До того кабель лежить на вдало вибраному плато і ніде не провисає над глибинами, де б він міг обірватися. «Наутілус» опускався до найнижчих місць його залягання — на чотири тисячі чотириста тридцять один метр, та він і там лежав вільно, і трохи не натягшися.

Потому ми підійшли до місця, де 1863 року обірвався кабель. Океанське дно утворило тут долину сто двадцять кілометрів у широчінь; поставити на неї навіть Монблан — то й ця гора не виступала б над водою. На сході долина замикалася прямовисним муром дві тисячі метрів заввишки. Ми підійшли до нього двадцять восьмого травня. «Наутілус» перебував тепер всього за сто п'ятдесят кілометрів од Ірландії.

Може, капітан Немо попливе вище, щоб досягти Британських островів? Ні. На мій великий подив, він пішов на південь і повернувся в європейські води. Коли обходили Смарагдовий острів, переді мною майнули мис Клер і маяк Фастенет, що світив тисячам кораблів, котрі пливуть із Глазго або Ліверпуля.

З голови мені не йшло важливе питання. Чи зважиться «Наутілус» увійти до Ла-Маншу? Про це саме повсякчас питався в мене і Нед Ленд. Та що я міг йому відповісти? Капітан Немо не показувався нам на очі. Він уже дав канадцеві змогу глянути на американські береги, чи не покаже він мені французьких?

Тим часом «Наутілус» простував далі на південь. Тридцятого травня він минув Лендз-Енд і пройшов між південним краєм Англії та островами Сіллі.

Якби капітан Немо хотів увійти в Ла-Манш, він би мусив повернути просто на схід. Але він цього не зробив. Весь день тридцять першого травня «Наутілус» описував кола, і це мене заінтригувало. Здавалося, він шукає й не знаходить якогось місця. Опівдні капітан Немо сам став до стерна. До мене він не обізвався жодним словом і був похмурий, як ніколи. Що могло так його засмутити? Може, близькість європейських берегів? А може, перед ним повстали спомини про покинуту батьківщину? Що відчуває він зараз? Мучить його сумління чи скорбота? Я сушив цим собі голову, передчуваючи — капітанові таємниці якимсь випадком незабаром відкриються.

Назавтра, першого червня, «Наутілус» кружляв на тому самому місці. Напевне, він дошукується якоїсь потрібної йому точки. Капітан вийшов визначити висоту сонця. Море було спокійне, небо — чисте. За вісім миль на східному обрії малювалося велике судно. На ньому не було жодного прапора — тож я не міг дізнатися, якій державі судно належить. Капітан Немо за кілька хвилин до того, як сонце мало перейти меридіан, узяв секстанта і заходився робити виміри аж надто старанно.

Я саме був на палубі. Скінчивши виміри, капітан мовив:

— Тут!

Він спустився в судно. Чи помітив капітан, що невідоме судно змінило курс і пливло начебто до нас? Хтозна.

Я повернувся до салону. Віконниці зачинилися, зашуміла вода, наповнюючи резервуари. Тяговий гвинт не рухався, і тому «Наутілус» почав занурюватися вертикально. За кілька хвилин на глибині вісімсот тридцять три метри ми лягли на дно.

Світна стеля салону погасла, віконниці одчинилися, і крізь кришталеві шиби я побачив море, на півмилі довкола осяяне прожектором.

Я глянув у вікно правобіч. Переді мною були самі неосяжні спокійні води.

З вікна ліворуч виднілася на морському дні якась кучугура, що відразу привернула мою увагу. Здавалося, то якісь руїни, вкриті шаром білуватих черепашок, ніби сніговою габою. Я придивився уважніше до тої брили і пізнав невиразні обриси судна без щогл — воно, певно, сторчма пішло на дно. Видно, ця сумна подія сталася давно. Немало років довелося лежати на дні океану решткам корабельної катастрофи, коли на них нашарувалося стільки вапна.

Що ж воно за корабель? Чому «Наутілус» відвідав його могилу? Чому затонуло це судно?

