Під вагою отаманових слів Дорошенкові плечі опускалися все нижче й нижче, врешті не стало снаги стояти, й він сів. Дивився на власні стиснені кулаки, не знаючи, що з ними робити. А Сірко казав далі:

— Їхали ми твоїми полями, а там воістину нікому ні орати, ні сіяти. Аравійська пустеля, а не Придніпров’я. Всі полишають твій край. Про таке щастя мріяв ти, гетьмане? Згадай свою молодість.

— Чи ж я не хотів з’єднати обидва береги? Чи не я важив життям задля неї? — з болем і гнівом скрикнув Дорошенко. — Розкраяли без нашої згоди, чого не мали права робити тим перемир’ям, одне поле на дві половини. І лишився я на одному кінці поля, а на другому всупротив мені розкарячився Многогрішний. Виперли його проти мене, бо ж не хотіли вволити моїх справедливих вимог.

— Ти справді важив життям, і важив не раз, — погодився Сірко. — Був чоловіком доброго клича. Та не Україну ти нині любиш — себе в Україні. Ще й з гетьманською булавою, тобто з почестями, славою і багатством. А ти полюби її без булави…

— Я любив… Присягаю Богові, в Тройці єдиному.

— Тоді — любив. А потім… І скільки їх, таких…

— Їх?

— Нас. Той — за пірнач. Той — за воли волоські. Той — за челядників. А ти полюби її за голодні сироти, за заплакані вдови. За вічне її страждання. За страждання полюби! За всю оту кров, що пролили Павлюк, Кривоніс, Богун… і всі інші, безіменні. Надто отих, чиї й хрести погнили, і могили позападали. Вже жито на тих могилах. Чи ж пам’ятаємо? Полюби за кров, яка не окупилась. В усіх інших народів і держав вона окуплялася, а наша — ні. Хіба ж вона не праведна? Хіба вона не свята? А вже тоді полюби за широкі степи, за гаї черешневі, за зорі, за карий усміх жони своєї. За материну пісню! Чей, співала тобі? Всі чужоземці кажуть: такої пісні більше немає ніде в цілому світі. Чуєш — в цілому світі! То що — нехай її розтопчуть татари, нехай вона щезне?..

Його шию душив ковнір, він рвонув його, аж одлетіли гаплики.

— А ти… ти… — Дорошенкові очі налилися кров’ю. — За що ти її любиш, не за булаву?

— Відаєш, гетьмане, сам, що таке моя булава, — сказав трохи спокійніше. — Сьогодні в мене, завтра віддам іншому, не налипає на неї золото, і хуторів нею не здобуваю. Завтра я буду простим козаком і проллю кров таку саму, як усі. Просту. Не гетьманську. Подумай об цім. Добре подумай.

З його грудей вирвалося зітхання. Зненацька зітхнув і Дорошенко. Сірко провів по обличчі рукою, немов знімав з нього невидиму павутину, й мовив:

— Кажу — подумай… Бо й приїхав я промовляти не до твого серця, а до розуму. Тільки до розуму.

— А до серця? — з надією, яка зродилася неждано, скинувся Дорошенко.

— До серця — пізно. Минули часи, коли можна було промовляти до нього. Важко йняти тобі віри й мати в Бозі надію на тебе.

— Кажеш, мовби про покійника…

— Але ж подумай сам, мосьпане, хто ти є, — казав далі розважливо кошовий, і це було страшніше за докори, за гнів. — Вмерла на Україні віра в тебе. Чужий ти для отчого краю. Ти живий — і тебе немає. — Сказав, і в самого похололо серце.

Дорошенко підхопився знову, заміряв горницю з кутка в куток, аж жалібно дзвеніли на горіховій полиці золоті та срібні чаші, тарелі і чари. Тицявся, неначе барс у клітці. Сірко подумав, що вскочив до неї сам: відступав перед наставленими списами, аж поки не брязнула защіпка. Зупинився біля мурованого каміна, на карнизі якого стояв боєвий золочений годинник, прихилився спиною до гладеньких холодних кахлів, дивився звідти вороже. Звідси, од столу, здавалося, що то не жива людина, не Петро Дорофійович Дорошенко, правобічний гетьман, а його парсуна. Саме таким здебільшого й малювали правобічного художники. Чимале поле із зелених і синіх квадратів кахлю, і на ньому важкий чоловік у вишитому золотом кунтуші. Пронизливі очі, велика кучерява борода, важкі вуса, що майже затуляють вуста.

Зненацька він ворухнувся, й враження парсуни зникло, очі примружилися, вуста відкрилися в злостивій посмішці.

— Не вмерла. Я ще маю силу. Ачей, зможеш відчути на власній шкурі.

