Поранено мене біля гнилого Сиваша, де козаки тримали переправу для тих своїх побратимів, які пішли на Козлов та Бахчисарай. То була пекельна битва, я не бачив її всю, бо напочатку намагався не дивитися в той бік, а пізніше було не до того: валом повалили поранені, вони йшли самі, і їх несли, і ми, цилурики, не вправлялися бодай так — сяк перемотати їм рани. Були там рани страшні, і те видовисько назавжди зі мною. Намети наші стояли біля води, ми вистелили в них болотяним зіллям, кермеком по — тамтешньому, я знав, і знали ми, цилурики: якщо козаки не встоять, погинемо разом з ними.

А потім праворуч зчинився крик та гамір, з того боку прорвалися татари, цилурики покинули поранених та взялися за рушниці й шаблі, біля них стали ті козаки з поранених, які могли втриматися на ногах. Татари перли лусом — купою, наші по них стріляли, я заряджав рушниці, а коли переді мною впав козак, якому я подавав заряджені рушниці, опинився я віч — на — віч з ворогом. На щастя, мушкет у моїх руках був уже заряджений, я випалив перед собою, й зараз бачу широко, на весь світ розтулений рот і вибалушені очі. А тоді шмагонуло й мене. Всіх нас, поранених козаків, переправляли через Сиваш, а далі везли сухими степами, й не було води, щоб напитися, і мухи роями літали над кіньми, між якими на розіп’ятих попонах по одному, а то й по двоє лежали козаки, і шванки на наших тілах гноїлися та смерділи, й вмирали ми десятками, отож увесь той переможний шлях позначений нашими могилами, які, кажуть, татари одразу затопчуть кіньми. Перший день і першу ніч я перетерпів, а наступної мені так боліло, що я вигриз землю під собою і просив козаків, щоб пристрелили. Й тоді при зорях хтось підійшов та сів у мене в узголів’ї просто на спечену землю, й поклав мені на чоло мозолясту долоню, й довго сидів мовчки, і я притих, і мені трохи вгамувався біль і розтеклася по тілу солодка мука.

— Що ж ти, сину, не об’явився од самого початку, що ти такий вчений, — мовив отаман. — Може, наше найбільше лихо в тому, що гинуть по степах наші вченії сини й не вистачає нам усім тієї вченості, аби додуматись до чогось путнього і хоч загосподарювать у своєму домі.

В мені давно зріла думка, яку й вимовив отаману:

— Однією вченістю не досягнеш нічого.

Отаман довго мовчав, темніла проти зір його зігнута, схожа на підорла постать, і люлька ледь жевріла в зубах.

— І се правда, — сказав і прийняв руку. — Ти досяг багато. Ти пролив кров за рідну вітчизну, а більшого за неї немає в світі нічого.

Сі прості слова ввійшли в моє серце й залишаться в ньому до кінця. Мені жити недовго, але я збагнув, що тільки вони і є отією сутністю, яка тримає на світі наш рід, нас самих, що справді нічого іншого на цьому світі немає: воли і корови можна придбати будь — де, й золото відкопати, але не можна поміняти небо, батьківські могили, як не можна поміняти серця у власних грудях і батьківську криницю поміняти не можна, а щоб вона жила, з неї потрібно брати воду щодня. Липа мені носить воду з батьківської криниці.

Чи страшно мені оце тут лежати? Страшно. Кожного року, ще з осені, ось з од такої пори, я починаю чекати весни. Весна народжує мене заново, така вже сутність моєї душі, я мовби народжуюся з травою, з деревами, з квітами. Я й нині пам’ятаю, як зеленіє під вікном барвінок і як на нього опадає черемховий цвіт. Сього вже мені не бачити ніколи. Близька смерть не відітнула мене від світу, я бачу його ясно й спрагло, чую його ярість, його жаскість, вишні грають соком на моїх вустах, сонце переливається через мене, — щоб залишитися в мені навіки.

