— Видно, таки правда ваша, — сказав я, захоплений капітановою логікою. — Океанова поверхня скута кригою, але глибинні шари вільні. І, коли не помиляюся, підводна частина криги відноситься до надводної, як чотири до одного.

— Майже так, пане професоре. На кожен фут айсберга, котрий зводиться над водою, припадає три фути його підводної маси. Ці крижані гори сягають метрів ста заввишки, — отже, занурюються не більш як на триста метрів. Ну, а що глибина триста метрів такому суднові, як «Наутілус»?

— Дрібниця, капітане.

— Він може опуститися ще глибше, де температура однакова на всіх широтах; а на такій глибині не страшні нам зовнішні морози в тридцять — сорок ступнів. Правду я кажу?

— Так, капітане, безперечно, — відповів я піднесено.

— Єдиний клопіт, — вів далі капітан Немо, — нам доведеться перебути кілька день під водою, не поновлюючи запасів повітря.

— Тільки й того? — зауважив я. — Але ж «Наутілус» має великі резервуари. Ми їх ущерть наповнимо повітрям, і нам не бракуватиме кисню.

— Добре придумано, пане Аронаксе, — усміхаючись, відповів капітан. — Проте мені не хочеться, щоб ви мене звинувачували в легковажності, і я попереджую вас про небезпеки.

— Які саме?

— Власне, про одну небезпеку. Можливо, море, — якщо воно є біля Південного полюса, — закуте в кригу, і тоді ми не зможемо виплисти на поверхню!

— А хіба ви, капітане, забули, який в «Наутілуса» дужий таран? Хіба ми не зможемо скерувати судно по діагоналі в крижану стелю і пробити в ній отвір?

— О! Які ви сьогодні кмітливі, пане професоре!

— Ну й, нарешті, капітане, — провадив я, дедалі більше захоплюючись, — хіба не може бути Південний полюс не скутий льодами — так само, як і Північний? Полюси вічної мерзлоти і географічні полюси не збігаються ні в Південній півкулі, ні в Північній; і доки це не заперечено, можна сподіватися, що в цих двох точках земної кулі існують материки або чисті моря.

— Так думаю і я, пане Аронаксе, — відповів капітан Немо. — Проте дозвольте зауважити, що, висунувши стільки заперечень проти мого проекту, ви тепер засипаєте мене доказами на його користь.

Капітан Немо мав рацію. Я повершив його своєю сміливістю! Вже я заохочував його пробиватися до полюса! Я рвався поперед батька в пекло. Вгамуйся, нещасний дурню! Капітан Немо знає краще за тебе всі вади й переваги свого плану і, певно, тішиться тайкома, дивлячись, як ти запалився химерними мріями!

Одначе капітан Немо не гаяв часу. Він викликав помічника. Обидва жваво загомоніли своєю незрозумілою мовою. Чи то помічник заздалегідь уже знав капітанові наміри, чи просто вважав, що їх легко здійснити, — в кожному разі, він анітрохи не здивувався.

Та хоч як байдуже зустрів капітанову пропозицію помічник — добряга Консель вислухав мою звістку ще байдужіше. «Як ваша ласка, пане професоре», — відповів він, та й по всьому. Що ж до Неда Ленда — він знизав плечима і то так, як не знизував, мабуть, ще ніхто на світі.

— Знаєте, пане професоре, — сказав він, — жаль мені вас із вашим капітаном.

— Але ж ми дійдемо до полюса, Неде!

— Може, але назад не повернемось.

Нед Ленд пішов до себе в каюту, «щоб не накоїти лиха», як сказав він.

Тим часом ми почали рихтуватися до сміливого походу. «Наутілусові» помпи під великим тиском нагнітали в резервуари повітря. Близько четвертої години пополудні капітан Немо попередив: зараз зачинять люка. Я востаннє глянув на неозоре крижане поле, що його бралися ми подолати. Година була погожа, повітря чисте, мороз — дванадцять ступнів нижче нуля; але вітер ущух, то й холод не дошкуляв.

Десятеро матросів з кайлами в руках вийшли на палубу і заходилися обколювати кригу довкола «Наутілуса». З цією роботою впоралися хутко, бо молодий лід був іще тонкий. Потому всі спустилися всередину судна. Резервуари, як звичайно, заповнено по ватерлінію, і «Наутілус» почав занурюватись.

