XI

САРГАСОВЕ МОРЕ

«Наутілус» не міняв курсу. Сподіванки на повернення до європейських берегів розбилися. Капітан Немо керував судно на південь. Куди ж він нас провадив? Я не важився про те й думати.

Того дня «Наутілус» переходив прикметний район Атлантичного океану. Всі знають, що існує тепла течія, відома під назвою Гольфстрім. Од берегів Флориди вона лине до Шпіцбергену. Не доходячи Мексиканської затоки, на сорок четвертому градусі північної широти, Гольфстрім розгалужується надвоє. Головне річище тече до ірландських і норвезьких берегів, а менше завертає на південь, до Азорських островів. Діставшись берегів Африки, воно обводить видовжений овал і повертається до Антильських островів.

Південна розтока Гольфстріму, — скорше кільце, а не рукав, — обмиває своїми теплими водами той холодний, спокійний, непорушний простір, що його називають Саргасовим морем. Це — достоту озеро в чистому океані. Воно величезне — Гольфстрім обтікає його довкола аж за три роки.

Атлантида, власне кажучи, і лежить на дні Саргасового моря. Деякі вчені вважають, ніби численні острови плавучих водоростей цього моря — не що інше, як колишні луги затопленого континенту, котрі випливли на поверхню. Та можливе й те, що водорості приносить сюди від берегів Європи й Америки течія Гольфстрім. Саме вони, саргасові водорості, й наштовхнули Колумба на думку про існування Нового Світу. Коли кораблі відважного дослідника увійшли в Саргасове море, то, на велику прикрість команди, рослинний покрив так затруднював плавбу, що вона затяглася тут аж на три тижні.

Отаке було море, яким простував «Наутілус», — справжні луки, суцільний баговинний килим, такий грубий і густий, що форштевень насилу його розривав. Капітан Немо, щоб не ув'язнути гвинтом у тому плетиві, вів «Наутілуса» на глибині кількох метрів од поверхні.

Саргасове море веде свою назву від іспанського слова «Sargazzo», що означає «фукус». Фукус-плавун, чи пухирник, утворює справжні рослинні рифи. Звідки ж узялося стільки гідрофітів у цій тихій заболоні Атлантичного океану? Вчений Морі, автор «Фізичної географії земної кулі», відповідає так:

«Це явище можна пояснити за допомогою всім відомого досліду. Коли в посудину з водою покласти шматочки корка чи будь-якого іншого пливучого тіла і надати воді колового руху, то всі шматочки корка попливуть до середини посудини, тобто до найспокійнішого місця. А тепер уявімо, що посудина — це Атлантичний океан, Гольфстрім — колова течія, а Саргасове море — те спокійне місце, де з'єдналися пливучі шматочки корка».

Я пристаю на думку Морі, і мені пощастило спостерігати це явище в середовищі, куди судна проникають дуже рідко. Над нами, поміж брунатних водоростей, плавали стовбури дерев, що їх повиривала буря в Андах чи Скелястих горах, а течія Амазонки або Міссісіпі принесла в Саргасове море. Тут же плавали рештки кораблів, які зазнали катастрофи: кілі, уламки корпусів, обшивні дошки, оброслі черепашками так, що не могли виплисти на поверхню. Колись майбутнє ствердить і ту думку Морі, що вся ця накопичена протягом багатьох віків деревина мінералізується під дією солоних вод і стане багатющими покладами кам'яного вугілля. Це буде коштовний запас; завбачлива природа готує його про ті часи, коли люди вичерпають кам'яновугільні копалини материків.

Серед водоростевих хащів я помітив зірчастих альціоній чудової ніжно-рожевої барви, актиній з довжелезними мацаками, зелених, червоних, блакитних медуз, а головне, великих корнеротів Кюв'є — їхні голубі парасольки облямовані фіолетовою барвою.

Увесь день двадцять другого лютого ми пливли водами Саргасового моря — на глибині, де рибам, що полюбляють водорості й ракоподібних, є чим поживитися. А вже назавтра водорості щезли і океан став такий, як звичайно.

Протягом дальших дев'ятнадцяти днів, од двадцять третього лютого до дванадцятого березня, «Наутілус», тримаючись середини Атлантичного океану, мчав нас на південь із швидкістю сто льє на добу. Мабуть, капітан Немо плив за певним планом, і я не мав сумніву, що він, обійшовши мис Горн, повернеться в південні води Тихого океану.