Я хочу захопити в себе якомога більше світу: людських голосів, пташиного щебету, звуків і фарб. Це бажання продиктоване мовби чимось поза мною, бо розум підказує: його всього не захопиш однаково, декому вистачає маленького клаптика, щоб жити на ньому праведно, мудро, а декого не роблять мудрішим найбільші багатства світу. Я не шкодую за тим, як прожив. Хоч мені до болю хотілося б знати, що тут буде по мені. Безум панує в нашій Україні, в моїй вітчизні. Моє поле при битій дорозі, і його день від дня витоптують кіньми. Чи заквітує воно коли — небудь? Хочемо орати те поле по власній волі, а оремо в неволі. Я часто думаю про те, як, мабуть, легко жити у вітчизні, в якій усе гаразд і ти в злагоді з нею, спокійний за неї нині й вічно. Я ж і зараз не спокійний. Ні, не за себе всі оці думки та тривоги. Я знайшов своє, хоч моя путь он до сього порога. Я чистий і безгрішний перед Богом і перед моїм народом і хочу заповісти те, що віднайшов наприкінці життя, своїм племінникам, односельцям — всьому своєму роду великому українському. Живіть так, як жили ті, що погинули в широких степах в оборону її, що заступали поле власними тілами, живіть так, як живе достойний лицар вітчизни нашої славний кошовий Іван Дмитрович Сірко, який не взяв собі з тих своїх звитяг ані крихти, й тільки тоді те поле зародить нам.

Я лежу і думаю, і пригадую своє життя, особливо в останні місяці — на Січі та в поході. То були найвищі дні та години мого життя, я ніби вознісся над собою колишнім, над усім тим, чим жив раніше.

В поході козаки ставилися до мене ні добре, ні погано, іноді потрошку кпили з мене, з мого невійськового вигляду, з моїх звичок, одначе й любили, і поважали мене, приходили помолитися разом, а перед боєм декотрі приходили з проханням висповідати, одначе я сказав, що не можу, бо не маю сану, порадив сповідатися просто перед Богом. (Наш піп захворів у поході на гарячку, і його лишили в козацькому зимівнику).

Пригадую останню ніч перед боєм. Вона була задушлива, гаряча, пахло якимсь не нашим болотяним зіллям і глеєм. Негарно пахло. Вітер упав, солодкава задуха сковувала груди. Віща ніч! Я дивився на зорі, хотів знайти ті, наші, татову й мамину, — і не знаходив. Натомість посеред неба яріла якась ніколи не бачена мною зоря. Вона пропікала мені серце. Я не молився. І нічого не думав. Тобто, якісь думки плинули в моїй голові, але я їх не пам’ятаю. Пам’ятаю лише настрій. Гірко — печальний, ні, печально — елегійний, мене мовби піднімало щось над землею, одривало силоміць і несло кудись супроти моєї волі, і я нічого не міг з тим вдіяти. А потім я несподівано заснув на смердючій потрісканій землі.

Ось такі думки блукають у моїй голові, і коли з’явилося двоє, щоб їх прогнати, то не змогли того зробити. Я не злякався їх. Один був маленький, миршавий, ще й кривенький, з підігнутою досередини ніжкою, з пташиним носом, другий — високий, кремезний, дужий, з вузьким чолом і носом картоплиною, тупим виразом обличчя — такий тільки виконує накази й виконає будь — яке веління. Маленький сів навпроти мене на ослінець і чомусь засміявся. Його тіло затрусилося, а очиці закотилися кудись далеко — далеко.

— Ну ось, я тебе й упіймав. Більше не одкрутишся. Тепер будемо разом.

— Хто ти? — запитав я, хоч вже майже здогадався й так.

— Дем’ян Дем’янович.

Я подивував, що Дем’ян Дем’янович такий миршавий, і розсміявся на всю хату.

— Чого ти? — насторожився Дем’ян Дем’янович і наставив на мене пташиного носа.

— Ти мене не впіймав, — сказав я. — І я не з тобою, а з нею.

— З ким? — здивувався він.

— З Україною, — сказав я. — На віки вічні.

Біля мене лежав вузький шорницький ніж, яким я пробував шорникувати, хоч те в мене погано виходило, я взяв його, відкинув ряднинку, що нею був укритий, і вгородив ножа собі в стегно. Я не відчув болю, й жодна риса не змінилася на моєму обличчі. Обличчя ж моїх переслідувачів спотворив жах. Дем’ян Дем’янович підвівся, подався назад, в очах їм диміло, з роззявлених ротів валувала пара. Являли собою картину жалюгідну й смішну. Я вийняв ножа й поклав його біля себе.

Дем’ян Дем’янович та його супряга по лихому ремеслу подивилися на ножа, на мене й, не змовляючись, задки посунули до дверей. Брязнула клямка, й попід призьбою почувся швидкий тупіт.

Я опустився на подушку, витер рукавом зрошене потом чоло. Подивився на покуть і зустрівся поглядом із стражденними праведними очима Ісуса, знайшов у них підтримку та схвалення. Я збагнув, що достойно завершив останню справу в ім’я Господа та істини. Всі інші залишаю вам. Амінь.