— Це моя найбільша мрія в житті — ніколи більше не плакати.

Везелен по-материнськи обняла її.

— Не хочеш чогось з'їсти?

— Ні, не хочу…

В кімнату увірвався Савідлін, змоклий від бігу. Побачивши його обличчя, Келен похолола.

— Я провів Річарда до будинку духів, як ти просила. Але за ним прийшла сестра Світла! Зараз вони там, в будинку духів. Я не знаю його мови, але зрозумів, що він хотів мені сказати. Він кілька разів назвав твоє ім'я. Він хоче, щоб я привів тебе. Поквапся.

— Ні-і! — Простогнала Келен і вилетіла за двері слідом за Савідліном.

На бігу вона підібрала сукню, щоб не плуталося в ногах. Вона ніколи ще не бігла так швидко. Вона мчала по вузьких доріжках між будинками, і крижаний повітря розривало легені. За спиною чувся тупіт Савідліна. В голові була тільки одна думка: встигнути. Цього не повинно було статися!

Сестра Верна не могла повернутися так швидко. Адже вони вже майже встигли втекти! Це просто нечесно! Річард!

У повітрі кружляли великі сніжинки і тут же танули, торкнувшись її розпаленілої шкіри. Зима. Раптовий порив вітру жбурнув їй в обличчя пригорщу снігу, але Келен тільки похитала головою і звернула на чергову доріжку.

«Не туди!» — Збагнула вона і, різко розвернувшись, кинулася в іншому напрямку. Обличчя її було мокрим від снігу і сліз. Цього просто не може бути!

Задихаючись, вона вискочила на вільний простір перед будинком духів. Там, де Річард пробив стіну, борючись зі скрійлінгом, були прив'язані троє коней.

Навколо стояли люди, але Келен навіть не помітила їх. Вона бачила перед собою лише зачинені двері і з усіх ніг кинулася до них.

Здавалося, вона біжить цілу вічність, наче в кошмарному сні, і ніяк не може добігти. Ноги підкошувалися, серце готове було вистрибнути з грудей.

«Будь ласка, добрі духи, — благала вона. — Тільки не дайте мені спізнитися!»

Зціпивши зуби, вона штовхнула двері і увірвалася в будинок духів. Крізь дірку в стелі, пробиту блискавкою, падав неяскравий промінь світла. У цьому промені один проти одного стояли Річард і сестра Верна. Зверху на них неквапливо опускалися сніжинки. Все решта тонуло в напівтемряві. На поясі у Річарда висів меч, але ні свистка, ні зуба, ні ейдж Келен у нього не побачила.

Значить, він не встиг викликати Скарлет.

Сестра Верна простягала Річарду нашийник. Вона кинула на Келен застережливий погляд і знову повернулася до Річарду:

— Отже, ти почув третю підставу Рада-Хань. Це твоя остання можливість одержати нашу допомогу. Чи приймаєш ти її?

Річард повільно повернувся туди, де, важко дихаючи, стояла Келен. Погляд його сірих очей затримався на її блакитній сукні і зупинився на обличчі.

— Келен… — Захоплено сказав він. — Це плаття… Воно чудове.

Чудове.

Келен втратила дар мови. Її серце було готове розірватися.

— Річард! — Грізно мовила сестра Верна.

Тільки зараз Келен побачила те, що вона тримає в іншій руці. Сріблястий кинджал. Але лезо дивилося не на неї, воно було спрямоване на Річарда.

Келен раптом усвідомила: якщо Річард відмовиться, сестра Верна заріже його. Але він ніби не помічав зброї, яка тьмяно поблискувала в неяскравому світлі.

Келен подумала, що в цьому винні закляття, накладені сестрою Верною.

Річард знову повернувся до сестри.

— Ви зробили все, що можна. Принаймні старалися. Але цього мало. Я вже сказав, що я не…

— Річард! — Келен зробила крок до нього, і він повернувся на її оклик. — Річард, прошепотіла вона, роблячи ще крок. Її голос надломився. — Прийми пропозицію.

Одягни нашийник. Будь ласка.

Сестра Верна незворушно спостерігала за подіями. Річард насупився:

— Що? Келен… Ти не розумієш. Я ж казав тобі, що не…

— Річард!

Він замовк, спантеличено дивлячись на Келен. Вона зиркнула на сестру Верну: та мовчки чекала, що буде далі, але погляд у неї був важким. Цей погляд ясно говорив, що саме вона зробить з Річардом, якщо Келен не вдасться його переконати.

— Річард, послухай мене уважно. Я. Хочу. Щоб ти. Прийняв.

Пропозицію. Він спохмурнів ще більше:

— Що?..