Побоювання Неда Ленда були слушні. В цих чистих морях, де острови подибуються дуже рідко, не можна й думати про втечу. Опиратися капітановій волі — ніяк. Залишалося покоритись своїй долі. Ні силою, ані хитрощами тут не зарадиш, і я схилявся до думки — а чи не краще поговорити з капітаном Немо, переконати його? Ану ж він, скінчивши підводну навколосвітню мандрівку, погодиться вернути нам волю під присягу — не виказувати його таємниці? Ми б ніколи не зламали цієї присяги. Але з чого почати таку делікатну розмову? Чи ж не сказав він одразу і вельми рішуче, що таємниця «Наутілуса» потребує нашого довічного ув'язнення на його борту? Чи не зважив він моєї чотиримісячної мовчанки за згоду з його рішенням? Чи порушення цього питання не викличе у нього підозри, яка може тільки завадити нашим задумам пізніше, коли обставини складуться на краще? Я поділився своїми думками з Конселем, що був спантеличений не менше за мене. Я не легко впадаю в паніку, але гаразд розумів: наші шанси повернутися до людського суспільства дедалі меншають, надто зараз, коли капітан Немо мчить на південь Атлантичного океану.

За дев'ятнадцять днів нашої мандрівки, як я вже говорив перше, нічого значного не сталося. Капітана бачив я вряди-годи. Він працював. У бібліотеці мені частенько трапляли на очі розгорнені книжки, здебільша з природничої історії. Моя книга про таємниці морських глибин була поцяткована увагами, де часом заперечувано мої теорії та гіпотези. Але капітан обмежувався поправками, не вдаючись до дискусій. Інколи я чув сумні мелодії. Капітан грав на органі, але тільки вночі, коли довкола панувала глибока темрява і «Наутілус» спочивав у океановій безодні.

Усі ці дні ми пливли поверхнею океану. Море було пустельне. Тільки зрідка, простуючи до мису Доброї Надії, заманячить удалині вітрильник з вантажем для Індії. Якось навздогін «Наутілусові» кинулось китобійне судно, певно, взявши його за лакому здобич — велетенського кита. Але капітан Немо не хотів, щоб китолови марнували час та витрачали сили, тож «Наутілус» притьмом поринув під воду. Цей випадок дуже зацікавив Неда Ленда. І я певен — канадець щиро шкодував, що китолови не загарпунили нашого крицевого «кита».

Ми з Конселем бачили багато риб, але вони майже не різнились од тих, котрі траплялися нам у інших широтах. Здебільшого це були представники одного з трьох підродів страшного роду риб — акул: смугасті акули, п'ять метрів завдовжки, із плескатою головою, ширшою за тулуб, хвостовий плавець закруглений, на спині — сім чорних повздовжніх смуг; сірі акули, що мають сім зябрових щілин і один спинний плавець майже посередині тулуба.

Пропливали тут і «морські собаки», найненажерливіші з-поміж усіх акул. Може, то рибальські побрехеньки, але кажуть, ніби в череві такої акули знайшли якось буйволячу голову і майже ціле теля; в іншій — двох тунців і матроса при повній амуніції, а ще в іншій — солдата з шаблею, а колись там — навіть вершника з конем. Усе це, правду кажучи, скидається на вигадки. Та я не міг у тому впевнитись, бо жодна з таких акул не попалась у «Наутілусові» сіті й мені не довелося їх патрати.

Цілими днями за нами пливли табуни зграбних, моторних дельфінів. Вони трималися зграйками по п'ять-шість штук, як вовки в степах. Дельфіни такі само ненажерливі, як і акули, принаймні це твердить один копенгагенський професор, котрий нібито витяг із дельфінової утроби тринадцять морських свиней і п'ятнадцять тюленів. Зрештою, то могла бути касатка — найбільший хижак цього виду, що сягає понад двадцять чотири фути завдовжки. Дельфіни з сім'ї зубатих китів нараховують десять родів; риби, котрих я помітив, належали до довгоносих дельфінів — у них невелика довгаста голова із дзюбатим писком. Тулуб — чорний зверху і біло-рожевий зісподу, де-не-де всіяний цяточками, — сягає трьох метрів.