Попадалися тут і чудернацькі риби з родини горбанюків, ряду колючоперих. Деякі автори — скорше поети, аніж натуралісти — кажуть, що ці риби мають музикальний орган і своїми концертами можуть позмагатися з добрими співаками. Не смію того заперечувати, та з жалем скажу: ці вокалісти не зволили співати серенад на нашу честь.

Наостанок додам, що Консель класифікував силу-силенну летючих риб. Втішно було дивитися, як спритно полювали на них дельфіни. Хоч як високо злітали риби — хай навіть над судном, — небораки завше попадали в роззявлену дельфінову пащу. Це були або літавці, або тригли із світляним ротом. Коли вночі рибки злітають в повітря й, обвівши світну дугу, падають у воду, вони дуже схожі на летючих зірок.

Так ми пливли до тринадцятого березня. Цього ж дня вимірювали глибину. Цікаве то заняття!

Водами Тихого океану ми пройшли близько тринадцяти тисяч льє. Зараз судно було на 45°37? південної широти і 37°53? західної довготи. Саме тут капітан «Герольда» Денгем опустив зонда на глибину чотирнадцять тисяч метрів і не дістав дна. І в цьому ж місці лейтенант Паркер з американського фрегата «Конгрес» не дістав дна на глибині п'ятнадцять тисяч сто сорок метрів.

Капітан Немо вирішив занурити «Наутілуса» щонайглибше, аби точно виміряти глибину. Я зібрався записувати результати. Розсунули віконниці салону й почали готуватися до занурення на дно цього глибочезного лігвища.

Мабуть, жоден баласт не міг обважнити судна аж так, щоб воно опустилося на цю глибочінь. Та й щоб підняти його на поверхню, треба було б на тій глибині випорожнити резервуари. Але ж під великим зовнішнім тиском навіть помпи «Наутілуса» попри їхню потужність нічого б не вдіяли.

І капітан Немо вирішив заглибитися на океанове дно за допомогою спеціальних бічних площин. Тяговий гвинт закрутивсь якнайшвидше; судно затремтіло, мов натягнена струна, і стало повільно занурюватись. Ми з капітаном стежили за стрілкою манометра. Невдовзі пройшли ті глибини, де найрясніше водяться риби. Якщо деякі види риб живуть лише в верхніх водах морів і рік, то інші — їх менше — водяться тільки в глибоких водах.

Я помітив тут екзанхів — різновид акул — з шістьма зябровими отворами, окатих риб-телескопів, зодягнених у панцер риб-козубеньок із сірими черевними і чорними грудними плавцями, з нагрудником із блідо-рожевих костяних платівок і, нарешті, риб-довгохвостів, що живуть на глибині тисяча двісті метрів під тиском сто двадцять атмосфер.

Я запитався капітана Немо, чи не бачив він риб ще глибше.

— Риб? — перепитав капітан Немо. — Дуже рідко. А що думає про те сучасна наука?

— Відомо, капітане, що на великих океанових глибинах рослинне життя зникає швидше за тваринне. Відомо, що там, де є ще живі істоти, не росте вже жоден гідрофіт. Відомо також, що устриці водяться навіть на глибині двох тисяч метрів. Мак Клінток, герой полярних морів, виловив якось морську зірку на глибині двох тисяч п'ятисот метрів. Відомо й те, що команда фрегата «Бульдог» Англійського Королівського флоту виловила морську зірку на глибині одного льє. Але ви, капітане, мабуть, гадаєте — ці відомості занадто мізерні?

— Ні, пане професоре, — відповів капітан, — я не дозволю собі такої непоштивості. Але мені цікаво: чим ви пояснюєте, що живі істоти можуть жити на таких глибинах?

— Я пояснюю це двома обставинами. По-перше, тим, що вертикальні течії, які виникають внаслідок різних температур і концентрації солей у верхніх і нижніх шарах води, складають сприятливі умови до зародження життя. За приклад можуть правити морські лілеї та зірки.

— Цілком слушно! — сказав капітан.

— Крім того, відомо, що кількість розчиненого в воді кисню — основи всякого життя — дедалі більшає на глибинах і що тиск нижніх водяних шарів сприяє його ущільненню.

— Он як! І це відомо! — трохи здивовано сказав капітан Немо. — Ну що ж, пане професоре, істина для всіх однакова. Додам тільки: в міхурі риб, виловлених у верхніх шарах океану, більше азоту, ніж кисню, тоді як у глибоководних риб навпаки. Це підтверджує ваші висновки. А тепер спостерігаймо далі.

