Це було підніжжя острова Креспо. Це була земля.

Капітан Немо зупинився. Він жестом звелів нам зробити те саме, і, дарма що мене поривало кинутися на цю стіну, я мусив стати. Тут кінчалися володіння капітана Немо. За ними лежав інший світ, у який капітан Немо не бажав ступити жодного кроку.

^{Здоровенний краб, вирячивши очиська, цілився кинутись на мене.}

Ми вирушили назад. Капітан Немо, знов очоливши наш невеличкий загін, рішуче йшов уперед. Мені здалося, що ми вертаємось до «Наутілуса» іншим шляхом. Той шлях із стрімкими підйомами, а тому й дуже важкий, невдовзі вивів нас до самої поверхні океану. Щоправда, виходили ми в верхні водяні шари поступово, отже й не зазнали раптової зміни тиску, такої небезпечної людському організмові й такої фатальної необачним водолазам. Світло дедалі яснішало і яснішало. Сонце висіло низько над обрієм, і його заломлене у воді проміння знову вигравало веселкою довкола нас.

На десятиметровій глибині ми проминали зграї розмаїтих дрібненьких рибок, меткіших і численніших, ніж птахи в повітрі, проте жодна морська дичина, варта рушничного пострілу, не трапляла нам на очі.

Раптом капітан Немо, рвучко здійнявши рушницю, прицілився в якусь істоту, що вовтузилась у хащах. Гримнув постріл, почувся кволий писк, і підбита тварина впала за кілька кроків од нас.

Це була чудова морська видра, калан, єдине чотириноге, яке водиться тільки в морях. Хутро цієї тварини, що сягає півтора метра завдовжки, — темно-каштанове на спині, сріблясте на череві, тонке, блискуче, — дуже високо ціниться на російському й китайському ринках. Я милувався на рідкісного хижака з круглою головою, куценькими вухами, з кулястими очима й білими вусами, дуже подібними на котячі, з пухнастим хвостом і перетинчастими лапками. Мисливці здибують калана дедалі рідше, здебільшого на півночі Тихого океану, де, можна гадати, він також незабаром щезне.

Матрос закинув здобич собі на плече, і ми рушили далі.

Цілу годину ми йшли піщаною рівниною. Часто вона підіймалась так високо, що до океанської поверхні лишалося не більше двох метрів. І тоді я бачив у воді чітке віддзеркалення наших постатей — над нами, повторюючи кожен наш рух, пропливав догори ногами точнісінько такий загін.

Варте уваги ще одне явище. Угорі линули важкі хмари, то згущуючись, то раптом танучи. Подумавши, я здогадався, що до цієї оманливої мінливості хмар спричинилася постійна зміна глибини водяного шару; я навіть побачив білі баранці на гребенях хвиль. Крізь них ясно видніли тіні великих птахів, що пролітали в нас над головою, черкаючи крильми воду.

Саме тоді я став свідком одного з найвлучніших пострілів, що його будь-коли траплялося бачити мисливцеві. Над водою, широко розкинувши крила, звільна линув якийсь величезний морський птах. Коли він низько спустився над водою, наш супутник-матрос прицілився в нього й натис на курок. Птах стрімко полетів донизу і, шубовснувши в воду, впав біля спритного мисливця, котрий відразу схопив здобич. Це був альбатрос, чудовий взірець морських птахів.

Ця подія ненадовго затримала нас. Дві години ми простували то піщаною рівниною, то лукою, порослою водоростями, які чіплялися нам за ноги. Правду кажучи, я вже ледве тягся, коли раптом помітив за півмилі од нас тьмяну смужку світла. То був прожектор «Наутілуса». Ще хвилин двадцять — і ми будемо на борту; отам-то я нарешті зможу легко зітхнути; мені навіть видалося — я видихав весь кисень із резервуара. Та я не передбачив зустрічі, через яку ми припізнилися з поверненням.

Я трохи відстав од гурту, аж раптом побачив — капітан Немо притьмом кинувся до мене. Своєю дужою рукою він ураз нагнув мене додолу; матрос зробив те саме Конселеві. Спершу я не міг збагнути, що означає несподіваний напад, але за мить заспокоївся, побачивши, що капітан лежить обіч мене, і став чекати, що буде далі.

