Магічний гнів меча тік по нервах, немов розплавлений метал. Це почуття було добре знайоме Річарду, і він цілком віддався йому. Тепер його ніщо не зупинить. Тільки кров може наситити душу, яка несе смерть.

Його пальці побіліли від напруги. Його м'язи чекали тільки наказу діяти. Але їм не доведеться чекати довго. Магія Меча Істини веліла йому віддати цей наказ.

Чорною тінню Річард навис над сестрою Вірною. Лють стукала в скронях. Він провів мечем по лівому передпліччю, щоб меч відчув смак крові. Темна цівка пробігла по лезу. Річард знову обома руками стиснув руків'я.

Він відчував тяжкість металевого кільця у себе на шиї; лезо піднялося і блиснуло в місячному світлі.

Він подивився на сестру Верну, що лежала біля його ніг. Сестра згорнулася калачиком і уві сні дрібно тремтіла від холоду.

Річард стояв над нею, піднявши меч. Магічний гнів вимагав крові. Він зціпив зуби, Келен прогнала його. Тому що він — син чудовиська.

Ні. Не тільки син. Річард побачив себе збоку: ось він стоїть з піднятим мечем над сплячою жінкою, готовий вбити.

Він сам — чудовисько.

Саме це розгледіла у ньому Келен. Саме тому прогнала його геть, змусивши надягти нашийник. Тому що звірові потрібен нашийник.

З очей його бризнули сльози. Меч повільно опустився, уткнувшись лезом в землю. Річард стояв, дивлячись на сплячу і тремтячу уві сні від холоду жінку.

Він простояв так довго.

А потім тихо прибрав меч у піхви і, піднявши свою ковдру, обережно, щоб не розбудити, вкрив нею сестру Верну. Він сидів поруч з нею до тих пір, поки вона не перестала тремтіти, а потім загорнувся в плащ і ліг прямо на землю.

Він дуже втомився, і все його тіло боліло, і все ж йому ніяк не вдавалося заснути. Він знав, що попереду його чекають суцільні муки. Саме для цього і призначений нашийник. Коли сестра Верна доставить його в свій Палац, за нього візьмуться по-справжньому.

Втім, що це може змінити?

Спогади про те, що з ним витворяла Денна, вп'ялися в мозок, як розпечені голки. Він згадав нестерпний біль, безпорадність і кров. Його кров.

Ці образи знову і знову спливали у нього в голові. Скільки б він не прожив, йому ніколи не забути про це. І не встигла закінчитися одна смуга мук, як тут же починалася інша. Видно, цьому ніколи не буде кінця.

Тільки одна думка втішала Річарда в цьому пеклі: сестра Верна сказала, що його побоювання щодо Володаря — помилка, а значить, Келен ніщо не загрожує.

Їй ніщо не загрожує, а все інше не важливо. Він постарався зосередитися тільки на цьому і лише тоді зміг нарешті заснути.

Річард відкрив очі. Сонце тільки-тільки піднялося над горизонтом. Він сів і тут же скривився від болю. Він поклав руку на груди, туди, де була пов'язка, і почекав, поки біль вщухне. Після вчорашніх вправ з ейджілом він відчував себе так, ніби його грунтовно побили. Боліло скрізь. Це нагадало Річарду, як Денна «навчала» його ейджілом. Правда, тоді він прокидався в набагато гіршому стані і лише потім, щоб катування почалася знову.

Сестра Верна, схрестивши ноги, сиділа на ковдрі і, щось жуючи, дивилася на Річарда. Капюшон її плаща був опущений на плечі. Судячи з усього, вона тільки що причесалася.

Ковдра Річарда, вже акуратно складена, лежало поруч. Ні слова подяки. Він піднявся на ноги, розминаючи здерев'янілі м'язи. Синє небо було холодним і чистим. В повітрі стояв запах запашної трави.

— Піду осідлаю коней, — сказав Річард, — і можна буде вирушати.

Пар від його дихання розтанув у повітрі білим хмаркою.

— Хіба ти не хочеш їсти?

Річард похитав головою:

— Я не голодний.

— Що в тебе з рукою? — Не дивлячись на нього, запитала сестра Верна.

Річард глянув на засохлу цівку крові у себе на зап'ясті.

— Я чистив меч. Було темно, і я порізався. Нічого особливого.

— Зрозуміло. — Річард пошкріб щетину на підборідді. — Сподіваюся, коли ти голишся, ти більш обережний.

