Отець Ферапонт визволяв бджолу, яка застряла в меду, й не міг визволити. Я підставив кінчика ножа, і бджола легко полізла по ньому. Отець Ферапонт сказав:

— Звичаї псуються скрізь. По всьму світу. Але в людину треба вірити. Бог сотворив нас для віри. Вона, звичайно, вельми підточена нині. Війна найперше тому виною. Без віри ж ми — як трава. На траву ллють помиї — і вона росте ще краще. Я вірю, що війна скінчиться, і ми станемо самі собою, і інші народи нас заповажають. Ми думаємо про зло та добро так само, як і вони, й шануємо все те, що шанують вони. Найперше — працю. Наш народ надзвичайно працьовитий і вчених людей у нас багато.

— І що з тієї вченості? — хмукнув Кошарний. — А невчені нас тнуть.

— Може, через те, що вченого люду у нас багато, але немає одного пророка?

Отець Ферапонт подивився на мене з цікавістю.

— Наш народ ніколи не зітхнув на повні груди, — понуро мовив Кошарний. — Ніхто не показав йому цілі великої, не просвітив його й не повів до тієї цілі. Через те й не відаємо, чи є в нього щось попереду, чи тільки могили, які розкажуть, які ми були й скільки пролили намарне крові.

— Жодної зірки, жодного промінчика, жодної таловини? — повторював я те, що сказав отець Кошарний, тільки іншими словами. — Тоді що лишається нам? Спасатися. В цьому смисл? Але ж інші й спасаються, й роблять ще щось на землі… Тільки на своєму полі ми вільні.

— Не богохульствуй, — підвів оклецькуватого пальця Кошарний. Його червоне від засмаги, вітрів і випитого чаю обличчя було строге, але добре.

— З Божою поміччю роблять, — пояснив я, а сам подумав, що все те, що я почув тут, мені давно відомо, ми перетираємо язиками суху позолоту слів і нічого не робимо, й не знаємо, звідки має повіяти свіжий вітер. Єдино, можливо, щось знають на Січі, там люди щось роблять, і мені потрібно подаватися туди. Напередодні я довідався, що гетьман Самойлович і князь Ромодановський знову оступили Чигирин, взяли Корсунь, а скурати Чигирин не змогли, клалося до війни великої, братовбивчої, і тоді з Січі вийшов кошовий Сірко, та пішов до Дорошенка, і взяв з нього присягу на мир, та забрав його санджаки, а деякі одіслав у Москву. Кортіло мені побачити ті санджаки, — адже то символи краю мого, мого роду — народу, — а також кортіло побачити отамана та погомоніти з ним. Чи він і розумом здіймається так високо, як шаблею? Чи косить при самій землі?

Ми довго гомоніли того вечора в саду, й на кінець бесіди церковний староста Кошарний запропонував мені стати в поміч їхньому вчителеві. Я подякував і відказав, що хочу ще поваласатися по світу, хочу пошукати правди, й тоді Кошарний трохи покепкував з мене. «Гай — гай, — похитав головою… — Не такі мудрагелі ходили, та поверталися з порожніми руками. Шукати нема чого, все знайдено, а те, чого не знайшли одні, не знайдуть і інші». Я ж знову відказав, що шукаю тільки для себе, хочу просвітити й прояснити власну душу, щоб далі жити в спокої та істині. Тоді піди на Афон та в Єрусалим, пораяв Кошарний. Я сказав, що у вірі міцний і шукаю не божих істин, а людських, хочу знати, чому все так постало в моєму краї, і що нас чекає попереду, і яка є суть життя людського, чи є її одміни серед народів, і яка суть народу мого.

Отець Ферапонт сказав, що вона, та суть, наперед визначена Богом, племена й народи сотворив Бог, і вони рівні перед ним і між собою, отож і люди всі рівні.

— Як, і басурмани? — запитав Кошарний.

Отець Ферапонт довгенько перебирав волосся в бороді, а тоді відказав:

— Так. І басурмани. Вони теж люди.

Кошарний же мовив, що, може, без глибоких істин і легше жити на світі, бо без них душа легка, як полова, а з ними важка, неначе міх з зерном, а зерно завше хочуть украсти. Великі істини, як і справжня любов, важкі для людини, бо вона вболіває, мучиться, а якщо втрачає їх, то й розбивається. Ми весь час кудись ідемо, казав він, нас веде розум, він хитрий і метикований, хоче перехитрувати світ, а світ простий і нелукавий, якщо розум перехитрує його, він перехитрує і себе. Я подивував, Кошарний був мудріший, ніж видався мені напочатку. По тому була довга суперечка й балачка про басурманів, і ми розійшлися, коли зайнялася вечірня зоря.