Я лежав під заслоною кущів фукусів і, підвівши голову, помітив, що над нами повільно сунуть якісь велетенські світні брили.

Кров захолола мені в жилах. Я впізнав страшних хижаків, що чигали на нас. Це були дві жахливі акули-людожери з величезними хвостами, з тьмавими скляними очима, із світляними плямами навколо пащек. Страхітлива пелька спроможна своєю залізною щелепою розтрощити людину! Не знаю, чи цікавився Консель класифікацією акул; що ж до мене — я дивився на їхні сріблясті черева, на страшні зубиська не як учений-природознавець, а скорше як жертва.

На превелике наше щастя, у цих драпіжниць поганий зір. Не помітивши нас, вони проплили далі, і ми якимось дивом уціліли перед загрозою, небезпечнішою за зустріч із тигром у глухому лісі.

Десь за півгодини ми дісталися «Наутілуса». Двері було відчинено, і, тільки-но ми ввійшли до кабіни, капітан Немо їх зачинив. Тоді натиснув на кнопку. Запрацювали помпи, і незабаром я відчув — довкола мене швидко падає рівень води; за кілька секунд кабіна геть спорожніла. Потому відчинилися внутрішні двері, і ми ввійшли до гардеробної.

Тут з мене стягли скафандра, і я, ледь живий з утоми, сонний до одуру, але зачарований цією чудовою підводною мандрівкою, вернув до своєї каюти.

Назавтра, вісімнадцятого листопада, я збудився спочилий та бадьорий і вийшов на палубу «Наутілуса», коли капітанів помічник промовляв свою щоденну фразу. Тут мені несподівано спало на думку, що він рапортує про стан на морі чи, певніше, сповіщає: «Не видно жодної небезпеки!».

Ба й справді — океан був пустельний. На обрії — жодного вітрила! Острів Креспо за ніч розтанув удалині. Море поглинуло всі веселкові барви, зберігши тільки синяву, розсіваючи її навколо й укриваючи муаровою наміткою своє брижувате лоно.

Я милувався чарівною океановою красою, аж тут на палубі з'явився капітан Немо. Він начебто мене не помітив і розпочав астрономічні спостереження. Упоравшись із тим, зіперся на штурвальну рубку й задивився в синю далечінь океану.

Тим часом на палубу піднялося з двадцятеро кремезних, дужих матросів «Наутілуса». Вони заходилися витягувати закинуті на ніч сіті. Це вочевидь були люди різних національностей, проте всі мали ознаки європейського типу. Я впізнав ірландців, французів, слов'ян, одного грека чи критянина. На жаль, вони були скупі на слово, а між собою розмовляли якоюсь дивною говіркою, мені зовсім незнаною. Отож я не міг до них заговорити.

Сіті витягнено на борт. Вони скидалися на нормандський невід, широчезний мішок, що за допомогою плавучої реї і ланцюга, просиленого в нижні очка, залишається відкритим у воді. Цей мішок, прикріплений залізним тросом до корми, скребе по морському дну й загрібає все, що трапляється на його шляху. Цього разу невід зачерпнув цікаві взірці морської фауни: лягву-рибу, прозвану за свої куменді рухи штукарем, чорних вусатих комерсонів, рогоносів, попасованих червоними смугами, отруйних чотиризубок-губанів, оливкових міног, сріблястих макрорінків, електричних ниткохвосток, зеленавих тріскових риб, чимало різновидів бичків, нарешті, кілька більших риб — головатку з опуклою головою, із метр завдовжки, багато чудової скумбрії, що мінилася сріблом та блакиттю, трійко прегарних тунців, — хоч які вони були спритні, а невода все ж не минули.

Сіті принесли щонайменше тисячу фунтів риби. Добрий вилов, хай і не розкішний. Наш невід, закинутий на кілька годин, захоплює в нитяну в'язницю всіх водяних мешканців, що попадаються йому на шляху. Отже, харчів нам не бракуватиме: швидкість «Наутілуса» та принадна сила його прожекторів повсякчас збагачуватиме наші припаси.

Щедрі дари моря зразу спущено до камбуза, частина піде на обід, решта — на консервування.

Риболовлю скінчено, запаси повітря поновлено — то «Наутілус», певне, невдовзі зануриться. Я був повернув до своєї каюти, аж раптом капітан Немо обернувся до мене й мовив: