Клас губок нараховує близько трьохсот видів⁴⁶, що водяться здебільшого в морях, але в річках також зустрічаються губки, — називають їх прісноводними. Проте найбільше трапляються вони у водах Середземного моря. Грецького архіпелагу, біля сирійських берегів та в Червоному морі. Там розмножуються й ростуть ніжні м'які губки — так звані біла сирійська. тверда берберійська та інші. Ціна їхня доходить до ста п'ятдесяти франків за штуку. Не маючи змоги вивчати цих зоофітів у межах Леванту⁴⁷, одмежованого від нас Суецьким перешийком, я мусив удовольнятися спогляданням їх у водах Червоного моря.

Я покликав Конселя, і ми вдвох не відходили од вікна, доки «Наутілус» повільно плив на глибині восьми-дев'яти метрів повз мальовниче бескиддя східного берега.

Тут росли губки всіх форм — стеблуваті, листуваті, кулясті та лапаті. Вони повністю відповідали своїм назвам — копійки, чашечки, прядки, лев'ячі лапи, лосячі роги, павичеві хвости, Нептунові рукавички, — якими нагородили їх мисливці — натури, поетичніші за вчених. Волокниста тканина губок, насичена драглистою масою, завдяки рухливим джгутикам клітин, що ними вкрита внутрішня порожнява, повсякчас обмивається водою, яка надходить крізь пори і виходить вивідним отвором. По смерті губки драглиста маса розпадається, її вимиває вода, і від живої істоти залишається роговиста тканина, що з часом набуває золотистого кольору та м'якості. З цієї тканини і складається звичайна туалетна губка, котру використовують для різних потреб залежно від її пружності, водопроникності й міцності.

Ці тварини чіплялися до скель, молюскових скойок і навіть до стебел водоростей. Вони заповнювали найменші щілини, стелилися по дну, тягнулися догори, звисали, як коралові поліпи. Я пояснив Конселеві, що їх збирають двома способами — волочком і руками. Ручний спосіб уважається за ліпший, бо цупко прирослі до дна губки, що водяться не дуже глибоко, може легко дістати ловець, обережно зірвати їх, не пошкодивши тканини і зберігши тим самим вартість губки.

Між зоофітами, що роїлися в губкових заростях, найбільше було зграбненьких медуз; молюсків представляли розмаїті кальмари, які, за відомостями Д'Орбіньї, водяться головним чином у Червоному морі; з плазунів зустрічались так звані супові черепахи, що збагатили наш стіл смачними й поживними стравами.

Що ж до риб, то їх тут була велика сила, і серед них — немало цікавих. Найчастіше попадалися в наші сіті скати, між якими були овальні ліми цеглястого кольору, поцятковані великими й малими блакитними плямами, з двома зубчастими колючками; срібноспинні арнаки; колючохвості пастенаки; бокати з широкими мантіями, що сягають двох метрів довжини і мають у воді; беззубі аодони — хрящеві риби, близькі до акул; козубеньки-дромадери з горбом, що завершується зігнутою шпичкою півтора фута завдовжки; ошибні — справжні мурени зі сріблястим хвостовим плавцем, синюватою спиною та брунатними грудними плавцями, облямованими сірою крайкою; фіатоли — різновиди строматеїв, пописані золотистими смугами й оздоблені трьома кольорами Франції; гараміти сорок сантиметрів завдовжки; прекрасні товстоголовки, позначені сімома поперечними чорними смугами, з блакитними та жовтими плавцями, зі сріблястою й золотавою лускою; центроплоди, султанки з жовтими головами, губані, зеленухи, бички й тисячі інших риб, що вже стрічалися за нашого плавання.

Дев'ятого лютого «Наутілус» ішов найширшою частиною Червоного моря.

Опівдні того самого дня, коли вже були визначені координати, на палубу вийшов капітан Немо. На той час і я був на палубі, тож вирішив скористатися з нагоди та якось, бодай почасти, вивідати його наміри. Капітан підійшов до мене, люб'язно запропонував сигару і сказав:

— Ну, пане професоре, як вам сподобалося Червоне море? Чи надивилися ви на чудеса, заховані в його водах, — на риб, зоофітів, губкові квітники та коралові гаї?

— Атож, капітане Немо, — відповів я. — І «Наутілус» якнайліпше пристосований до таких спостережень. Яке розумне судно!

— Так, пане професоре, розумне, відважне і невразливе судно. Воно не боїться ні лютих бур Червоного моря, ні його течій, ані підводних рифів.

— А й правда, — сказав я, — Червоне море — одне з найнебезпечніших, і в давнину воно мало недобру славу.

— Дуже лиху славу, пане Аронаксе. Грецькі й латинські історики не на його користь говорили. А географ Страбон⁴⁸ казав, що за пасатних вітрів і дощової пори це море особливо грізне. Арабський історик Едрізі запевняв, ніби на його піщаних обмілинах часто гинули судна й жоден капітан не зважувався плисти вночі. Він казав, що там лютують страшні урагани, що море засіяне негостинними островами і що «нічого доброго нема» ні в його глибинах, ані на поверхні. Те ж саме казали про це море Арріан, Агатархід та Артемідор⁴⁹.

— Видно, що ці історики не плавали на борту «Наутілуса», — сказав я.

— Звісно, — усміхаючись відповів капітан. — Правду кажучи, в кораблебудуванні наші сучасники недалеко втекли від древніх. Знадобилося кілька віків, щоб винайти механічну силу пари! Хто знає, чи за сто років з'явиться другий «Наутілус»! Поступ — явище надто повільне, пане Аронаксе.

— Це правда, — відказав я. — Ваше судно випередило свою епоху на ціле сторіччя, а може, й на багато віків. Як шкода, що таке відкриття мусить померти разом зі своїм винахідником!

Капітан Немо промовчав. Згодом він сказав:

— Отже, стародавні історики вважали за небезпечне плавати Червоним морем.

— Так. Але ж вони не перебільшували тієї небезпеки?

— І так, і ні, пане Аронаксе, — відповів капітан, який, здавалося, вже гаразд вивчив «своє» Червоне море. — Що не страшне сучасному суднові, добре обладнаному, міцному, котре завдяки слухняним паровим двигунам може обирати будь-які шляхи, — те ховало в собі силу всіляких небезпек суднам давніх мореплавців. Тільки уявити собі тих перших навігаторів, які пускалися в морські мандри на дощаних барках, скріплених пальмовим мотуззям, залитих деревною смолою і пошмарованих дельфінячим салом! Вони не мали навіть приладів визначати напрям судна, вони здавалися на волю течій та вітрів і плавали малодослідженими морськими просторами. За таких умов корабельні катастрофи траплялися, та й не могли не траплятися, вельми часто. А нині суднам, що ходять між Суецьким перешийком та морями Південної півкулі, навіть за супротивних мусонів нема чого боятися гніву Червоного моря. Капітани й пасажири вже не приносять перед відплиттям спокутних жертв, а повернувшись, не підуть, оздоблені гірляндами квітів і золотими завоями, до храмів воздавати богам хвалу.

— Правда, — сказав я. — І мені здається, що пара вбила в серцях моряків почуття вдячності. О капітане, ви таки вивчили це море! Чи не можете сказати, чому його називають Червоним?

— Всяко тлумачать, пане Аронаксе. Хочете почути, що говорить один літописець чотирнадцятого сторіччя?

— Охоче!

— Той літописець запевняє, ніби цю назву дано морю, коли його перейшли ізраїльтяни, а єгипетський фараон, що гнався за ними, загинув у хвилях, котрі на знак Мойсея зімкнулись і поглинули напасника. На знак чуда безбарвне море відразу збагрянилось. І відтоді й донині люди звуть те море Червоним.

— Це вочевидь тлумачив поет, і таке пояснення не може мене вдовольнити. Мені, капітане, хотілось би почути вашу думку.

— Я гадаю, пане Аронаксе, коли древні саме так називали це море, то тільки через те, що вода в ньому особливого кольору.

— Проте я не помічаю якогось особливого забарвлення. Звичайна вода!

— Цілком слушно. Але сягнувши глибини, ви помітите дивне явище. Мені траплялося бачити в Торській бухті зовсім червону воду, так ніби то було озеро крові.

— І чим ви пояснюєте таке явище? Наявністю якихось мікроскопічних водоростей?