Я залишався на палубі до шостої ранку, але капітан Немо, здавалося, мене не помічав. Тепер судно було всього на півтори милі від нас, і тільки-но почало світати — знову взялось нас обстрілювати. Наближався час, коли «Наутілус» кинеться на ворога, а я й мої товариші назавше розлучимося із цією людиною, судити яку я не важився.

Я вже хотів був зійти вниз і попередити Неда й Конселя, аж тут на палубу вийшов капітанів помічник із кількома матросами. Капітан Немо не бачив їх чи, може, не хотів бачити. Зразу почалося рихтування до бою. Залізні поручні, що ними обнесено палубу, опущено. Кабіну прожектора й стерничу рубку втягнено всередину майже врівень із корпусом. Поверхня металевої сигари не мала тепер жодної опуклості, яка могла б заважати «Наутілусові» в маневруванні.

Я вернувся в салон. «Наутілус» і далі плив на поверхні. Ранішнє світло осявало воду. На шибках ряхтіли червонаві відблиски сонця, що зводилося над обрієм. Море звільна котило легенькі хвилі. Починався страшний день другого червня.

О п'ятій годині лаг показав — «Наутілус» пішов повільніше. Я збагнув, що він підпускає до себе ворога. Вибухи гучнішали. Ядра падали довкола нас, врізаючись у воду з якимсь дивним свистом.

— Друзі мої,— сказав я, — час настав. Потиснемо руки, і хай береже нас Господь!

Нед Ленд був сповнений рішучості, Консель спокійний, а я ледве стримував хвилювання.

Ми перейшли до бібліотеки. Штовхнувши двері, що вели до головного трапа, я почув — люк з гуркотом зачинився.

Канадець шарпнувся до східців, але я зупинив його. Ми почули свист — це в резервуари ринула вода. Справді, за хвилину «Наутілус» занурився в воду на кілька метрів. Я зрозумів його маневр. Було вже пізно діяти. «Наутілус» мав намір ударити двопалубне судно не в його непробивний панцер, а нижче ватерлінії, де панцера вже нема.

Отже, знову ми в'язні, та ще й повинні стати невільними свідками страхітливої драми. Проте часу на роздуми вже нема. Зачинившись у мене в каюті, ми мовчки дивились один на одного. Я впав у якесь заціпеніння. В голові — жодної думки. Такий гнітючий стан буває, коли ждеш страшного потрясіння. Я чекав, я слухав, слухав усім єством!

Тим часом «Наутілус» поплив хутчій. Певно, брав розгін. Корпус тремтів. Раптом я скрикнув: «Наутілус» ударив, але не дуже сильно. Я відчув — сталевий його таран пронизує жертву. Щось тріщало, скреготіло. «Наутілус» проходив крізь тіло корабля, неначе голка крізь полотно!

Я не міг більше витерпіти. Нестямно, як божевільний, вибіг із каюти й кинувся в салон. Там стояв капітан Немо. Похмурий і невблаганний, він мовчки дивився в вікно правого борту.

Корабель занурювався в воду, і, щоб дивитися на його агонію, опускався в безодню й «Наутілус». За десять метрів од себе я добре бачив розпанаханий корпус, — туди з шумом ринула вода; вище — подвійний ряд гармат. На палубі металися темні тіні.

Вода ринула й ринула в корабель. Нещасні видряпувалися на ванти, обліплювали щогли, борсалися в воді. Це був людський мурашник, зненацька залитий водою!

Я закляк, задубів, волосся стало руба; очі ледве не вилазили з лоба; мені забило дух, відняло голос; та я дивився! Нестримна сила тягла мене до вікна!

Величезний корабель занурювався повільно. Водночас опускався й «Наутілус», пильнуючи кожного його руху. Несподівано пролунав вибух. Стиснене повітря рознесло палубу, як вогонь — пороховий погріб. Навіть «Наутілуса» відкинуло силою вдару.

Тепер корабель швидко пішов на дно. Промайнули марси, обліплені людьми, реї, провислі під вагою багатьох тіл, тоді — вершечок грот-щогли. І темна маса зі всією командою мерців, поглинута жахливим виром, зникла з-перед очей…

Я повернувся до капітана Немо. Цей страшний судія, справжній архангел ненависті, не зводив очей зі своєї жертви. А коли все скінчилося, попрямував до дверей, відчинив їх і ввійшов до себе в каюту. Я провів його поглядом.

На стіні в каюті, вище портретів його улюблених героїв, я помітив портрет молодої жінки з двома дітьми. Якусь хвилю подивившись на них, капітан Немо простяг руки, впав на коліна і зайшовся риданням.

Віконниці зачинилися, і страшне видиво зникло. В «Наутілусі» панували морок і тиша. Він покидав те скорботне місце, линучи із надзвичайною швидкістю на глибині ста футів. Куди він простував? На південь, на північ? Куди тікав капітан Немо, помстившися так страшно?

Я вернувся в каюту, де мовчки сиділи Нед і Консель. Я відчував непереможну відразу до капітана Немо. Хоч би якого лиха завдали йому люди — він не мав права карати так жорстоко. І він зробив мене коли не співучасником, то свідком своєї помсти! Це вже занадто!

Об одинадцятій годині спалахнуло світло. Я пішов до салону. Там не було нікого. Прилади показували, що «Наутілус», то пливучи поверхнею, то занурюючись на тридцять футів, летів на північ зі швидкістю двадцяти миль на годину.

Із позначок на карті я побачив: ми проминули Ла-Манш і мчимо до північних морів. Стоячи при вікні, я ледве встигав уловлювати оком довгоносих акул, риб-молотів, морських вовків, великих морських орлів, табуни морських коників, таких подібних до шахових коней, вугрів, які звивалися, ніби феєрверкові гадючки, цілі зграї крабів, нарешті, морських ластівок, що своєю прудкістю змагалися з «Наутілусом». Одначе про уважне спостереження, вивчення й класифікацію не могло бути й мови.

До вечора ми пройшли Атлантичним океаном двісті льє. Споночіло, і до сходу місяця море повилося густою темрявою.

Мені не спалося цієї ночі. В уяві раз у раз поставала сцена жахливої розправи. Хто міг би тепер сказати, куди затяг нас «Наутілус»? Весь час мчав він із нечуваною швидкістю. Весь час крився в північних туманах!

Чи наближався він до Шпіцбергену, а чи до Нової Землі? Чи пройшов він невідомі моря — Біле і Карське, Обську затоку, архіпелаг Ляхова, маловідомі береги Азії? Хтозна. Я втратив будь-яку уяву про час. Здавалося, дні і ночі минали тепер не усталеним звичаєм, а так, як у полярних країнах. Я почувався в полоні фантастичного світу, властивого скорше хворобливій уяві Едгара По⁹¹.

Я гадаю, — може, й помиляючись, — що «Наутілусів» гін тривав п'ятнадцять, а то й двадцять діб, і хтозна, скільки б він тривав іще, якби край нашій мандрівці не поклала катастрофа.

Капітана Немо — не видно й не чути, його помічника — так само. Ніде й сліду жодної людини команди. «Наутілус» майже не виринав на поверхню. А коли й випливав поновити повітря, то віконниці відчинялися й зачинялися автоматично. На карті — жодних позначок. Я не знав, де ми тепер.

Додам, що й канадець, вичерпавши терпіння й сили, також не показувався на очі. Консель не міг витягти з нього жодного слова і боявсь, аби Нед у нападі шаленства чи туги за батьківщиною не заподіяв собі смерті. Консель стежив за ним невідступно.

Ясна річ, за таких обставин наше перебування на судні було нестерпне.

Одної ночі — вже не знаю, якого й числа, — я заснув на світанку, і то важким хворобливим сном. А прокинувшись, побачив Неда — він схилився наді мною й пошепки сказав:

— Тікаймо!

Я схопився.

— Коли?

— Сьогодні вночі. Зі всього видно, що «Наутілус» зараз без нагляду. Всі мовби повмирали. Ви будете готові, пане професоре?

— Так. Але де ми?

— Поблизу землі. Я вранці наглянув її крізь туман за миль двадцять на схід.

— Що за земля?

— Не знаю. Та хай там яка, а нас прихистить.

— Гаразд, Неде! Ми цієї ночі втікаємо, хоч би й довелося потонути в морі.

— Море бурхливе, вітер навальний, та легким човником «Наутілуса» проплисти двадцять миль — нехитре діло. Я вже непомітно переніс туди трохи харчів та кілька пляшок води.

— Я — з вами.

— А коли б мене заскочили, — додав Нед, — я боронитимусь, доки не вб'ють.