Назавтра, 5 січня, човна відгвинчено, витягнено з гнізда й спущено на воду, що стояла врівні з палубою. Двоє матросів легко з тим упоралися. Весла лежали у човні; нам залишалося сісти — і вперед!

О восьмій годині, озброєні електричними рушницями й сокирами, ми відчалили од «Наутілуса». Море не хвилювалося. Від острова повівав легенький вітерець.

Консель і я заповзято веслували, а Нед вів човна поміж рифів. Човен линув як на крилах.

Нед Ленд не міг приховати своєї радості. Він почувався, ніби в'язень, що вирвався з тюрми і нібито забув про те, що йому знову доведеться повернутися в неволю.

— М'ясо, — не вгаваючи товк гарпунер, — ми їстимемо м'ясо! Та ще яке м'ясо! Справжню дичину! Щоправда, без хліба! Я не кажу, що риба — погана штука, та не можна вічно сидіти на самій рибі. Кусник свіжої дичини, засмаженої на вогнищі, приємно врізноманітнить нашу звичну їжу.

— От ласун! — відповів Консель. — Від твоїх розмов мені аж слина котиться.

— Лишається дізнатися, чи є в цих лісах дичина і чи то, бува, не така дичина, що сама полює на мисливця?

— Ну й добре, пане Аронаксе, — озвався канадець, вискаливши гострі, як вістря сокири, зуби. — Я з'їм і тигра, тигрове філе, якщо на острові не знайдеться інших чотириногих.

— Друг Нед мене просто лякає,— зауважив Консель.

— Першу-ліпшу тварину, що попадеться мені на очі,— безперу чотириногу чи оперену двоногу, — я стріну пострілом.

— От тобі маєш! — сказав я. — Нед знову починає навісніти.

— Не бійтеся, пане Аронаксе, — відповів канадець. — Хутчій веслуйте! Дайте мені тридцять — сорок хвилин — і я почастую вас печенею власного приготування.

О пів на дев'яту човен пристав до піщаного берега, щасливо проминувши коралові бар'єри, що обступали острів Гвебороар.

Дуже схвильований, ступив я на берег. Нед Ленд мацав ногою землю, ніби пробуючи її міцність. А минуло всього два місяці, як ми стали, за словами капітана Немо, «пасажирами» «Наутілуса», радше бранцями його капітана.

За кілька хвилин ми вже відійшли од берега на рушничний постріл. Ґрунт складався майже з самого коралового вапняку. Та, зваживши на висохлі річища, устелені уламками граніту, можна було гадати, що острів цей виник за первісної геологічної формації. Весь обрій заступали чудові ліси. Велетенські дерева сягали двохсот футів у височінь, з'єднувались між собою гірляндами витких ліан, що коливалися під легким вітерцем, як справжні гамаки, створені самою природою. Тут росли розмаїті мімози, фікуси, казуаріни, пандани, пальми. Під зеленим склепінням їхніх крон, коло підніжжя величезних стовбурів, буяли орхідеї та папороть.

Але, не помічаючи дивовижної краси тропічних рослин, Нед Ленд віддавав перевагу корисному перед приємним. Кокосова пальма вабила його хіба що своїми плодами: він збив нам кілька горіхів, розколов їх, і ми жадібно пили молоко, їли кокосові ядра з насолодою, якої не могли збудити звичні страви «Наутілусової» кухні.

— Лакома штука! — вигукував Нед Ленд.

— Знаменита! — вторував Консель.

— Не віриться, — сказав канадець, — що ваш Немо не прийме на корабель такого вантажу, як кокосові горіхи.

— Може, й прийме, — відповів я, — але сам він і не попробує їх.

— Собі ж на шкоду! — сказав Консель.

— А нам на користь! — жваво додав Нед Ленд. — Більше залишиться нам.

— Одне слово, Неде, — сказав я гарпунерові, що вже цілився обносити другу пальму, — кокосові горіхи — чудова штука, але перше ніж завантажувати ними човна, слід би допевнитись, чи нема на острові чогось ліпшого. Нам би вельми придалися, скажімо, свіжі овочі.

— Пан професор має рацію, — мовив Консель. — Я пропоную розподілити човен на три частини. Одну лишити для фруктів, другу для овочів, а третю для дичини, якої, до речі, я ще й сліду не бачив.

— Не втрачайте надії, Конселю, — відповів канадець.

