боки круглою, як казан, головою: вдавав, що здивований, чи був здивований справді. Його високі, дугасті брови вигнулися ще дужче, довгі вуса обвисли. А що його ймення гукали все голосніше, вибрався з людського тлуму й почовгав до свого куреня. Не мусив лишатися тут, аби не забоявся хто виказати про нього лихе. Одначе з натовпу вибігло кілька чоловік, перейняли й попідруки повели назад. Він орав ногами втоптаний сніг, упирався, й теж не розібрати: вдавано, за звичаєм, чи насправжки. А його штовхали в плечі, штурхали в потилицю, примовляючи: