— Так, Неде, я переконаний і при цьому спираюся на логіку фактів. Я вірю в існування ссавця — могутнього організму, що належить, як і кити, кашалоти чи дельфіни, до групи хребетних; котрому захисним органом править ріг надзвичайної пробивної сили.

— Гм! — озвався гарпунер і похитав головою, як людина, що залишилася при власній думці.

— Візьміть-но до уваги, шановний канадцю, — правив я далі,— якщо така тварина існує, якщо вона живе в глибинах, у водах, котрі лежать на кілька миль під рівнем океану, — вона мусить мати на диво міцний організм.

— Чому б то? — запитав Нед.

— Бо на глибині треба опиратися величезному водяному тискові.

— Справді? — мовив Нед, не зводячи з мене примружених очей.

— Справді. В цьому вас переконають деякі цифри.

— Ну-у! Цифри! — зауважив Нед. — Цифрами можна доводити як одне, так й інше.

— В торгівлі, Неде, але не в математиці. Вислухайте мене. Уявімо собі таке: один водяний стовп тридцять два фути заввишки тисне з силою одну атмосферу. Насправді тиск такого стовпа — трошки менший, бо морська вода щільніша проти прісної. Тому, коли ви, Неде, пірнете в воду, на ваше тіло тиснутиме стільки атмосфер, себто стільки разів по сто кілограмів на один квадратний сантиметр, скільки тридцятидвофутових водяних стовпів одділятиме вас від поверхні води. Тож на глибині триста двадцять футів тиск становитиме десять атмосфер, на глибині три тисячі двісті футів — сто атмосфер. Це означає: коли б ви змогли опуститися на ту глибину — на кожний квадратний сантиметр поверхні вашого тіла припадало б тисячу кілограмів тиску. А ви знаєте, любий мій Неде, скільки квадратних сантиметрів має поверхня нашого тіла?

— Та хто його знає!

— Десь біля сімнадцяти тисяч.

— Невже?

— А що насправді атмосферний тиск трохи більший одного кілограма на квадратний сантиметр, то на сімнадцять тисяч квадратних сантиметрів вашого тіла воднораз тисне сімнадцять тисяч п'ятсот шістдесят вісім кілограмів.

— Щось я цього не помічаю.

— Так, не помічаєте. І коли такий тиск не розчавлює вас, то тільки тому, що повітря, котре проникає в ваше тіло, тисне з такою самою силою. Звідсіль повна рівновага між тиском зокола і тиском зсередини. Оце й призводить до нейтралізації тисків. Тим-то ви не помічаєте атмосферного тиску. Але в воді — зовсім інша річ.

— Ага! Розумію, — уважно вислухавши, мовив Нед, — бо вода б тиснула на мене зокола, не проникаючи, як повітря, всередину.

— Слушно кажете, Неде. Отже, на глибині тридцяти двох футів ви зазнали б тиску сімнадцять тисяч п'ятсот шістдесят вісім кілограмів; на глибині триста двадцяти футів цей тиск побільшав би вдесятеро і сягнув би сімнадцяти мільйонів п'ятсот шістдесяти восьми тисяч кілограмів, а це означає, що вас розплескало б так, як під плитою гідравлічного преса.

— Ну й диявольська сила! — вигукнув Нед.

— Так от, мій шановний гарпунере, коли хребетне кількасот метрів завдовжки і з відповідно побільшеною масивністю тримається таких глибин, то його поверхня, що складає мільйони квадратних сантиметрів, витримує тиск мільярди кілограмів. А тепер вирахуйте, якої сили мусить бути його кістяк, який міцний організм, щоб витримати такий страшний тиск!

— Певне, воно має,— відповів Нед, — обшивку з восьмидюймового¹⁷ листового заліза, як панцерні фрегати.

— Маєте рацію, Неде. І тільки зважте, на які руйнування здатна така маса, коли вона рине сторчма зі швидкістю експреса на корпус судна.

— Так… А й справді… либонь… — відповів канадець, приголомшений цифрами, але не охочий до відступу.

— Ну й що ви на те скажете? Переконав я вас?

— В одному ви мене таки переконали, пане природознавцю; якби подібні тварини існували справді в морських безоднях, певне, вони були б такі дужі, як ви кажете.

— Але ж, якщо їх нема, затятий гарпунере, чим ви поясните катастрофу судна «Шотландія»?

— Це, можливо… — вагався Нед.