— Ходімте далі,— промовив я, — та будьте обачні. Хоч острів здається безлюдним, проте тут можуть водитися істоти спритніші на дичину, аніж ми.

— Гр! Гр! — загарчав Нед Ленд, промовисто клацаючи зубами.

— Ну що ви, Неде! — вигукнув Консель.

— Їй-право, я починаю розуміти принади людожерства, — відповів канадець.

— Таке кажете, Неде! — вигукнув Консель. — То ви людожер! Яка ж то небезпека мені — мешкати з вами в одній каюті! Що, коли одного чудового дня я прокинуся наполовину з'їдений?

— Хоч я й люблю вас, друже Конселю, та моя любов не сягає так далеко, щоб я вас отак ні сіло ні впало з'їв.

— Та хто його зна, — відповів Консель. — Ну, всі на лови! Конче треба набити будь-якої дичини, аби вдовольнити цього канібала, а то, їй-право, одного чудового ранку пан професор знайде тільки недогризки від свого слуги.

Отак теревенячи, забралися ми під зелене склепіння і за дві години обійшли весь ліс.

Нам пощастило здибати плодове дерево — одне з найкорисніших взірців тропічної флори, котре надовго забезпечило нас цінним продуктом, якого бракувало на борту.

Йдеться про хлібне дерево, поширене на острові Гвебороар. Я помітив особливо цінний безнасіннєвий різновид цієї рослини. Малайці називають його «рима».

Хлібне дерево різнилося від інших дерев рівним стовбуром сорок футів заввишки. Його куляста зграбна верхівка, складена з величезного багатопластового листя, зразу впадала в око натуралістові. Із зеленої гущавини звисали важкі круглі плоди завтовшки з дециметр, із шорсткою лушпайкою, ніби зітканою із шестикутників. Це корисне дерево, що ним природа ущедрила краї, де не ростуть зернові культури; воно не потребує ніякого обробітку і щороку протягом восьми місяців дає плоди.

Недові Ленду хлібне дерево — не дивина. Йому не раз уже випадало їсти його плоди, і він умів готувати з них усякі наїдки. І тепер, ледве глянувши на плоди, Нед облизався.

— Пане професоре, — проказав канадець, — я умру, коли не посмакую цим хлібом.

— Смакуйте, друже Неде, смакуйте на здоров'я. Ми й прибули на острів із тим, аби скуштувати всього, що тут росте. Тож прошу!

— Я вмить! — відповів канадець.

І, витягши з кишені лінзу, він підпалив купу сушняку; вогонь весело запалав. Тим часом я з Конселем вибирав найкраще хлібне дерево. На деяких плоди ще не визріли, і в їхньому грубому лушпинні і ховався білий волокнистий м'якуш. Проте дерева рясніли й жовтавими соковитими плодами, що, здавалося, тільки й чекали збору.

Це були безкісточкові плоди. Консель приніс їх цілу дюжину; Нед Ленд порізав плоди на грубі скиби і поклав на жар, примовляючи:

— Ось побачите, пане професоре, який смачний цей хліб!

— А надто коли довго не бачиш хліба, — зауважив Консель.

— Та це навіть не хліб, — правив своєї канадець, — а пресмачний торт. Чи ви, пане професоре, їли його коли-небудь?

— Не випадало, Неде.

— Ну, то скуштуєте, що то за дивна штука. Коли не попросите ще, я більше не король гарпунерів!

За кілька хвилин шкуринка плодів геть-чисто обгоріла на вогні. Зсередини виглядав білий м'якуш, подібний до м'якушки звичайного хліба. Знавці запевняють, що він має смак артишоків.

Що ж — хліб і справді був дуже смачний, і я залюбки вминав його.

— На жаль, — мовив я, — це тісто не може довго зберігатися і, здається мені, везти багато плодів на борт «Наутілуса» — марна річ.

— Даруйте, пане професоре! — вигукнув Нед Ленд. — Ви міркуєте як натураліст, а я чиню як пекар. Конселю, нарвіть-но якомога більше плодів; повертаючись, ми заберемо їх із собою.

— А як же ви збережете їх?

— Я зроблю з м'якуша кисле тісто, воно довго не псується. З нього й пектиму хліб. І хоч хліб той буде кислуватий, ви самі скажете, що він — чудовий.

— У такому разі, друже Неде, я вже кажу: він буде чудовий! Нумо рвати плоди!

— Звичайно, пане професоре, — відповів канадець, — але нам ще бракує фруктів і овочів.

— То ходімо шукати фруктів і овочів!