Я показав своїм супутникам цю невеличку скелю, загублену на півночі Тихого океану.

— Коли капітан Немо і сходить вряди-годи на землю, — сказав я, — то обирає найвідлюдніші острови.

Нед Ленд мовчки хитнув головою, і вони обидва вийшли. По вечері, що її подав мовчазний і байдужий стюард, я ліг спати, трохи занепокоєний.

Прокинувшись уранці сімнадцятого листопада, я відчув — «Наутілус» стоїть нерухомо. Я хутко зодягнувся й вийшов до великого салону.

Там очікував на мене капітан Немо. Підвівшись, він привітався зі мною і спитав, чи згоден я його супроводити.

А що він і словом не прохопився про свою восьмиденну відсутність, я й собі його не розпитував, а просто відповів, що я та мої супутники готові йти на полювання.

— Одначе, капітане, — додав я, — дозвольте запитати вас про одну річ.

— Будь ласка, пане професоре; коли зможу, відповім вам.

— Як воно сталося, капітане, що ви, порвавши усякі стосунки із землею, раптом посідаєте ліси на острові Креспо?

— Пане професоре, — відповів капітан, — мої ліси не потребують сонця — ні його проміння, ані тепла. Там не водяться ні леви, ні тигри, ні пантери, ані будь-які інші четвероногі. Про мої ліси знаю я один. Це не земні ліси, а підводні.

— Підводні ліси?! — вигукнув я.

— Так, пане професоре.

— І ви запрошуєте мене в ті ліси?

— Авжеж.

— Іти туди пішки?

— Навіть не замочивши ніг.

— І полювати там?

— І полювати.

— З рушницею в руках?

— З рушницею.

Я зміряв капітана «Наутілуса» поглядом, в якому не було нічого похвального для його особи.

«Він, безперечно, збожеволів, — подумав я. — Певно, його лихоманило протягом останніх восьми днів. А може, йому й досі в голові морочиться? Шкода! Вже ліпше мати діло з диваком, аніж із божевільним! А то біди не обберешся!»

Ці думки ясно читалися на моєму обличчі, але капітан Немо дав знак іти за ним, і я пішов із виглядом людини, що ладна на все.

Ми попрямували до їдальні, де вже чекав на нас сніданок.

— Пане Аронаксе, — мовив до мене капітан, — прошу вас поснідати зі мною. За сніданком ми й поведемо розмову далі. А що я запросив вас прогулятися в ліс, де ми не знайдемо ресторану, то раджу вам попоїсти добре, бо обідати доведеться дуже пізно.

Я віддав належне сніданкові. Він складався із розмаїтих рибних страв — порізаних на шматочки голотурій, смаковитих зоофітів, заправлених чудовою підливою з морських водоростей — порфир та лауренсій. Запивав я чистою водою, доливаючи до неї, за прикладом капітана, кілька крапель наливки, зготованої, як то заведено на Камчатці, з водоростей, знаних під назвою «лапчастої родоменії».

Спершу капітан Немо їв мовчки. Перегодом він сказав:

— Пане професоре, коли я запросив вас на полювання в ліси острова Креспо, ви, мабуть, ладні були закинути мені непослідовність; а коли я пояснив, що ми полюватимемо в підводних лісах, то, напевне, видався вам божевільним. Пане Аронаксе, ніколи не слід судити про людей зопалу.

— Але ж, капітане, зважте, що…

— Будьте ласкаві вислухати, а тоді вже звинувачуйте мене в непослідовності чи божевіллі.

— Я слухаю вас.

— Пане професоре, ви, як і я, добре знаєте, що людина може перебувати під водою, коли вона матиме необхідне до дихання повітря. Працюючи на підводних роботах, водолази, зодягнені у водонепроникні костюми, з металевими шоломами на головах, дістають повітря за допомогою помпи, шланга й приладу, що регулює подачу повітряного струменя.

— Ці пристрої звуться скафандрами, — сказав я.

— Еге ж. Тільки в такій одежі людина не годна рухатися; її прив'язано до помпи гумовим шлангом, крізь який нагнітають повітря; це справжній ланцюг, що ним приковано водолаза до землі; бувши на такій припоні, ми не відійшли б далеко від «Наутілуса».

— А в який же спосіб уникнути шланга?

