Два білі євнухи стерегли Киліяну й не пускали до інших покоїв. Низенька постіль, висока кадильниця для пахощів, мережане вікно, а за ним — гілка чинари, то увесь її світ. Навіть не знала, яке то дерево. Повільно обзвичаювалася, верталася до життя, повільно виходив з неї страх. Хоч ще довго стояла в очах жахлива дорога, надто подорож на каторзі. Старий корабель скрипів на хвилях, вона сиділа в дощатій буді й слухала той скрип. У будці—домовині. Й вивертало її нутрощі, й навіть молитва не лягала на серце. А виведуть на палубу, погляне на водяні гори, які ходять ходуном, і обійме її такий страх, що знову проситься в буду. Аж не віриться, що все те було, і вдячна вона цьому старому чоловікові за його безгрішні ласки, за солодощі й за тихі слова. Адже відала, як важко живеться іншим невільницям.
Тепер старша жінка й інші жінки стали боятись, щоб часом не спалахнув під повівами північного вітру присипаний попелом жар, щоб не відмолодилося для кохання серце аги. Адже знали — таке траплялося. Хто відає, які несподіванки можуть тоді спіткати їх. Чи не почне вилущувати ага для неї солодкі зернята, а їм кидати лушпини?
Проте, приголомшений нещастям, ага забув про нову наложницю. Або намагався забути: адже кожною своєю з’явою дівчина нагадувала про лихо, що впало на нього. Вона була для нього мовби чорним талісманом долі. Стара жінка втямила: приспів її час. Вона наказала спровадити нову наложницю з гарему, одвести на пташарню та приставити до роботи. Жінки й наложниці гарему кілька днів повторювали дотеп старшої жінки: «Нехай біля неї булькочуть індики, а не наш повелитель». Та по всьому упадку, по тривозі, яка оповивала дім колишнього візира дедалі більше, незабаром забули про неї й вони. На той час велику, оббиту мідною бляхою хвіртку двору Сулеймана Кегая стали обминати не лише недавні друзі аги, а й продавці м’яса, риби, вина, й навіть мулла. На базар посилали недорікуватого вільноодпущеника Арслана з рабами, які раділи тому, що сталося, поспішали кожен зачерпнути якомога більше, нехай і примарної, волі. Їх уже не замикали на ніч, вони не боялися присісти без діла десь у куточку на мощеному тесаним камінням подвір’ї чи зійтися в гурт та поточити ляси. Здебільшого греки перешіптувалися з греками, поляки з поляками, черкеси з черкесами, українці з українцями. Всі розуміли, що цей попуст — тимчасовий, що так довго не триватиме, й намагалися вгадати, у який бік крутоне їх доля й яким робом можна запобігти найгіршому лихові.
В ті дні й зустрілися Лаврін з Киліяною. Думка пробратися на пташарню заволоділа Перехрестом, як тільки він довідався, що Киліяну спровадили туди. Пташарня — на іншому дворі, там стояли й конюшня, і хлів, у якому відпоювали молоком молодих телят, і голуб’ятня, — туди навіть в’їзд з іншої вулиці. Од головного двору в малий вела довга стежка між двох мурованих з каменю стін. До одної прилягав сад. З камінного басейну саду в скотарський двір спадала череп’яна труба, по ній, наливаючи спочатку в камінний жолоб, подавали воду для коней, телят, качок. Коли води текло мало, звідти приходив сваритися конюх Харіліс, низенький, круглий, як грецький кавун, циган. Мав круглі плечі, пухкі, — зроду не скажеш, що Харіліс конюх, — руки, круглу голову. Ту його подобу до кавуна ще дужче творили смугасті куці штани й старий, обрізаний вище колін халат. Одначе очі Харіліса гострі, глибоко заховані, вони то посміхаються єлейно, то стають як пістольні цівки. І все він цокає язиком, все до чогось приглядається, неначе хоче вкрасти. А може, й хоче. Циган же! Харіліс не обходив кружма, коли простував до саду, а ставив ногу в ремінному постолі у заздалегідь видовбану в мурі пічурку, підскакував, хапався руками за верх й вилазив на нього, тоді по стовбуру яблуні спускався додолу. Циган був відчайдушний і любив небезпеку. Вертаючись назад, ніс у пазусі кілька яблук, персиків, слив — що потрапило під руку. Харіліса побоювалися інші невільники, бо, опріч усього, він мав ніби якийсь привілей: йому прощалося таке, за що інші по місяцю б носили синці од кнута — шестерика. Мав якусь заслугу перед агою або управителем його маєтку. Й був він неохайний. Й не стільки зовні, скільки в душі; поналипало там бруду — не одмити — ніякими найсвяченнішими водами. Це вловлювалося з одного погляду. Дуже неприємні очі Харіліса й усмішка теж, вона свідчила: його можна намовити на будь — який підступ, підбурити на будь — який злочин. Либонь, і мав їх за плечима добру в’язку. «Що в тебе є на обмін? Що даси?» — чіплявся він до Лавріна. «Дулю з маком», — відказував Лаврін; циган, хоч і не розумів, що йому каже козак, гаразд розумів його красномовний жест, і цокав язиком, і погрожував поглядом.