— Якби мав силу, не обплітався б чужою лозою.

Дорошенко скрипнув зубами. Когось іншого за такі слова гетьман зітер би на порох. Одначе була в Сіркові, що сидів напроти нього, непереборна сила, яка мовби сковувала Дорошенка. Притягальна сила довіри, непереборна сила правди — цей чоловік не обдурить, не зробить іграшкою у якійсь своїй грі. Бо ж людськими долями не грається й для себе нічого не прагне. Несосвітенно! Такого не буває… Таке є. Мав час і спосіб пересвідчитись.

Останні слова Сірко сказав не гнівно й навіть не сумно, скорше безнадійно. Встав і собі, підійшов до вікна. Воно було зачинене, ще й завішане шовковою перською ширмою. Він одсунув ширму, хотів відчинити й вікно, — в горниці стояла задуха, — але закрутка була химерна, заморська, з якимось секретом, не зрушувалась. Вікно — вузьке, високе, ґратоване, розмальоване жовтими та синіми косинцями, проміж синіх — білі. Горниця — на другому поверсі, звідси видно широкий, вимощений камінням двір, широку долину Тясмину, вже припечені сонцем, але ще зелені луки. І горби, як гори, що синіли ген у далині. За ними ховалося сонце. На подвір’ї порожньо, тільки біля вхідних дверей будинку стоїть, обіпершись на спис, вартовий козак та по даху церкви ходять голуби. Голуби — сині, а козак — жовтий, й од того наче несправдешні. А внизу, під вікном, — яблуня, одна на все подвір’я, верхні гілки на ній усохли, а нижні рясно зародили, мабуть, чи не востаннє.

Гетьман дзеленькнув у срібний дзвіночок. На порозі став молодий козак у малиновому кунтуші.

— Принеси дві янчарки, — наказав Дорошенко. Козак здивувався, одначе свого здивування не виказав.

Дорошенко одчинив вікно й поклав обидві рушниці на підвіконня. Очі його жахтіли диким запалом.

— Бачиш голубів на даху церкви? — вказав Сіркові. — Там чорні й білі. Я стріляю чорного, ти — білого. Хто влучить…

Сірко покрутив вуса, мовив з досадою, не дослухавши гетьмана:

— Стріляти божих птахів на даху церкви?

— Моя церква, мій і одвіт, — блиснув чорними зіницями Дорошенко.

— І хіба можна… Хіба можна заставлятися на таке? — з серцем мовив Сірко. — Чув я, гетьмане, про твої лихі дивацтва. Але щоб отак… Цур від того мене й тебе… Я можу стрілити чортові в око, але в голубів не буду.

— Як хочеш, — напрочуд легко погодився Дорошенко. — Я ще покажу, живий я чи мертвий.

— Тоді для чого обплівся чужою лозою? — запитав кошовий.

В цю мить на дзвіниці соборної церкви, якої звідси було не видко, забовкав великий дзвін. Сірко за ним не почув, що сказав гетьман. Повернувся й глянув на Дорошенка. Той стояв, похиливши голову. Це був старий, утомлений чоловік.

— …Що мушу робити?

Гетьман повторив слова, яких не почув Сірко.

— Не знаю, — щиросердо зітхнув кошовий, і були в тому зітханні й співчуття, й огуда, і смуток. — Не знаю, гетьмане. Думаю лишень, як же щасно жити в краї, котрого не змагають чужі сили. Ну, може, й не щасно… А все — таки легше. Ми з тобою йдемо гонами, яким уже видно кінець. Много літ зичив тобі добра й побіди. Хотів, аби з’їхалися докупи ви, гетьмани, й обрали з — поміж себе одного. Бо ж недарма сказано: в гурті й батька легше бити. І вже поготів оборонитись од ворога. Весь вік ми косимо не собі жито. Косимо нарізно, різним господарям — то ляхам, то, як ти оце, туркам, то ще комусь, і з того вони мають зиск, а ми — лихо.

— Випало нам багате поле, та поміж широких шляхів.

— Якби сукупно орали його, то змогли б заступити й ті шляхи. Покладав колись я надію на тебе. Сподівався, піднімеш високо булаву…

— А нині? — похмуро, вже без надії запитав гетьман.

— Не вірю. Пізно. Вижата твоя нива. Столочена чужими кіньми. — І по хвилі: — Про себе багато думаєш.

— Звідки така впевненість?

— Читаю у твоїх очах. А нам уже не випадає ширмувати з долею.

— Може, — погодився Дорошенко й пожував злихоманеними губами. — І ворони клювали один одного… І найсмирніший осел вбив найбільшого лева.