Я глянув на манометра. Він показував шість тисяч метрів. Ми занурювались уже більше години. «Наутілус» за допомогою поставлених похило бічних площин линув нижче й нижче. Пустельні води були навдивовижу прозорі. Ще за годину ми були на глибині тринадцяти тисяч метрів, — близько трьох із чвертю льє, а дна океанового — ні знаку, ні прикмети.

І тільки на глибині чотирнадцяти тисяч метрів у прозорій воді зачорніли шпилі підводних гір. Ці верховини могли бути такі само високі, як Гімалаї чи Монблан, або навіть вищі — адже глибина безодні була невимірна.

«Наутілус» опустився ще нижче, незважаючи на величезний тиск води. Я відчував, як дрижала залізна обшивка, як прогиналися розпинки, як тремтіли перегородки; здавалося, що під тиском води шиби на вікнах салону вгинаються всередину. Якби «Наутілус» не мав опірності крицевої брили — так казав капітан, — його, безперечно, уже б сплющило.

Коли судно навкісно опускалося на дно, мало не торкаючись захованих під водою прискалків, я помітив декілька скойок: серпул, спінорбісів і морських зірок-астерій.

Та незабаром зникли й ці останні представники тваринного світу, і, заглибившися нижче трьох льє, «Наутілус» переступив межі підводного життя. Ми вже занурились на шістнадцять тисяч метрів — чотири льє,— і «Наутілус» витримував тиск тисячу шістсот кілограмів на кожен квадратний сантиметр поверхні.

— Оце штука! — вигукнув я. — Опинитися в таких глибинах, куди ніколи не пробиралася жодна людина! Гляньте, капітане, ви тільки гляньте на ці пречудові скелі, на ці печери, де не було жодної живої істоти, на цю найнижчу точку земної кулі, де вже неможливе ніяке життя! Яка загадкова місцина! І чому ми повинні розлучатися з нею, зберігши самі тільки спомини?

— А вам хотілось би, — запитався капітан Немо, — чогось більшого, ніж спомини?

— Що саме маєте ви на думці?

— Я хочу сказати: немає нічого легшого, як сфотографувати цей підводний краєвид.

Не встиг я висловити свого подиву, як за наказом капітана Немо до салону принесено фотографічного апарата. Віконниці одчинилися, і прожектор осяяв океанову глибінь. Жодної тіні, ані найменшого миготіння! І сонце не освітило б так ясно вподобаного до фотографування краєвиду. «Наутілус» завмер на місці. Ми навели апарат і за мить мали прекрасний негатив.

На знімкові видно первозданні скелі, яких ніколи не осявав сонячний промінь, гранітну основу земної кори; глибокі печери, видовбані в кам'янистому масиві; на диво чіткий рисунок скель, ніби вималюваний пензлем фламандських митців. А над усім підноситься хвиляста лінія гірського пасма. Я не годен описати цього ансамблю чорних, блискучих, ніби відполірованих скель, без прозелені моху, без жодної кольорової плями, цих дивовижних форм, величавих і таких незвичних у водній стихії, цього високого громаддя, що своїм підніжжям опиралося на залите електричним світлом піщане дно.

Тим часом капітан Немо сказав:

— А тепер, пане професоре, пора підійматися. Не слід надто довго піддавати «Наутілус» такому великому тискові.

— Що ж, підіймаймося, капітане.

— Тримайтесь добре!

Перш аніж збагнути те застереження, я впав на килим.

За капітановим наказом зупинили гвинта, бічні площини поставили вертикально, і «Наутілус», мов повітряна куля, метнувся догори. Він розтинав товщу води з глухим свистом. Крізь вікна нічого не було видно. За чотири хвилини «Наутілус» пролетів чотири льє — відстань між дном і поверхнею океану, — вигулькнув у повітря, мов летюча риба, а тоді знову шубовснув у воду, знявши величезний водограй бризок.

Уночі проти чотирнадцятого березня «Наутілус» знову взяв курс на південь. Я гадав, що на широті мису Горн він обмине його зі сходу і, вийшовши з вод Тихого океану, скінчить своє навколосвітнє плавання. Аж ні — судно простувало в напрямку Австралії. Куди ж ми пливли? До Південного полюса? Але ж це безглуздя! Я починав вірити — Недові побоювання щодо капітанової нерозважливості таки слушні.