— Охоче, капітане.

— А ви, пане Аронаксе, не боїтесь акул?

— Акул?! — вигукнув я.

Питання видалося мені, м'яко кажучи, марним.

— То якої ви думки про акул? — не відступався капітан Немо.

— Гм! — завагавсь я. — Мушу признатися, що мені досі не випадало стикатися з ними близько.

— А ми звикли до них, — сказав капітан. — Згодом і ви призвичаїтесь. До речі, ми захопимо зброю і зможемо при нагоді вполювати якусь акулу. Це дуже цікаво. Отож до завтра, пане професоре. Вранці виходимо.

Сказавши це безтурботним тоном, капітан Немо вийшов із салону.

Коли б вас запросили до полювання на ведмедя в швейцарських горах, ви б відповіли: «Гаразд! Завтра підемо на ведмедя». Коли б запросили до полювання на лева в атлаських долинах чи, скажімо, на тигра в індійських джунглях, ви могли б спокійно сказати: «О! То ми йдемо на тигра або лева! Чудесно!» Та коли вас запросять полювати на акулу в її природній стихії, ви, певно, замислитесь, чи приймати такі запросини.

Що ж до мене, то я провів рукою по чолі, яке зросив холодний піт.

«Зваж усе гарненько, — сказав я собі,— ще не пізно! Одна річ полювати видру, як то нам лучилося в підводних лісах острова Креспо, а геть інша — пірнати в морську безодню, знаючи, що на тебе чигає сутичка з акулою! Мені добре відомо: в деяких краях, зокрема на Андаманських островах, негри не вагаючись кидаються на акул із мечем в одній руці і зашморгом у другій. Але мені відомо й те, що багато хто з одчайдухів, котрі йдуть на двобій із цими страшними потворами, не повертаються назад. Зрештою, я не негр, а коли б і був нефом, то, гадаю, — за такої оказії певне вагання з мого боку не було б великим гріхом».

Мені верзлися акули; перед очима поставали їхні величезні пащі, втикані кількома рядами зубів, спроможних розкусити людину навпіл. До того ж я не міг стерпіти байдужого тону, яким капітан Немо запрошував мене на ті кляті лови. Так наче йшлося про лісову облаву на якусь там лисицю.

«Дарма! — втішав я себе. — Консель, звичайно, не пристане на таке непевне діло, а під тим приводом і я ухилюся від капітанових запросин».

Що ж до Неда, то, признатися, я не був певен в його розважливості. Небезпека, хоч би яка велика, завжди вабила його войовничу натуру.

Я взявся до книжки Сірра, та гортав її машинально. З кожної сторінки виглядали роззявлені грізні пащеки.

Тут саме увійшли Консель і канадець. Вони були в доброму, ба навіть веселому гуморі. Вони не знали, що на них чекає.

— Слово честі, пане професоре, ваш капітан, — чорти б його вхопили! — запропонував нам вельми втішну забаву!

— О! — сказав я. — То ви знаєте…

— Хай не прогнівається пан професор, — мовив Консель, — капітан «Наутілуса» запросив нас разом із паном професором відвідати взавтра знамениті цейлонські перлові промисли. Він був напрочуд ґречний і поводився як справжній джентльмен.

— А більше він нічого вам не сказав?

— Нічого, пане професоре, — відповів канадець. — Хіба тільки те, що вже говорив вам про цю прогулянку.

— Та воно правда, — мовив я. — Але він нічого не сказав вам про таку деталь, як…

— Він не вдавався в подробиці. То ви підете з нами, правда ж?

— Я… звичайно! Бачу, Ленде, ви набираєте смаку до підводних прогулянок.

— Ще б пак! Це ж страх як цікаво!

— А може, й небезпечно! — натякнув я.

— Небезпечно? — здивувався Нед Ленд. — Звичайна прогулянка по перловому ловищу.

Видно, капітан Немо не вважав за потрібне говорити моїм супутникам про акул. Я дивився на них так сумно, ніби їм уже бракувало руки або ноги. Чи ж мушу я застерегти їх про небезпеку? Безперечно! Та я не знав, з якого боку почати.

— Чи не був би пан професор ласкавий розказати нам докладніше про ловитву перлів? — спитав Консель.

— Про саму ловитву, — запитався я, — чи про ті нещасливі випадки, що…

— Передусім нас цікавить ловитва! — відказав канадець. — Йдучи на рибалку, треба знати, як закинути вудку.

— Ну, що ж! Сідайте, друзі мої, і я розповім вам усе, що вичитав із Сіррової книжки.

Нед і Консель посідали на канапу, і канадець одразу спитав:

— А що воно таке — ота перлина, пане професоре?

— Як на поета, друже Неде, то перлина — сльоза моря, — відповів я, — для мешканців сходу вона — скам'яніла краплина роси; для жінок — то коштовна оздоба, сяйний овальний камінець; для хіміка перлина — не що інше, як сполука фосфорнокислих солей із вуглекислим кальцієм; нарешті, для натураліста — це просто хворобливий наріст, що утворюється шляхом виділення й поступового нашарування перламутру всередині двостулкових молюсків.

— Тип молюсків, — сказав Консель, — клас пластинчасто-зябрових.

— Правильно, мій учений Конселю. Є підстави твердити, що перлини утворюють не самі морські перлівниці, а й черевоногі та головоногі молюски — морське вушко, тридакна, морські пінни, одне слово, всі молюски, що виділяють перламутр, себто синю, блакитну, фіолетову органічну масу, якою вкривають зсередини поверхню своїх черепашок.

— Навіть їстівні скойки? — запитався канадець.

— Атож! Навіть їстівні скойки деяких водоймищ Уельсу, Шотландії, Ірландії, Саксонії, Богемії, Франції.

— Прекрасно! Це треба запам'ятати, — мовив канадець.

— Але, — вів я далі,— здебільша перли утворюються в скойці — дорогоцінній перлівниці. Отже, перлина — не що інше, як виділення перламутрової маси, що набула кулястої форми. Перлина утворюється від подразнення, до якого спричиняється піщинка чи якась інша неорганічна речовина, котра потрапляє в складки молюска. Вільно лежачи на тілі тваринки, це ядро майбутньої перлини чіпляється до скойки і протягом багатьох років обростає концентричними шарами перламутрової маси.

— А буває по кілька перлин в одній скойці? — запитався Консель.

— Так, друже мій. Траплялися скойки — справжні скриньки коштовностей. Кажуть, хоч я тому не вірю, ніби в одній скойці знайшли не менше ста п'ятдесяти акул.

— Сто п'ятдесят акул! — вигукнув Нед Ленд.

— Хіба я сказав «акул»? — запитав я знітившись— Я хотів сказати — сто п'ятдесят перлин. Акули тут ні до чого.

— Та звичайно, — сказав Консель. — А чи не пояснив би пан професор, як зі скойок дістають оті перли?

— Є кілька способів. Коли перлина щільно приросла до стулки, її витягають щипчиками. Та звичайно скойки висипають на мати, розстелені на березі. Під сонцем молюски гинуть, і через десять днів, коли вони до решти згниють, скойки зсипають до великих басейнів з морською водою, розкривають, тоді миють. А вже по цьому беруться до роботи сортувальники скойок. Спершу вони здіймають перламутрові платівки, знані на ринку під назвою сріблястих, несправжніх білих, несправжніх чорних, що продають на вагу по сто двадцять п'ять і сто п'ятдесят кілограмів у ящику. Вичищену від скойок паренхіму⁴² розварюють, відкидають на сито і в такий спосіб дістають із тіла молюска геть усі перлини, до найдрібнішої.

— А ціна перлини залежить, певно, від її величини? — запитався Консель.

— Не тільки від величини, — відповів я, — а й від форми, від того, чи перлина, як кажуть ювеліри, «чистої води», тобто від її кольору, від блиску, інакше кажучи, від того, чи вона міниться всіма ніжними відтінками перламутру. Найкоштовнішими вважаються так звані дівочі або високородні перлини; утворюються вони поодинчо в тканині молюска. Це білі, часто непрозорі камінці, але трапляються і з опаловими переливами. Ті перлини бувають найчастіше кулястої або грушуватої форми. Кулясті йдуть на браслети, грушуваті — на сережки. Найкоштовніші перлини продаються від штуки. А перлини, що утворюються на скойці й мають неправильну форму, коштують дешевше і продаються вагою. Нарешті нижчий ґатунок — дрібні перлини, що їх називають зернятками, продаються мірою; ідуть вони на вишивки та оздобу церковного одягу.

— Оте сортування перлин, певно, робота загайна й марудна, — сказав канадець.

— Ні, друже мій. Це роблять за допомогою решіт із дірками різної величини. Перлини, що залишаються в рідкому решеті, котре має від двадцяти до вісімдесяти дірок, — це перлини першого ґатунку. Перлини, що не проходять крізь решето, яке має від ста до восьмисот дірок, — другого ґатунку. Нарешті перлини, що залишаються в решеті, котре має дев'ятсот — тисячу дірок, вважаються зернятками.