Стоїть Січ на звичаях, які уклалися за віки, вдосконалювалися з року в рік і мають силу більшу, ніж будь — які писані закони. Бо ті закони кожен новий цезар пише за подобою своєї власної душі, а відомо ж бо оддавна, які душі в цезарів. Тримає Січ також праця, то неправда, що запорожці люди ледачі. Вони завжди в дозорах — піших, кінних або на човнах, — завжди в роботі: потрібно доглядати коні, косити луки, ловити рибу, лагодити старі й ставити нові курені, а також робити роботу жіночу, якої тут ніхто не цурається, а кожен має за честь: печуть пироги з рибою, грибами та квасолею, мастять глиною всередині й зокіл курені та церкву, перуть та латають одіж і роблять все інше, без чого не може прожити людина. Отож на Січі завжди робочий стукіт і лад.

Але гарна Січ і ввечері, коли той стукіт затихає, і в свята. Тоді запорожці одягаються празниково, йдуть до церкви, в гостину або ж всідаються на довжелезних колодах під куренями — кожен курінь має такі колоди або вкопані лавиці — й курять люльки та ведуть неквапливу балачку. Сидять на колодах здебільшого поважні, сивовусі запорожці, а молодь лежить на зеленому морігу, дослухається до розмови. І мовиться, спогадується тут багато такого, чого не почуєш більше ніде: про походи на Кафу та Трапезунд, про страшні бурі на морі, коли човни то підносить під саме небо, то кидає в глибокі водні байраки, які часто стають могилами, про битви в дніпровому гирлі, на лимані та в очеретах, про випалені татарами степи, — тоді в повітря зриваються чорні хмари попелу, які не дають ні дивитися, ні дихати, про перегони на дніпрових порогах і ще про багато чого. Сонце лежить на самісіньких кручах, з Великого Лугу повіває вітерець, і в’ється з люльок запашний димок, і така ж запашна, некваплива балачка снується поміж козаків. Я безмежно любив ті вечори й наслухався тоді на все життя. Не чув від козаків на їх посиденьках ані слів поганих, ані похвальби чи брехні якої. Для того є інші вечори — в шинку чи навіть у курені, але тут, перед січовою церквою, січовим майданом, запорожцями опановує мовби святість та бажання істини. А вона така, що мені перехоплює подих. За віщо оця покара, оця спокута сивих людей? Оці чорні бурі в степах, погибель на морі, нескінченні битви з супостатом? Стрілець служить за платню, сердюк також, городовий козак вартує біля брами до власного міста, де його жона та діти, і має за це наділ земельний, а січовики за віщо? Тільки чиста любов володіє ними, любов до вітчизни України нашої, до її неба, її вітрів, її ланів і степів, її дітей, усіх авулом, — і нічого більше.

На тих вечорових розмовах я зрозумів багато такого, чого не розумів раніше, й мовби сам трохи очистився від усієї тієї скверни, якої встиг набратися за своє життя.

Рушієм Січі є охайний будинок на площі, без тюрми й потаємних кімнат, звичайний будинок на два цегляні, помащені білою глиною, димарі, в яких мостять гнізда галки, й, щоб не сталося пожежі, викидати галчині гнізда посилають січового підписаря джиґуна Митрофана Гука, який бридиться цією роботою й часом, якщо має гроші, наймає замість себе когось з голоколінчиків. Я застав Митрофана за тією немилою для нього роботою, й, може, через це він не обняв мене й не зрадів мені, а ми ж вчилися разом у колегіумі, я допомагав йому в риториці та філософії, в яких він вельми накульгував. Розпитав мене, звідки прибув, поплескав по плечу й усміхнувся погордливо. А може, Митрофан подумав, що я якимсь чином запретендую на ту його посаду, на ті хавтурки, на яких заробляє, то я його хліба відбивати не збираюсь, не пишу ні тестаментів, ні листів поминальних, ні позовів, а тільки коли хто вельми попросить написати картку до родичів та відправити з обозом, напишу за мізерну плату. Невідь чому, але саме Митрофан не підпускав мене до кошового. Я ж не міг підійти до нього просто так і сказати: ось я, такий — то, Дорофій Ружа, хочу з тобою, отамане, погомоніти. Про що погомоніти? Хто ти такий? Чим удостоївся такої честі?

