Ми перетнули Коралове море в два дні й четвертого січня побачили береги Папуа. За цієї нагоди капітан Немо сказав мені, що він має наміри пройти до Індійського океану крізь Торресову протоку. Тим і скінчилася наша розмова. Нед Ленд утішався, що ми наблизимось до Європейського континенту.

Торресову протоку мореплавці вважали за небезпечну не так своїми численними рифами, як тим, що її береги часто-густо навідують дикуни. Ця протока відмежовує Австралію од великого острова Папуа, що його називають також Новою Гвінеєю.

Папуа простягається на чотириста льє в довжину та сто тридцять в широчінь і займає сорок тисяч географічних льє. Лежить цей острів між 0°19? та 10°2? південної широти і 128°23? та 146°15? довготи. Опівдні, коли помічник капітана вимірював висоту сонця, я розглядав Арфалькські гори, що зводилися приступками і впиналися в небо гострими шпилями.

Отож «Наутілус» мав увійти до небезпечнішої в світі протоки, перед якою спинялися найхоробріші мореплавці. Відкрив її Луїс Торрес, повертаючись із південних морів до Меланезії; в цій самій протоці 1840 року, сівши на мілину, мало не загинули корвети Дюмона-Дюрвіля. Навіть «Наутілус», що не боявся ніяких морських небезпек, мусив зважити на загрозу коралових рифів.

Торресова протока сягає тридцяти — сорока миль в широчінь, та, захаращена численними островами, острівцями, бескеттям, рифами, вона майже неприступна для суден. Тож капітан Немо вжив усіх застережних заходів, аби убезпечити суднові прохід. «Наутілус» плив повільно, напівзанурившись. Гвинтові лопаті, ніби хвостовий плавець у кита, звільна розтинали воду.

Скориставшись із нагоди, я та два мої супутники вийшли на палубу, порожню, як і завше. В рубці стерничого стояв капітан Немо і сам вів «Наутілус».

Переді мною лежали чудові карти Торресової протоки; їх склали інженер-гідрограф Вінцедон Дюмулен та мічман — згодом адмірал — Купван-Дебуа, що перебував при штабі Дюмона-Дюрвіля за його останнього навколосвітнього плавання. Ця карта й карта капітана Кінга — ліпші карти Торресової протоки, і я вивчав їх дуже уважно.

Довкола «Наутілуса» люто вирувало море. Спінені вали з дикою силою ринули з південного сходу на північний захід і з гуркотом розбивались об верхів'я коралових скель, що звідусіль виступали над водою.

— Погане море! — сказав Нед Ленд.

— Дуже, — відповів я, — і навряд чи можуть ходити тут такі кораблі, як «Наутілус».

— Певно, цей проклятий капітан добре знає путь, — правив канадець, — бо далі видніє таке нагромадження коралових скель, що годі й думати їх пройти — «Наутілус» розіб'ється вдрузки.

Становище й справді було загрозливе, але «Наутілус», ніби якимись чарами, прослизав поміж грізними рифами. Він не йшов курсом «Астролябії» та «Зеле», котрий був фатальним для Дюмона-Дюрвіля, а взяв північніше і, обминувши острів Мюррей, знову повернув на південний захід до Кумберлендського проходу. Я гадав — ми ввійдемо в цей прохід, та судно несподівано взяло на північний захід, маневруючи між численними незнаними островами й острівцями, до острова Таунда й каналу Небезпечного.

Я дивувався: невже капітан Немо такий необачний, що поведе «Наутілуса» каналом, де колись захрясли обидва Дюрвілеві корвети? Аж ні — раптом ми вдруге змінили курс і попростували на захід до острова Гвебороар.

Була третя година пополудні. Приплив майже сягнув найвищого рівня. «Наутілус» плив милі за дві од Гвебороару. Його мальовничі береги, порослі безлистими пальмами, й досі стоять у мене перед очима.

Зненацька «Наутілус» трусонуло і я впав. Це був підводний риф. Судно, накренившись на бакборт, завмерло на місці.

Підвівшись, я побачив на палубі капітана Немо та його помічника. Вони оглядали судно, перемовляючись короткими фразами своєї незрозумілої говірки.

Що ж сталося? За дві милі від «Наутілуса», за штирбортом, виднів острів Гвебороар, що простягався з півночі на захід, ніби велетенська рука. На південному сході вже бовваніли оголені відпливом вершини коралових рифів. Ми сіли на мілину в такому місці, де припливи не бувають високі, і ця обставина дуже згубна для «Наутілуса». Правда, корпус його так міцно зварений, що судно не зазнало жодного пошкодження. Та хай нема ні пробоїни, ані течі — «Наутілусові» загрожувала небезпека назавжди лишитися прикутим до підводних рифів, а це був би край підводному кораблеві капітана Немо.

Так міркував я, коли, за своїм звичаєм незворушний і спокійний, підійшов капітан Немо.

— Нещасливий випадок? — запитав я.

— Ні, просто непередбачена пригода, — відповів він.

— Пригода, — додав я, — котра, можливо, змусить вас повернутися на землю!

Капітан Немо дивно на мене глянув і заперечливо хитнув головою. Це означало — ніщо й ніколи не змусить його ступити ногою на суходіл. Потім він мовив:

— Передовсім, пане Аронаксе, «Наутілус» далекий від загибелі. Він ще носитиме вас чарівними нетрями океану. Наша мандрівка тільки-но почалася, і мені зовсім не хочеться так швидко позбавляти себе вашого товариства.

— Проте, капітане, — відповів я так, ніби не зрозумів його іронії,— «Наутілус» сів на мілину під час припливу. А зважте — припливи в Тихому океані невисокі; тож коли ви не звільните судна від баласту — я не уявляю, як ми зійдемо з мілини.

— Припливи в Тихому океані невисокі, ваша правда, пане професоре, — відповів капітан Немо, — але в Торресовій протоці різниця між рівнями припливу й відпливу — півтора метра. Сьогодні четверте січня, а за п'ять днів місяць буде вповні. І я зчудуюся до краю, коли цей ласкавий супутник землі не підійме води настільки, скільки треба, і не зробить мені послуги, що її міг би я прийняти тільки від нього.

Отак сказавши, капітан Немо зі своїм помічником спустився в судно. А «Наутілус» стояв нерухомо, начебто коралові поліпи вже вмурували його в свій незламний цемент.

— Ну, пане професоре? — сказав Нед Ленд, підступаючи до мене по відході капітана.

— Ну, друже Неде, спокійно почекаймо дев'ятого січня, коли має настати приплив. Тоді місяць ласкаво покладе нас на хвилі.

— Отак і покладе?

— Так і покладе!

— Себто капітан не кине якорів і не пустить у діло машин і ланцюгів?

— Досить самого припливу, — просто відповів Консель.

Канадець зиркнув на Конселя й знизав плечима. В ньому озвався моряк.

— Пане професоре, — знову почав він, — коли я вже кажу, можете бути певні: ця залізна брила ніколи не плаватиме ні на воді, ані під водою. Тепер вона годиться хіба що на брухт. І я вважаю — зараз саме час позбутися компанії капітана Немо.

— Друже Неде, а я іншої думки про «Наутілуса». За чотири дні ми взнаємо силу тихоокеанських припливів. Зрештою, ваша порада втікати була б доречна десь біля берегів Англії чи Провансу, а не тут, на Новозеландському архіпелазі. Інша річ, коли б «Наутілус» зостався на мілині; проте й тоді я вважав би таку спробу за вельми ризиковану.

— А чи не можна хоч би ступити на ту землю? — спитав Нед Ленд. — Це острів. На острові ростуть дерева. Під тими деревами бігають земні тварини — живі котлети, ростбіфи. Я б охоче їх скуштував.

— Отут Нед Ленд має рацію, — сказав Консель, — і я пристаю на його думку. Чи не попросив би пан професор свого друга капітана Немо, щоб він висадив нас на землю, бо ми, чого доброго, так і ходити по ній розучимось.

— Попросити можу, — відповів я, — але він одмовить.

— Хай би пан професор усе ж таки попросив, — мовив Консель, — хоч побачимо, чого варта капітанова ласка.

На мій великий подив, капітан Немо вдовольнив моє прохання. Він був такий зичливий і приязний, що навіть не зажадав од мене обіцянки повернутися на судно. А втім, утікати через Нову Гвінею — річ вельми небезпечна, і я не радив би канадцеві пробувати щастя. Ліпше залишитися бранцем «Наутілуса», аніж попасти до рук диким папуасам.

Я не допитувався, чи поїде з нами капітан Немо. Я навіть мав за певне — ніхто з команди не супроводитиме нас. А тому правити човном доведеться самому Недові Ленду. Зрештою, до берега не більше двох миль, і канадець легко проведе човна через рифові хребти, такі фатальні для великих суден.