Я не знав, що думати, аж раптом почув повільну мову капітана Немо:

— Колись це судно називалося «Марселець». Його спустили на воду 1762 року; на його борту було сімдесят чотири гармати. Тринадцятого серпня 1778 року під командою Пуапа Вертрьє воно відважно билося проти «Престона». Четвертого липня 1779 року разом із ескадрою адмірала Д'Естена здобуло Гренаду. П'ятого вересня 1781 року брало участь у бою графа де Грасс у бухті Чезапік. 1794 року Французька республіка перейменувала його. Шістнадцятого квітня того самого року судно прилучилося в Бресті до ескадри Вілларе-Жуайєз, приставленої охороняти транспорт пшениці, який ішов із Америки під командою адмірала Ван Стабеля. Одинадцятого і тринадцятого преріаля⁸⁹ другого року революції та ескадра зустрілася з англійським флотом. Пане професоре, нині тринадцяте преріаля — перше червня 1868 року. Сімдесят чотири роки тому, день у день, на цьому самому місці, на 47°24? широти і 17°28? довготи, корабель після героїчного бою з англійським флотом, коли всі його три щогли були збиті, трюм затопила вода, а третина команди вийшла з бою, волів потопити себе разом із трьомастами п'ятдесятьма шістьма моряками. Команда підняла на кормі свого прапора й, вигукуючи: «Хай живе республіка!» — разом із судном зникла під водою.

— Це «Месник»! — вигукнув я.

— Так, пане професоре, «Месник»! Чудове ім'я! — прошепотів капітан Немо, схрестивши на грудях руки.

«ГЕКАТОМБА»⁹⁰

Ця манера говорити, ця несподівана сцена, ця розповідь про корабля-патріота, що її почато холодним тоном, а скінчено так схвильовано, нарешті сама назва «Месник», мовлена в значенні, добре мені зрозумілому, — все це, разом узяте, глибоко запало мені в душу. Я не зводив із капітана Немо очей. А він, простягши до моря руки, дивився полум'яним зором на преславні рештки. Може, мені так і не пощастить узнати, хто він, звідки прийшов і куди йде, проте я дедалі ясніше бачив: людина бере в ньому верх над ученим. Ні, не звичайна мізантропія загнала капітана і його товаришів в крицевий корпус «Наутілуса», а ненависть, така безмірна й велична, що її не міг угамувати й час.

Чи прагнула та ненависть помсти? Майбутнє незабаром відповість мені на це.

Тим часом «Наутілус» повільно спливав догори і невиразні обриси «Месника» мало-помалу танули. Невдовзі легке похитування судна показало — ми виринули на поверхню.

Аж раптом пролунав глухий вибух. Я глянув на капітана. Він і не ворухнувся.

— Капітане! — мовив я.

Він промовчав.

Я вийшов із салону й побіг на палубу. Консель і канадець уже були там.

— Що за вибух? — спитав я і глянув у напрямі судна, котре запримітив ще перед нашим зануренням. Воно наближалося до «Наутілуса» і, видно було, піддавало пари. До нього залишалося миль із шість.

— Гарматний постріл, — відповів Нед Ленд.

— Що за судно, Неде?

— Зважаючи на його такелаж, на низькі щогли — іду навзаклад: судно військове. От коли б воно пішло на нас! Хай би навіть потопило цього проклятого «Наутілуса»!

— Друже Неде, — сказав Консель, — а що це судно може зробити «Наутілусові»? Хіба поженеться за ним під воду? Чи обстріляє його на морському дні?

— А не могли б ви, Неде, визначити національність судна? — спитався я.

Канадець нахмурив брови, примружив очі й кілька хвилин своїм гострим зором пильно вдивлявся в судно.

— Ні, пане професоре, не можу. Прапора спущено. Та кажу напевне — судно військове, бо на вершечку грот-щогли майорить довгий вимпел.

Вже чверть години ми стежили за судном, яке йшло просто на нас. Проте навряд чи воно із такої віддалі могло розгледіти «Наутілуса», а тим паче збагнути, що це підводний корабель.

Трохи згодом канадець сповістив: це військове судно із тараном і двома панцерними палубами. Густий чорний дим кужелив із його двох димарів. Згорнене вітрилля зливалося з лініями рей. На гафелі — жодного прапора. Здаля не можна було роздивитись, якого кольору вимпел.

Корабель швидко линув уперед. Якщо капітан Немо підпустить його близько, ми матимемо добру нагоду врятуватися.