Ми з Конселем посідали в салоні при вікні. Віконниці були відчинені, і ми могли бачити глибинні шари Атлантичного океану. Стовпчик термометра підіймався. Стрілка манометра відхилилася вбік.

На глибині близько трьохсот метрів, як і передбачав капітан Немо, ми вже були під хвилястою льодовою стелею. Але «Наутілус» занурювався далі. Нарешті ми сягнули глибини вісімсот метрів. Коли на поверхні температура була дванадцять ступнів, то тут — одинадцять. Ясна річ, температура всередині «Наутілуса», що його опалювали електричні прилади, була куди вища. Судно маневрувало з надзвичайною точністю.

— З дозволу пана професора, скажу — ми таки пройдемо, — сказав Консель.

— Не сумніваюсь! — відповів я впевнено.

На вільній від криги глибині «Наутілус», тримаючись п'ятдесят другого меридіана, взяв курс просто на полюс. Залишалося пройти від 67°30? до 90° — двадцять два з половиною градуси широти, тобто трохи більше п'ятисот льє. «Наутілус» плив із пересічною швидкістю двадцять шість миль на годину — зі швидкістю експреса. Якщо йтиме так і далі, то за сорок годин ми досягнемо полюса.

Я й Консель до пізньої ночі сиділи при вікні салону, захоплені новизною становища. Прожектор осявав морське лоно. Воно було пустельне. Риба не водилася в цих обширах, скутих кригою. Вона запливає сюди тільки мимохідь, переселяючись із Антарктики у вільні від криг водойми. Судно мчало на великій швидкості.

Десь о другій годині запівніч я подався в каюту трохи спочити. Пішов до себе й Консель. Капітан мені не зустрівся. Певно, він був у стерничій рубці.

Другого дня, дев'ятнадцятого березня, о п'ятій годині ранку я знову сів перед вікном салону. Електричний лаг показував, що «Наутілус» іде на помірній швидкості. Судно, поступово спорожнюючи резервуари, стало обережно підійматися догори.

Мені забивало дух. Чи проб'ємося ми на поверхню? Чи море біля полюса вільне від криги?

Та ба! Я почув сильний поштовх і, зваживши на глухий гугіт, здогадався: «Наутілус» ударився в грубелезну крижану стелю. Так воно й було: ми, як то кажуть моряки, «пришвартувалися» до криги на глибині трьох тисяч футів. Отже, над нами плавав шар криги чотири тисячі футів завгрубшки. Виходить, тут крижана верства грубша, аніж там, де ми занурювалися. Становище маловтішне!

Того дня «Наутілус» кілька разів пробував пробитися, але щоразу натикався на непорушний крижаний покрив. Подекуди цей покрив сягав у глибину на дев'ятсот метрів; коли ж додати ще триста метрів, які виступали над водою, то грубина його — тисяча двісті метрів. Це вже був шар удвічі грубший проти того, під яким ми занурювались.

Я ретельно нотував різні глибини залягання криги і, таким чином, дістав рельєф підводної частини крижаного покриву.

Вечір не приніс нам нічого нового. Льодова верства скрізь була чотириста — п'ятсот метрів. Хоч вона й потоншала, одначе крижана заслона й досі відгороджувала нас від океанської поверхні!

Доходило восьмої години вечора. Заведеним на борту звичаєм, «Наутілус» мав іще чотири години тому поповнити запас повітря. Зрештою, я не відчував у цьому потреби, дарма що капітан Немо і досі не вдавався до запасних резервуарів.

Уночі спалося мені кепсько. Я метався між страхом і надією. Раз по раз схоплювався з ліжка. А «Наутілус» увесь час обмацував крижану стелю. Близько третьої години ранку прилади показали, що спідня частина крижаного покриву лежить усього за п'ятдесят метрів під рівнем моря. Сто п'ятдесят футів одділяли нас від океанської поверхні! Суцільні льоди поступалися місцем крижаним полям, гори оберталися на рівнину.

Я не спускав ока з манометра. Судно підіймалося, йдучи по діагоналі до крижаної стелі, що виблискувала в електричному світлі прожектора. Стеля — і над водою, і під водою — з кожною милею тоншала.

Нарешті о шостій годині ранку цього пам'ятного дня, дев'ятнадцятого березня, двері салону відчинилися. Увійшов капітан Немо.

— Чисте море, — сказав він.