Виходить, на судні діється таке, чого не сміють бачити люди, котрі не поставили себе поза суспільним законом! Із усіх несподіванок, що їх обіцяло мені майбутнє, ця несподіванка найменше мене приваблювала.

— Пристаємо, — відповів я. — Але дозвольте запитати вас.

— Прошу, пане.

— Ви сказали, що на судні ми будемо вільні?

— Так, будете вільні.

— Мені хотілося б знати, як ви розумієте цю волю.

— Вам буде вільно всюди ходити, оглядати судно, спостерігати все, що тут діється, — за винятком особливих випадків, — себто вам буде надано волю, яку маємо й ми — моя команда і я.

Очевидно, ми один одного не розуміли.

— Перепрошую, пане, — мовив я, — але така воля — воля в'язня, якому дозволено ходити по своїй тюрмі. Ми не можемо на те пристати.

— Одначе доведеться пристати!

— І ми маємо навіки зректися надії побачити свою батьківщину, друзів і родичів?

— Так. Але заразом навіки скинути з себе і той нестерпний земний тягар, що люди називають його волею. І це не так важко, як вам здається!

— Щодо мене, — вигукнув Нед Ленд, — я ніколи не пообіцяю покірно сидіти в тюрмі й не думати про втечу!

— Я й не домагаюся вашої обіцянки, містере Ленде, — холодно відповів капітан.

— Пане, — вигукнув я, нетямлячись із обурення, — ви надуживаєте нашим терпінням! Це жорстоко!

— Ні, пане, це милосердно! Я вас полонив після бою! Я дарував вам життя, а досить було одного мого слова — і вас би поглинула океанова безодня. Ви напали на мене! Ви одкрили таємницю, в яку не має права проникнути жодна людина на світі,— в таємницю мого існування. І ви сподіваєтесь, ніби я дозволю вам повернутися на ту землю, де й підозрівати ніхто не повинен, що я є на світі? Ніколи! Залишаючи вас тут, я бережу не вас, а себе самого!

Ці слова знаменували: проти капітанового рішення безсилі будь-які докази.

— Отже, пане добродію, — озвався я, — ви пропонуєте нам не що інше, як вибір між життям і смертю?

— Так.

— Друзі,— мовив я до Неда й Конселя, — очевидячки, дальші суперечки марні. Але затямте — ми не даємо ніяких обіцянок капітанові цього судна.

— Так, ніяких, — ствердив капітан.

Потому додав уже лагідніше:

— Дозвольте мені закінчити нашу розмову. Я знаю вас, пане Аронаксе. Якщо не ваші супутники, то, сподіваюся, ви особисто не нарікатимете на випадок, що з'єднав наші шляхи. Між моїми улюбленими книгами є й ваша праця, присвячена дослідженням морських глибин. Я часто її перечитую. Ви посунули цю галузь науки так далеко вперед, як тільки міг це зробити житець землі. Але всього ви не знаєте, бо ви всього не бачили. Дозвольте запевнити — ви не будете ремствувати, що потрапили на моє судно. Ви помандруєте в країну чудес. Нескінченні чарівні видива полонитимуть вашу уяву. Ваші очі невтомно милуватимуться мінливими дивовижними картинами! Я надумав ще раз об'їхати під водою навколо світу, — хтозна, чи не востаннє,— ще раз оглянути все, що вивчив у морських глибинах.

Ви будете мені за помічника. Віднині ви вступаєте в нову стихію; ви побачите все те, чого не бачила ще жодна людина, — я й мої колеги не беруться до уваги, — і наша планета розкриє перед вами свої останні таємниці.

Як по правді, ці слова запали мені в душу. Він діткнувся мого вразливого місця. І я на мить забув, що плата за всі ці чудеса — моя воля. Та я все ж уповав на майбутнє, тому й відповів стримано:

— Пане добродію, хоча ви й порвали з людством, — сподіваюся, у вас залишилися людські чуття. Нас, відданих на волю хвиль, ви прихистили в себе на судні, і ми ніколи цього не забудемо. Що ж до мене, признаюсь, якби відданість інтересам науки могла затлумити жадання волі, то зустріч із вами цілком надолужила б його втрату.

Я ждав, що капітан простягне мені руку, аби скріпити нашу умову. Але він не простяг. Мені стало прикро.

— Останнє запитання, — сказав я, коли капітан уже намірився піти.

— Будь ласка, пане професоре.

— Як мені називати вас?

