Ми залишили печеру й вийшли знову на перлову обмілину, що її спокійних вод ще не встигли збурити перлярі-водолази.

Простували поодинці, начебто просто гуляючи; кожен зупинявся або навіть відходив убік, здавшись на власну волю. Я вже спокійніше дивився на небезпеки, що їх так була роздмухала моя збуджена уява. Дно бухти невпинно підіймалося, наближаючи нас до поверхні; незабаром глибина поменшала до одного метра, і моя голова піднялася над водою. Консель наздогнав мене і, наблизивши свій шолом до мого, очима послав мені дружнє привітання. Та узвишшя тривало кілька метрів. Невдовзі ми знову повернулися в свою стихію. О, тепер я, певне, вже маю право називати її своєю!

Хвилин за десять капітан Немо раптом зупинився.

Я подумав, що він хоче вернутися назад. Аж ні! Він жестом показав нам сховатися в заломі скелі. Тоді показав якусь цятку в воді. Я став пильно вдивлятися.

За п'ять метрів од мене з'явилася і пішла на дно темна тінь. Майнула тривожна думка про акулу. Та я помилився — це було не морське страхіття.

Це була людина, жива людина, індієць, перляр, якийсь бідолаха, що прийшов, певна річ, збирати колосся, не чекаючи жнив. Я помітив дно водолазового човна — він стояв за кілька футів над його головою. Перляр опускався на дно, тримаючи між ногами каменя, висіченого на кшталт голови цукру і прив'язаного линвою до човна; так він швидше діставався дна. Ото і все його спорядження! Десь на п'ятому метрі сягнувши дна, перляр падав навколішки, хапав перші-ліпші скойки й кидав їх у сітку. Потому випливав на поверхню, висипав у човен мушлі, брав камінь і знову пірнав під воду.

Перляр нас не бачив. Ми ховалися від його ока в тіні скелі. Зрештою, як міг цей сердешний індієць подумати, що люди, точнісінько такі, як він, принишкли поруч, під водою, і пильно стежать за кожним його рухом?

Знову й знову випливав ловець на поверхню і знову поринав на дно. І щоразу витягав не більше десятка скойок, бо доводилося відривати їх од каменя, до якого мушлі цупко чіплялися міцними бісусами. А скільки мушлів, заради яких він важив власним життям, було порожніх!

Я пильно стежив за перлярем. Він щоразу занурювався секунд на тридцять, і протягом півгодини йому не загрожувала ніяка небезпека.

Моя увага до його цікавої роботи стала послаблюватись, аж раптом індієць, що стояв навколішках, злякано сіпонувся, скочив на ноги і хотів був метнутися на поверхню.

Вмить я все збагнув. Велетенська тінь майнула над нещасним перлярем. То була величезна акула, що з палаючими очима й роззявленою пащею навкіс підпливала до нього!

^{Це була велетенська мушля-тридакна.}

Я заціпенів із жаху.

Ненажерлива тварина навально кинулася на беззахисну жертву; перляр шарпнувся вбік і уник хижих зубів, проте не встиг ухилитися від удару хвостом, — акула вдарила індійця в груди і звалила додолу.

Все це сталося за кілька секунд. Акула перекинулась догоричерева й удруге ринула на водолаза, намірившись перекусити його, але капітан Немо, що стояв поруч мене, вихопив тесака і ступив назустріч страхіттю, готовий до нерівного поєдинку.

Акула вже націлилась зубами на сердешного перляра, та раптом помітила нову жертву і, хутко перевернувшись на черево, кинулась до капітана Немо.

Я й досі бачу його поставу. Відкинувшись назад, капітан із дивовижним спокоєм чекав охижілої почвари, і тільки вона кинулася на нього, спритно ухилився й по самісіньку ручку вгородив їй у черево тесака. Та це не був кінець. Почався страшний затятий двобій.

Акула, так би мовити, заревла. З її рани юшила кров. Море червонилося, і крізь багряну воду я вже не міг нічого розгледіти, аж доки закривавлена вода розійшлася. Тільки тоді я побачив, що відважний капітан, учепившись за плавець акули, один на один змагається із страхіттям і смугує його тесаком. Нелегко було завдати хижакові останнього вдару, поцілити в саме серце. Пошматована тварина відчайдушно борсалася, так нуртуючи воду, що я ледве тримався на ногах.

Я хотів кинутися на поміч капітанові, та, скований страхом, не міг рушити з місця.

Стояв і розгублено дивився. Бачив — становище єдиноборців міняється. Капітан упав, повалений вагою величезної туші. Паща акули роззявилась, ніби заводська брама, і був би капітанові край, якби Нед Ленд, швидкий, мов блискавка, не кинувся на акулу і не вдарив її своїм страшним гарпуном.

З акули знову заструменіла кров. Ошаліла тварина люто гатила хвостом, вируючи багряну воду. Нед Ленд не схибив. Акула конала. Вражена в серце, вона так билася в передсмертних корчах, що збуреним потоком повалила Конселя з ніг.

Тим часом капітан, звільнившись за допомогою гарпунера з-під важкої туші, підвівся і хутко кинувся до індійця, перетяв мотузку, що нею був прив'язаний до перляревих ніг камінь, схопив зімлілого на оберемок, одштовхнувся від дна й виринув на поверхню.

Ми випливли слідом і незабаром опинилися біля перляревого човна.

Перш за все капітан Немо заходився повертати бідолаху до притомності. Я не був певен, чи вдасться врятувати перляра: він, щоправда, недовго пробув під водою, та вдаром хвоста акула могла його вбити.

На щастя, наполегливі зусилля Конселя й капітана зробили своє: потопельник мало-помалу повертався до життя. Він розплющив очі. Який він мав бути здивований, ба навіть ошелешений, побачивши над собою чотири великі мідні голови!

А що міг подумати перляр, коли капітан Немо витяг із кишені торбинку з перлами і всунув йому до рук? Бідолашний індієць тремтливою рукою взяв коштовний подарунок морської людини. Перелякані очі свідчили про те, що він не в силі збагнути, яким надлюдським істотам завдячує скарбом і власним життям.

На знак капітана ми повернулися до перлового родовища і, простуючи вже знаною дорогою, за півгодини опинилися біля якоря, що на ньому стояла шлюпка «Наутілуса».

Ми посідали в човен і з допомогою чотирьох матросів звільнилися від своїх важких мідних шоломів.

Капітан Немо найперш мовив до канадця:

— Дякую вам, містере Ленде! — сказав він.

— Нема за що — хліб за хліб, капітане, — відповів Нед Ленд.

Капітан тільки злегка усміхнувся.

— До «Наутілуса»! — наказав він.

Човен полинув по хвилях. За якусь мить ми побачили мертву акулу, що плавала на поверхні моря.

По чорній облямівці плавців я впізнав акулу-людожера Індійського океану. Вона була понад двадцять п'ять футів завдовжки; голова разом із пащею сягала третини всієї величини. Розташовані рівнобічним трикутником шість рядів зубів свідчили, що ця акула вже стара.

Консель розглядав акулу з чисто науковим інтересом, і я певен, що він зарахував її, і то не без підстав, до класу хрящових, ряду зябрових, родини акулових, роду акул.

Поки я розглядав цю нерухому тушу, дюжина акул-людожерів з'явилася біля човна; незважаючи на нас, вони кинулися на труп і стали одна перед одною хижо рвати шматки м'яса.

О пів на дев'яту ми зійшли на борт «Наутілуса».

Тут я подумки повернувся знову до тих подій, що сталися за нашої екскурсії на Манарське ловище. І я дійшов незаперечного висновку: по-перше, капітан Немо — людина незвичайної відваги; по-друге, він ладен пожертвувати собою заради порятунку людини, себто одного з представників суспільства, від якого утік в океанові надра. Хай би там що казав про себе цей загадковий чоловік — він не спромігся остаточно вбити власного серця. І коли я сказав про це капітанові, він, видимо хвилюючись, відповів:

— Але ж то був індієць, пане професоре, житець поневоленої країни, а я до останнього подиху захищатиму поневолених!

Двадцять дев'ятого січня острів Цейлон зник за обрієм, і «Наутілус» зі швидкістю двадцять миль на годину плив лабіринтом проток між Мальдівськими та Лаккадівськими островами. Він обігнув кораловий острів Кіттан, що його відкрив 1499 року Васко да Гама; це був один із дев'ятнадцяти головних островів Лаккадівського архіпелагу, який лежить між 10° та 14°30? північної широти і 69° та 50°72? східної довготи.