— Користатися приладом, що його винайшли двоє ваших краян — Рукейроль та Денейроз, а я вдосконалив, пристосувавши до своїх потреб. За його допомогою можна, не ризикуючи здоров'ям, опускатися в воду — середовище з іншими фізіологічними умовами. Цей прилад — просто-напросто резервуар з грубого листового заліза, в який нагнітається повітря під тиском п'ятдесят атмосфер. Резервуар припасовують до спини, як солдатський ранець. Верхня його частина має щось на взірець ковальського міха, з його допомогою підтримується нормальний тиск повітря. В Рукейролевім приладі резервуар сполучено двома гумовими рурками з маскою, що накладається водолазові на рот і на ніс; однією руркою надходить свіже повітря, другою виходить зужите, і водолаз, за потребою, натискує язиком на клапан тієї чи іншої рурки. Але я, щоб витримати на морському дні великий тиск води, прилаштував замість маски такий, як у скафандрі, мідний шолом із двома рурками — вдихати й видихати повітря.

— Прекрасно, капітане, але ж запас повітря хутко вичерпується, і, тільки-но відсоток кисню впаде до п'ятнадцяти, дихати ним уже не можна.

— Безперечно. Та я вже казав вам, пане Аронаксе: помпи «Наутілуса» дозволяють мені нагнітати резервуари під великим тиском, а за цих умов прилад уміщує повітря, що його стає на дев'ять-десять годин.

— Нема жодних заперечень, — відповів я. — Мені, капітане, хотілося б тільки запитати, як ви освітлюєте собі шлях на дні океану?

— Апаратом Румкорфа, пане Аронаксе. Резервуар із повітрям припасовується до спини, а цей — до пояса. Складається він із Бунзенового елемента, який я наснажую не двохромовим калієм, а натрієм. Індукційна котушка приймає електричний струм і спрямовує його до ліхтаря особливої конструкції. В ліхтарі є зміяста скляна рурка, наповнена вуглекислим газом. Під впливом електричного струму газ світиться доволі яскраво. Ось в який спосіб я бачу під водою.

— Капітане Немо, на всі мої заперечення ви так переконливо й вичерпно відповідаєте, що я не смію більше ні в чому сумніватися. Та коли ви розбили вщент мене Рукейролевим та Румкорфовим приладами, мені залишається до нового наступу рушниця, що ви нею хочете мене озброїти.

— Але ж ця рушниця не вогнепальна, — відповів капітан.

— То, виходить, рушниця — пневматична?

— Звичайно! Та й як би то я зміг виробляти порох, коли на моєму судні нема ні селітри, ні сірки, ні вугілля?

— До того ж, — зауважив я, — під водою, щільнішою від повітря в вісімсот п'ятдесят разів, куля мала б долати величезний опір.

— Не в тім річ. Є зброя, що її після Фультона вдосконалили англійці Філіпп Коулз і Бурлей, француз Фурсі та італієць Ланді; вона, маючи замок особливої системи, здатна успішно стріляти й під водою. Але, повторюю, не маючи пороху, я замінив його стисненим повітрям, якого мені вдосталь дають «Наутілусові» помпи.

— Але ж це повітря швидко витрачається.

— І хай! Хіба я не маю при собі Рукейролевого резервуара, котрий в разі потреби може поповнити запаси такого повітря? Досить лише повернути кран. Зрештою, пане Аронаксе, ви самі побачите, що на підводному полюванні не так-то багато витрачається і повітря, і куль.

— А все-таки мені здається, що в напівтемряві, в щільному водному середовищі куля далеко не полетить і не завдасть смертельної рани.

— Навпаки, пане професоре, кожен постріл із моєї рушниці несе смерть, і хоч би як легко була ранена тварина, вона падає, мов пронизана блискавицею.

— Навіть легко поранена? Чому б то?

— Бо мої рушниці заряджені не звичайними кулями, а маленькими скляними пістонами — винайшов їх австрійський хімік Леніброк. Ці скляні пістони в крицевій оболонці з важким свинцевим дном — справжні маленькі лейденські банки, що містять у собі електричний заряд високої напруги. За найменшого поштовху вони розряджуються, і тварина, хоч яка могутня, падає мертва. Треба сказати, що ці пістони не більші за четвертий номер шроту і звичайна рушнична обойма вміщує їх до десяти набоїв.

— Здаюся, — відповів я, встаючи з-за столу. — Мені залишається тільки взяти рушницю і — куди ви, туди й я.

Капітан Немо повів мене на корму «Наутілуса». Минаючи Недову й Конселеву каюту, я гукнув своїх супутників, і вони пішли слідом за нами.