— Пане, — відповів він, — я для вас тільки капітан Немо²⁶, а ваші друзі й ви для мене тільки пасажири «Наутілуса»²⁷.

Капітан Немо гукнув стюарда. Той притьмом з'явився, і капітан тією ж не знаною мені мовою щось йому наказав. А тоді повернувся до канадця й Конселя:

— Сніданок чекає на вас у вашій каюті. Ідіть за цим чоловіком.

— Не відмовлюся! — відповів гарпунер.

І він та Консель нарешті покинули в'язницю, де просиділи понад тридцять годин.

— А тепер, пане Аронаксе, ходімо й ми, — сніданок уже готовий. Дозвольте провести вас!

— Я в вашім розпорядженні, капітане.

Я пішов за капітаном Немо і, переступивши поріг, опинився в залитому електричним світлом коридорі. Ми пройшли метрів десять, і перед нами відчинилися ще одні двері.

Я ввійшов до їдальні, оздобленої та умебльованої з вишуканим смаком. По кутках просторої зали височіли дубові буфети, інкрустовані чорним деревом, а на їхніх полицях ряхтіли коштовний фаянс, порцеляна, безцінний кришталь. Срібне начиння блищало під світлом, що м'яко лилося з мальованої стелі.

Посеред зали стояв пишно накритий стіл. Капітан Немо запросив мене сідати.

— Прошу, — сказав він. — Ви, мабуть, уже вмираєте з голоду.

На сніданок подано страви з морських продуктів та інші наїдки — з чого вони, я не міг добрати. Страви були дуже лакомі, але з якимось присмаком. Мені здалося — вони багаті на фосфор, звідти й той присмак, і я вирішив, що весь оцей харч — морського походження.

Капітан Немо поглядав на мене, і хоч я їв мовчки, він здогадався, про що я думаю, і відповів на запитання, ладні вихопитися мені з вуст.

— Більшість із цих страв вам невідомі,— почав він. — Проте їжте й не бійтеся. Вони й трохи не шкідливі, до того — дуже поживні. Я давно вже відмовився од земної їжі й почуваюся гаразд. Усі мої матроси — так само, а гляньте лишень, які вони дужі!

— Отже, — обізвався я, — всі ці харчі дарує вам море?

— Авжеж, пане професоре, море дарує мені все, в чім маю потребу. Закинувши сіті, я виловлюю стільки риби, що ледве її витягаю. Опустившись у морські глибини, недосяжні, здавалось би, людям, я полюю в підводних лісах силу дичини. Мої табуни, ніби табуни старого Нептуна, безбоязно пасуться на безмежних морських преріях. Я — володар цих недосяжних щедрих ланів.

Я глянув на капітана трохи здивовано й відповів:

— Зрозуміло, капітане, що сіті постачають вам до столу прекрасну рибу; хоч і менше, але теж розумію, що ви полюєте водяну дичину в підводних нетрях; та я ніяк не збагну, звідки на вашому столі береться це чудове м'ясо?

— Та ні,— відповів капітан Немо, — я не вживаю м'яса земних тварин.

— А що ж це таке? — запитав я, показуючи на тарілку, де залиши лось кілька шматочків філе.

— Пане професоре, ви маєте за м'ясо філе морської черепахи. А це — печеня з дельфінової печінки, вона, мабуть, видалася вам за рагу із свинини? Мій кухар — великий мастак консервувати морські плоди. Скуштуйте-но кожної страви. Ось консервовані пузанки, малайці вважають їх за найсмачніший в світі наїдок. Це крем із китового молока. А то цукор із велетенських фукусів Північного моря. Нарешті, дозвольте почастувати вас варенням із анемонів, що не поступаються перед найсмачнішими земними фруктами…

І я, скорше з цікавості, аніж із голоду, куштував усі наїдки, тоді як капітан Немо чарував мене розповідями про дивовижні речі.

— Море, пане Аронаксе, — казав він, — зі своєї чудодійної щедроти не лише годує мене, а й зодягає. Тканина, що з неї пошито ваш одяг, виткана з бісуса²⁸ морських молюсків і пофарбована за стародавнім звичаєм соком пурпурниці, а фіолетового відтінку надає їй інший барвник — екстракт середземноморських молюсків — аплізій. Парфуми, що стоять на туалетному столику в вашій каюті, виварені з морських рослин. Ваша постеля — з м'якої морської трави. За перо вам правитиме китів вус, а за чорнило — рідина, що її виділяють залози каракатиці. Все, все нині дарує мені море, і все колись море забере назад!