Харілісовим лазом і скористався Лаврін. Він вибрав час по обіді, коли конюхи й телятники розбрелися хто куди. Їхня з Киліяною перша стріча була радісна й тяжка воднораз. Киліяна, яка саме несла качкам у коритчатку запарену просяну полову, перемішану з ряскою, забачивши Лавріна, зойкнула, впустила коритчатко й затулила руками обличчя. Будь — кому збоку видалося б, що вона мусульманка й ховає лице од незнайомого мужчини. Качки вирували біля її ніг, кахкотіли, били білими крильми, клюкали по ногах червоними дзьобами, а вона мовби стратила мову. Лаврін теж не знав, що казати. Дивився на Киліяну, й серце спинялося в грудях. Був худий, в обтріпаних, коротких, до колін, татарських штанях, широких ззаду й вузьких попереду, і в грубій турецькій матроській сорочці. На Киліяні — одяг новіший і чистіший, але теж старий і замицьканий. Жовті штани та голуба сорочка, підв’язана крайкою. Чудний був той одяг, і чудною здалася йому Киліяна. Він дивився на неї радісно, крізь сльози, й очужіло; ці почуття мішалися й опановували ним по черзі, й не міг знайти зладу, не міг заспокоїтись.
Йому аж не вірилося, що це стоїть Киліяна. За тисячі верст од рідного хутора, на чужій жовтій землі, в чужому, не жіночому одязі, його Киліяна… Його чи не його? Врешті Киліяна розтулила руки.
— А я думала, якийсь турок.
Лаврін справді засмаг до чорноти, до того ж був без шапки, коротенький чубок нависав стріхою. Коли його привезли на турецький берег, то, як і всіх інших невільників, одразу поголили, тепер волосся ще не одросло.
Киліяна враз засміялась своїм словам. Навіть сміх був не її. І слова теж. Хіба таких слів чекав?
Лаврін стояв незрушно, він був здивований і зляканий. Проте втямив: ці слова, цей сміх нічого не означають. Киліяна сама не тямить, що каже і чого сміється. Наступної миті дівчина заплакала. Лаврінові ж невидимі гарячі пальці стисли горло, в грудях запекло, до болю схотілося втекти кудись, заплакати й собі. Він зціпив зуби.
Киліяна ще трохи поплакала, а тоді втерла кінцем старої аби обличчя. Іржав у стайні жеребець, бив копитами, — дурів од застою, йому одгукувались інші коні, біля воріт зупинилися якісь правовірні, голосно розмовляли про те, що ага раніше мучив людей, а тепер мучить скотину. Лаврін і Киліяна сховалися біля пташарні за купою хмизу.
То було їхнє перше сховисько. Потім він приходив туди до Киліяни ще кілька разів, а тоді вмовив її увечері втекти до нього в сад.
Прихистком їм стала зелена галявина в кінці саду, на якій в кількох місцях сіріли велетенські камені. Якось там залишилися на ніч і потім залишалися часто. Спізнали найбільшої близькості, яка буває поміж чоловіком і жінкою. Щоправда, вона була не такою, якою уявлялася Лаврінові колись. Чуже небо, чуже повітря, чужі шелести мовби сковували його. Колись він думав, що то буде суспіль царство забуття, а та, найперша, мить буде миттю вознесіння на небо… Ще важче було Киліяні, яка раніше так само інакше уявляла цю мить. Адже уявляла!
…Дружки проведуть її до світлиці і розплетуть косу, проведуть сумовитою піснею, в світлиці стоятиме шлюбна постіль з мережаним простирадлом і вишитими подушками, свічка і ікона.
…Боже, яка глевка, задушлива ніч, які великі зорі, що мовби підглядають за ними. Кохалися похапливо, невміло, соромливо. І все ж навіть таке кохання — розуміли — було в їхньому становищі найбільшою ласкою долі, найбільшим щастям. Поволі заспокоювалися, призвичаювалися самі до себе і до такої — мовби й не краденої, але й не до кінця розкутої — любові. Щиро молилися Богові, що послав їм таку радість. Божої кари не боялися: вони належали одне одному, а поєднатися не могли з басурманської зловорожості. Бог милосердний, Бог всюдисущий, він бачить усе і освячує їхню любов без попа.