Річард тут же вирішив, що, поки у нього на шиї кільце, голитися він не буде.

На знак протесту. Адже ясно, що він не більше ніж бранець, незважаючи на всі запевнення сестри Верни в зворотному. Металевому кільцю на шиї немає і не може бути виправдання — ні зараз, ні потім. У тому, що стосується цього, Річард не допускав жодних компромісів.

— Бранці не голяться, — сказав він і, повернувшись, пішов до коней.

— Річард! — Він обернувся. — Ану, сядь. — Голос сестри Вірні звучав м'яко, але Річард не обманювався на її рахунок. Вона показала йому рукою поруч із собою. — Сідай. Я обдумала твої вчорашні слова. Ти тут, я теж.

Сідай, я почну вчити тебе керувати даром.

— Тут? — Він не вірив своїм вухам. — Зараз?

— Так. Іди сюди і сідай.

Насправді Річард нітрохи не турбувався із цього приводу: він ненавидів магію. Його прохання було викликана виключно бажанням зняти напругу, що виникла між ними. Якийсь час він мовчки дивився на сестру, але нарешті сів поруч з нею і схрестив ноги, наслідуючи її позі.

— І що від мене потрібно?

— Щоб керувати своїм даром, тобі належить навчитися багато чому. І перш за все осягнути принцип загальної рівноваги, особливо в тому, що стосується магії.

Ти повинен прислухатися до всіх наших попереджень і слідувати всьому, що тобі говорять. Магія — дуже небезпечна річ. Можливо, ти вже знаєш це на прикладі Меча Істини, вірно? — Річард нічого не відповів, і сестра продовжувала:

— Наслідки можуть бути дуже несподіваними. І руйнівними.

— Я вже використав свій дар. Ти сказала, що я зробив три вчинки.

Сестра Верна злегка нахилилася до нього:

— І подивися, що з цього вийшло. Наслідки були дуже несподівані.

Наприклад, у тебе на шиї з'явилося кільце.

Річард здивовано подивився на неї.

— При чому тут мій дар? Ви вже давно мене розшукували, ти сама говорила.

Якби я не скористався даром, результат був би той же самий.

Не відводячи очей від Річарда, сестра Верна повільно похитала головою:

— Ми шукали тебе роками, але ти був прихований від нас. Якби ти не використав свій дар, сумніваюся, що нам вдалося б тебе знайти. Саме це призвело до того, що на шиї у тебе з'явився нашийник.

Роками. Вони роками вистежували його. Весь той час, поки він мирно жив у Вестланді, спочатку з батьками і братом, потім сам по собі, вони, виявляється, його шукали. А він навіть ні про що не підозрював. При думці про це його кинуло в дрож. Він сам віддав їм себе у руки, застосувавши дар. «Ненавиджу магію», — подумав Річард.

— Ну що ж, я згоден, що наслідки виявилися руйнівними. Але тільки для мене. А ви, по-моєму, повинні бути задоволені. Хіба ви не цього хотіли?

— Ми повинні були це зробити, — поправила сестра Верна. — Але ти погрожував відібрати в мене життя. Ти погрожував забрати життя у будь-кого, хто завадить тобі зняти нашийник. А цим будь-ким можуть виявитися всі сестри Світла. Я знаю, що не можна нехтувати погрозами чарівника, навіть якщо він ще не навчений. Ти застосував дар, завдяки чому вдалося тебе знайти, але тепер всі сестри Світла під загрозою загибелі.

Річард не відчував ніякого задоволення від того, що його погрози були сприйняті серйозно. Він взагалі нічого не відчував.

— Чому ж ви змусили мене його надіти? — Тихо запитав він.

— Щоб допомогти тобі. Інакше б ти помер.

— Ви мені вже допомогли. Голова більше не болить. Прийміть мою подяку і відпустіть мене на всі чотири сторони.

— Якщо зняти нашийник перш, ніж ти навчишся керувати даром, болі повернуться і вб'ють тебе.

— Ну так учи мене, щоб я міг скоріше від нього позбутися.

— У цій справі треба бути обережним. Тобі доведеться набратися терпіння. Нам більше, ніж тобі, відомо про небезпеки, що підстерігають учня, і ми не хочемо, щоб ти через незнання заподіяв собі зло. Втім, до цього ще далеко. Перш ніж подібна загроза стане реальною, пройде ще чимало часу. Так як у тебе з терпінням?