Наступного дня Кошарний та ще декілька господарів знову запрошували мене за навчателя до своїх дітей, давали кашу й грошей тридцять золотих, спокуса була велика, одначе я відмовився. Я вирушив з села, і на самому виході з нього, там, де над дорогою стоїть криниця для проїжджих з коритцем, видовбаним з дуба, зустрівся мені віз, а довкола нього кінна варта з козаків, — вони, либонь, правували здалеку, були потомлені, і їхні коні пили з коритця дуже спрагло. На возі, з руками, прив’язаними до полудрабків, розіпнутий, розтягнутий, сидів голий до пояса чоловік з широченною спиною та кошлатою головою. Я хотів пройти далі, в ту мить розтягнений на возі повернув голову, і я впізнав Солонину, з яким жив у лісі і якого лікував, а тоді покинув. Я так і затрусився, в моїй душі щось затремтіло, а в голові поплив туман, і я подумав, що ступаю по цій землі останні кроки, а далі мене так само розтягнуть на возі й повезуть на спитки або й одразу на страту. Адже я втік од прибишів, покинув Солонину пораненого. Але й не стільки страх кари, страх цюпи перевернув мені душу, як щось інше: думка про те, що всі ми діти одної матері, натомість обстати її, тягнемо кожен у свій бік, не можемо дійти якоїсь згоди, і якщо не налітаємо один на одного з шаблями, то волочимо одне одного до в’язниці або й на шибеницю. Хто в тому винуватий? Чи настане тому кінець?

В очах Солонини щось змигнуло, мені здалося, ось зараз він розімкне вуста й скаже: ану тягніть і його на воза, — але він подивився ще мить, непомітно змружив ліве око й одвернувся. Може, пригадав наші вечірні розмови, може, мене порятували оті дві сулії, які я все ж залишив на стежці, одначе Солонина мене не видав. А я підійшов до осавула й оддав усі, які були в мене, гроші — мідяки — на кварту горілки ув’язненому. І далі пішов не оглядаючись, я мовби втікав од чогось важкого чи встидного, не знаю, але саме там, біля криниці, поклав собі більше не вступати ні з ким до товариства, а мандрувати самому. Я подумав про те, що сам міг би опинитися на тому возі поруч з Солониною. І то ні за що. А скільки людей, ні в чому не винуватих, повезли такі вози. Але Солонина винуватий. І оця його дорога, мабуть, остання. Знає він про це? І на що сподівається? Сподіватися йому немає на що. А міг би… міг би бути славним чоловіком, прислужитися вітчизні, і якщо віддати своє життя, то во славу її, а не в применшення тієї слави. Зовсім недавно я також був сліпаком, бо не розумів цього.

Малий час поживши на хуторі в сім хат, обіправшись та облатавшись, ударився навпрошки, й привело це до того, що блукав вісім днів, трохи не трапив до татар, і порятував мене січовий дозорець Мокій Сироватка, який виловив мене з болітця, куди я втрапив вечірньої пори, рятуючись од татар, які аргаталували в степу. Він запитав мене, чи я християнин, а більше нічого не запитував, привів до свого куреня, кугою званого, й там зняв з мене одіж та повішав сушитись, а мені дав свою. Я сидів біля дверей куги та цокотів зубами й дивився на цього непоказного, навіть миршавого чоловічка з вдячністю й трохи не обожнюванням. Коли ж він затаганкував, я переполошився й запитав, чи не побачать вогонь татари та не приїдуть сюди, дозорець спокійно проказав, що вогню їм не видно — тут припадь, кущі, та й звідси до них далеко, миль десять, і що на кашу до нього вони не приїздили ще ніколи, а так буває проскакують; якщо їх небагато, то він, Сироватка, просто ховається, а якщо багато, то спочатку подає козакам димове гасло. Я запитав Сироватку, хто поставив його в такий тяжкий, нелюдський дозір, чому він в самотині, і Сироватка відповів, що настановив себе на таку службу сам і що одному легше заховатися, зашитися кудись, та й відвик він від товариства. Ми повечеряли кулешею, заправленою конопляним сім’ям, Сироватка сказав, що вранці він потрусить ятірці й ми поснідаємо юшкою з риби.