— Ну, кажіть, кажіть!

— Тим, що… все це неправда, — вихопився канадець. Але ця відповідь свідчила тільки про гарпунерову впертість. Того дня я його більше не переконував. Аварія «Шотландії» — явище незаперечне. Пробоїна така велика, що судно доводилося неабияк ремонтувати, і, гадаю, нема потреби в переконливіших доказах. Не могла ж та діра з'явитися ні сіло ні впало, не пробив же її якийсь підводний риф, — ні, таки конче існувала тварина з могутнім бивнем чи рогом.

Розваживши все те, я зарахував таємничу тварину до підтипу хребетних, класу ссавців, ряду китоподібних. Що ж до сім'ї, роду й виду — це з'ясується тільки згодом. Щоб дійти якоїсь певності, треба розтяти загадкове чудовисько; щоб розтяти, треба його впіймати; щоб упіймати, треба загарпунити, — а це справа Неда Ленда; щоб загарпунити, треба його побачити, — а це справа всієї команди; а щоб побачити, треба його зустріти, — а оце вже справа випадку.

Якийсь час «Авраам Лінкольн» плив без особливих пригод. Але Недові Ленду все ж випала змога виявити свою дивовижну спритність і показати, на що він здатен.

Тридцятого червня неподалік Мальвінських островів фрегат стрівся з американським китобійним судном «Монрое»; виявилось, що команда його навіть не чула про нарвала. Капітан судна, довідавшись, що на «Авраамі Лінкольні» знаходиться Нед Ленд, попросив його загарпунити кита, який плавав поблизу. Капітан Фарагут, бажаючи подивитися на Недову вправність, охоче дозволив перебратися йому на борт «Монрое». І нашому канадцеві так поталанило, що замість одного кита він загарпунив аж двох, — одного зразу поцілив у серце, а другого упорав за кілька хвилин.

О, коли той страхітливий нарвал матиме справу з Недовим гарпуном, я, далебі, не поручуся, що він лишиться живий.

Фрегат на великій швидкості проминув південно-східний берег Америки. Третього липня на довжині мису Дів ми підійшли до входу в Магелланову протоку. Але нашому капітанові не хотілося плисти цією звивистою протокою, і він узяв курс на мис Горн.

Команда односердно схвалила капітанове рішення. Та й чи міг зустрітися їм нарвал у такій вузькій протоці? Більшість матросів була певна, що страховище не протиснеться крізь оту щілину, «що воно для неї затовсте».

Шостого липня, о третій пополудні, «Авраам Лінкольн» обійшов за п'ятнадцять миль на південь цей одинокий острівець, цю закинуту на самісінький крайчик Американського суходолу скелю, що її голландські мореплавці назвали на честь рідного міста мисом Горн. Далі фрегат узяв курс на північний захід, і наступного ранку його гвинт нарешті спінював води Тихого океану.

— Дивись пильно! Дивись пильно! — раз у раз казали матроси.

І люди дивилися — і очима, і крізь далекоглядні труби. Вдень і вночі погляди були прикуті до поверхні океану. Всіх вабили дві тисячі доларів. Нікталопи, здатні бачити в темряві, мали вдвічі більші шанси дістати нагороду.

Навіть я, байдужий до грошей, не зводив очей з моря. В спеку і в дощ я день при дні стримів на палубі, покидаючи її хіба що на якусь годинку — попоїсти чи передрімати. То перехилившися через борт на бакові, то спершися на поруччя біля шканців, я впинав погляд у піняві борозни за кормою, що слалися вдалечінь, доки сягає око. І скільки разів я хвилювався разом із командою, коли з води виринала чорна китова спина! Матроси й офіцери притьмом збігалися на палубу, затамувавши подих, пильнували кожного руху тварини. І я дивився, дивився, аж доки починало різати в очах, а Консель, як завжди спокійний, розважливо казав:

— Коли пан професор хоче краще бачити, хай менше напружує зір.

Проте хвилювалися щоразу намарне. «Авраам Лінкольн» міняв

курс, підпливав до тварини, але виявлялося — то був звичайнісінький кит або кашалот, що тут же зникав, а навздогін йому ринули прокляття збуреної команди.

Стояло на погоді. Умови для плавання були найчудовіші. Настала пора, коли звичайно йдуть дощі,— адже ж липень у цих широтах відповідає європейському січневі,— одначе море лежало спокійне, обрій — широкий і чистий.