Іноді бачив отамана, коли він ішов через майдан. Сухорлявий, стрункий, ніс кібцюватий, вітер ворушить довгі, з просивиною вуса. В отаманових очах згнітилися завзяття й печаль, либонь, хмарні думки не полишають його голови. Від нього повіває силою й впевненістю, і трохи аж якоюсь гордовитістю. Кажуть, коли Сірко був молодий, то натягував лука так, що стріла летіла вгору суха, а верталася мокра — хмару проймала. Звичайно, мудрість людська не від сили, але коли ця сила стільки літ стоїть в оборону правого діла, коли її стільки опутували тенетами й вона виривалася з них, вона має перейти в жорстоку мудрість. Розум неймовірно могутній, тіло ж — смертне, але в ньому, од нього, од його діянь він, могутній, народжується, од його діянь негожих слабне й пропада.

Один тільки раз почув уривок його розмови з писарем Яковлєвим, зупинилися на майдані й гомоніли.

— Без сусідів не проживеш, — мовив отаман.

— Але ж то такі сусіди… — спробував заперечити Яковлєв.

— Неприятель окрутний — теж сусід. Сусід може спалити хату, але в тебе з ним одна межа.

— Сусід завше хоче пожаковати…

— Це правда. Через те ми не будемо з тобою вирішувати сеї справи самі, а пустимо на голоси.

Вони пішли далі, а я лишився стояти, не втямивши з тієї розмови нічого.

Побував я на козацькому крузі. Я бачив, як шанують козаки отамана, яке рахманне його слово. Я не побачив там запобігливих поглядів, якими б козаки лізли в очі старшому отаману: дивися, як я тебе уважно слухаю, який я тобі вірний, тягни мене за собою, буду служити, як пес господарю. Козаки не бояться отаманів, через рік вони стануть такими ж, як вони, і понесуть одвіт, якщо отаманували неправдою.

Вечорами, перед тим як поринути в сон, я пробував думати за отамана. Проживши таке життя, перерубавшись у стількох січах і не здобувши нічого в кінці — адже це страшна правда, — не бачачи на овиді жодного залізного стовпа, до якого можна б прив’язати коня — позаймали ті стовпи інші, не пускають до них козака, — чим може заспокоїти душу? Тільки тим, що потрібно й далі стояти незрушно, не допустити до гіршого; нині турок і татарин дужі неймовірно, ось — ось підломлять під себе наш край, заберуть у вічну неволю. Це туча найбільша, вона весь час висить на овиді, і її не можна спускати з ока. Я так розумів турботи отамана й ті приготування, непомітні, непоспішливі, які велися на Січі. Готувалися проти турка чи татарина, те не приховували, а де, в якому місці зітнуться дві сили, не відав ніхто, опріч отамана. Я боявся, що він піде в похід, а за цей час щось станеться — з ним чи зі мною — і так я й не погомоню з ним. Мені ж здавалося, що саме в нього я можу запитати про найзаповітніше, довідатись про оту найбільшу правду, задля якої залишив затишне місце, улюблені книжки, мудрих учителів і вирушив у широкий світ. Він знає, він мусить знати!

З тими неспокійними думками лежав я однієї ночі в курінній комірці, осавул дозволив мені там помешкати якийсь час. Комірка розділена на дві половини, більшу та меншу, в більшій тримали збрую, припаси, її замикали великим замком, в меншій лежало всіляке начиння для ремонту, там, у куточку, на оберемку сіна я й розкошував. Щойно почав дрімати, як скрипнули двері і по якомусь часові скрипнули ще раз. Я злякався, бо відчув, що хтось стоїть у теміні, мовчить і дише. Його дихання було тихе, але не скрадливе, це було дихання не втікача, а того, хто ловить! Серцем я відчув небезпеку; я знав, що взяти в мене нічого, окрім душі, й страшно було подвійно — адже прийшли по неї. Я знав, що не віддам її без боротьби, приготувався до опору.

— Хто це зайшов? — запитав якомога впевненіше. На відповідь почулося сопіння і щось схоже на сухий сміх.

— Той, хто тебе шукає. Хто мав прийти давно.

— Мені ніхто не потрібний. І я не потрібний нікому. Я ні в що не втручаюся…

— Ти вже втрутився.

— То моя справа.

— Твоєї немає.

Я давно здогадався, хто цей нишковий чоловік.

— Ти від Дем’яна Дем’яновича?

— Не від нього, а він сам.

Я скулився й став маленький — маленький. Одначе мені й цього разу шалено пощастило. В цю мить забрязкотіла клямка в дверях куреня й звідти долинув голос: