Цим людям далеко до нас.

— І все ж їм вистачило сил зруйнувати це місто, — сказала Келен, покосившись на Чандалена.

— Тому що їх було багато, — посміхнувся той. — Так само, як і Джакопо. Але не тому, що вони сильні або вміють битися.

— Велика кількість, — зауважила Келен, — вже сама по собі сила.

З цим ніхто не став сперечатися.

— Тепер їх число не має значення, — сказав Пріндін, допиваючи чай. — Вони пішли. Зібралися всі разом і пішли на схід.

— На схід… — Келен на мить замислилася. — Над ущелиною, де вони проходили, є міст? Вузький мотузяний міст?

Брати кивнули. Келен встала.

— Прохід джара, — прошепотіла вона і, повернувшись, подивилася на двері. Один з небагатьох, де можуть проїхати вози.

— І ще дещо, — сказав Тоссідін, теж підводячись. — Днів п'ять тому сюди прийшли ще люди. — Він виставив перед собою обидві руки, розчепіривши пальці. Стільки людей прийшли вбивати. — Він закрив всі пальці, окрім одного. — А стільки прийшли потім.

Келен подивилася на Чандалов.

— Ті, що закрили двері.

Він кивнув, а брати насупились.

— Вони оглянули місто, — продовжував Тоссідін, — але, побачивши, що тут більше нікого вбивати, теж пішли на схід, щоб приєднатися до решти.

— Ні, — похитала головою Келен. — Вони не хочуть до них приєднатися. Вони їх переслідують, так мені видається.

Пріндін ненадовго задумався.

— Але якщо вони їх наздоженуть, то теж помруть. Їх занадто мало. Все одно що блоха спробує з'їсти собаку.

— Нам треба йти, — сказала Келен, надягаючи накидку. — Прохід джара широкий і зручний, але це довгий і звивистий шлях. Я знаю інші дороги — на зразок тієї, що веде через мотузяний міст над проходом Джар і йде в долину Гарпій. Армії там не пройти, а ми пройдемо, і цей шлях буде коротшим. Відстань, яку вони пройшли за три дні, ми пройдемо за один.

Чандален встав, але було ясно, що йому це не до душі.

— Мати-сповідниця, Ейдіндріл в іншій стороні.

— Все одно нам треба перебратися через гори. Цей шлях нічим не гірше будь-якого іншого.

— Але ж там багатотисячна армія. Ти сама говорила, що хочеш дістатися до Ейдіндріла без зайвих пригод. На цьому шляху їх буде дуже багато.

Келен присіла і почала зашнуровувати снігоступи. Перед очима в неї стояли лиця убитих дівчат.

— Я Мати-сповідниця. Я не допущу, щоб в Серединних Землях творилося таке. Це мій обов'язок.

Брати невесело переглянулись і теж потягнулися за снігоступами. Тільки Чандален не рушив з місця.

— Ти казала, що твій обов'язок — потрапити в Ейдіндріл, як просив Річард-з-характером. Ти казала, що зобов'язана виконати його прохання.

Келен завмерла, але лише на мить. Чандален був правий, але тільки почасти.

Скінчивши зашнуровувати снігоступи, вона піднялася.

— Я не відмовляюся від своїх слів. Але ми люди Тіни. На нас лежать і інші обов'язки.

— Які обов'язки?

Келен поторгала кістяний ніж на лівому передпліччі.

— По відношенню до духів. Джакопо, бантаки і ці люди — всі вони послухалися злих духів, які пробралися через завісу. Ми несемо відповідальність перед духами наших предків і їх живими нащадками.

Сказавши це, Келен відчула легкий укол сумніву. Річард просив її знайти Зедда, але ж Річард — єдиний, хто може замкнути завісу.

Чандален правий: потрібно йти в Ейдіндріл.

Але мертві лиця як і раніше стояли у неї перед очима. Вона не могла впоратися з собою.

Брати сиділи на лаві, зашнуровуючи снігоступи. Чандален підійшов до Келен і тихо запитав:

— Що користі в тому, що ми їх наздоженемо? Ти робиш помилку.

— Чандален, тих, що влаштували цю різанину, не менше п'ятдесяти тисяч. Тих, хто закрив у палаці двері, — від сили тисяч п'ять. Ними рухає гнів, але якщо вони наздоженуть ворога, то, без сумніву, загинуть. У мене є можливість врятувати їх, і я не маю права нею нехтувати.

— А якщо тебе вб'ють, чи не обрушиться на нас ще більше зло?

— Ви троє подбаєте про те, щоб мене не вбили.

Вона пішла до дверей, але Чандален зупинив її.

— Скоро стемніє, — спокійно сказав він, — а нам треба відпочити і поїсти.

Вирушимо на світанку.

— Місяць освітлюватиме нам дорогу. У нас немає часу відпочивати. — Вона нахилилася до нього. — Я йду зараз. Якщо ти такий сильний, як кажеш, то підеш зі мною. Якщо ж ні — можеш залишитися і відпочивати.

Чандален пирхнув і упер руки в боки. Він був обурений до краю.

— Ти не можеш йти довше, ніж Чандален. Ми йдемо разом!

Келен стримано посміхнулася йому і вийшла за двері. Брати схопили луки і вискочили за нею. Чандали присів і поспішно зашнурував снігоступи.

Річард задумливо спостерігав, як коні пасуться на траві, якої немає.

Випалена сонцем долина була безплідна і порожня, але коні, здавалося, не помічали цього. Обманні видіння тутешніх місць подіяли навіть на тварин.

Річард мимоволі здригнувся. Що ж привидиться йому?

Сестра Верна нарешті зважилася. Ступивши вперед, вона потягнула за вуздечку Джека, який знехотя відірвався від свого дивного заняття.

— Сюди, — сказала вона.

Попереду, дуже низько, над самою землею, клубочилися, мов живі, зловісні чорні хмари. Здавалося, вони спеціально чекають необережного подорожнього. Річард пішов за сестрою, ведучи на поводу ще двох коней. Сестра казала, що на коней можуть подіяти древні закляття, і тоді вони загинуть самі, погубивши і наїздників. Ось чому через Долину заблукалих краще йти пішки.

Раптово сестра Верна різко згорнула направо. Там, де вони були раніше, із землі злетіла хмара чорного пилу. Вона промайнула мимо, ледь не зачепивши подорожніх. Коли сестра озирнулася, обличчя її було похмуріше хмари.

— Що б ти не побачив, — сказала вона, — не вір! Пам'ятай: це обман. Ти зрозумів?

— А що я можу побачити? — Запитав Річард. Його сорочка намокла від поту.

— Не можу сказати точно, — не обертаючись, відповіла сестра. — Тутешні чари викликають з твоєї свідомості ті помисли і образи, які вселяють тобі жах. Або ж ті, що нестримно тягнуть тебе. Тому кожен бачить щось своє.

Втім, бувають і однакові видіння: адже деякі кошмари однаково лякають всіх.

Але не все, що ми бачимо тут, обов'язково буде маною. Магія породжує і дещо, цілком реальне. Наприклад, чорні хмари.

— А що ти побачила зараз, коли так злякалася? Сестра не відповіла. Вона мовчки йшла, дивлячись прямо перед собою.

— Свою любов, — нарешті промовила вона.

— Свою любов? Але чому ж тоді ти так злякалася?

— Він намагався вбити мене.

— Він? — Річард сторопів. — У тебе є коханий?

Сестра опустила очі.

— Був. — Голос її став тихим і сумним. — Коли я була молода, у мене був коханий. Джедідія.

Після недовгого мовчання Річард запитав:

— Ти його більше не любиш? — Сестра похитала головою. — Чому ж?

Вона на мить зупинилася і провела рукою по очах.

— Коли я покинула Палац пророків, я була дуже молодою, може, навіть молодше, ніж ти зараз. Я пішла, щоб знайти тебе. Ми тоді навіть не знали, народився ти чи ні. Ми знали тільки, що ти повинен народитися, і більше нічого. І тому за тобою відправили трьох сестер Світу. Це було так давно… Я півжиття провела далеко від Палацу… І від Джедіді. — Вона знову зупинилася і уважно оглянула рівнину. — Він, звичайно, давно мене забув і знайшов іншу.

— Якщо він дійсно любив тебе, сестра, — тихо сказав Ричард, — він тебе не зможе забути і ніколи не знайде іншу. Ти ж не забула його.

— Занадто багато років минуло, — відповіла сестра Верна. — Ми жили нарізно, і обидва ми змінилися. Я постаріла. А він… У нього — великий дар, і він живе своїм життям. Я йому в його житті не потрібна.

— Ти ще не стара, сестра. Якщо ви дійсно любили один одного, не важливо, скільки років пройшло з тих пір. — Річард сам не знав, про неї він говорив або про себе.

Сестра Верна тихенько засміялася.