— Візьми нашийник.

В очах його спалахнув гнів:

— Я тобі вже все сказав! Я не збираюся…

— Ти сказав, що любиш мене!

— Келен, та що з тобою? Звичайно, люблю, але…

— Тоді ти приймеш пропозицію! — Різко обірвала вона його. — Якщо ти справді мене любиш, то візьмеш нашийник і одягнеш його. Заради мене.

Він не повірив своїм вухам:

— Заради тебе? Келен… Я не можу… Я не…

— Ні, можеш! — Вона була дуже м'якою і зрозуміла це. Він всього лише зніяковів. Вона повинна вдарити сильніше. Якщо вона хоче його врятувати, то повинна діяти, як Денна. «Добрі духи, — благала вона, — дайте мені сили врятувати його!»

— Келен, не знаю, що на тебе найшло, але давай обговоримо це потім. Ти знаєш, як сильно я тебе люблю, але я не буду…

— Ні, будеш! — Заволала вона, стиснувши кулаки. — Будеш, якщо дійсно любиш мене! Годі базікати про кохання, якщо ти нічим не хочеш його довести!

Він розгублено дивився на неї:

— Келен…

— Ти не гідний моєї любові, якщо не можеш довести свою! Як ти смієш говорити мені про це!

Очі Річарда наповнилися сльозами. І божевіллям.

І пам'яттю про те, що з ним робила Денна. Він повільно опустився перед нею на коліна.

— Келен… Будь ласка…

Вона нахилилася над ним і занесла кулак:

— Мовчи!

Річард з нерозумінням прикрив руками голову. Він подумав, що вона хоче його вдарити. Він дійсно так подумав! Її серце готове було розірватися, по щоках текли сльози, але вона не дозволила собі проявити слабкість:

— Я сказала, прийми нашийник! Так треба! І не смій говорити зі мною! Якщо любиш мене, візьми нашийник!

— Келен, прошу тебе… — Він уже плакав. — Не роби цього! Ти не розумієш.

Не проси мене про…

— Я все прекрасно розумію! — Закричала вона. — Я розумію, що ти хочеш переконати мене в своїй любові! Тільки я тобі не повірю! Не повірю! Ти брехав мені! Вся твоя любов — брехня, якщо ти не одягнеш нашийник! Брехня! Мерзотна брехня!

Він не смів підняти голову і поглянути на неї, стоячу над ним в блакитній весільній сукні. З кожним словом він все більше зменшувався і опускав очі.

— Я не… Я не брешу… Будь ласка, Келен. Я люблю тебе. Весь світ для мене ніщо в порівнянні з тобою. Прошу тебе, повір. Я зроблю для тебе все.

Тільки, будь ласка…

Вмираючи в душі, Келен схопила його за волосся і ривком підняла голову, змушуючи дивитися на себе. В очах Ричарда танцювало божевілля. Колишній Річард кудись зник. «Тільки б не назавжди, — благала вона. — Прошу вас, добрі духи, аби не назавжди!»

— Слова! — Гаркнула вона вголос. — Одні слова. Де любов?

Вона замахнулася, щоб вліпити йому ляпаса. Річард зажмурився, але Келен не могла змусити себе вдарити його. Всі сили йшли на те, щоб не впасти поряд з ним на коліна, не обійняти його і не сказати йому, що вона його любить і все буде добре.

Але це буде якраз погано. Якщо він не надіне нашийник, то загине. І врятувати його може лише вона. Навіть якщо це вб'є її.

— Не бий мене більше, — прошепотів він. — Денна, будь ласка… Не треба.

Келен проковтнув клубок у горлі і змусила себе говорити:

— Подивися на мене. — Він сприйняв це як наказ. — Я не збираюся повторювати двічі. Якщо ти любиш мене, то приймеш пропозицію і одягнеш нашийник. Якщо ні, ти будеш покараний. Найстрашнішим покаранням в твоєму житті. Зроби це негайно, інакше кінець. Всьому кінець. — Річард завагався. Келен стиснула зуби. — Не примушуй мене повторювати двічі, дружок. Одягни нашийник. Негайно!

Вона знала, що Денна завжди називала його «дружок», вона сама це говорила. Келен знала, що це слово означає для Річарда, і сподівалася, що їй не доведеться ним скористатися. Остання нитка, що зв'язувала його свідомість з реальністю, обірвалася, і в очах у нього Келен прочитала те, що було страшніше смерті.

«Зрада!»

Вона випустила його волосся. Не встаючи з колін, Річард повернувся до сестри Верни. Вона підняла нашийник вище. По блискучій поверхні пробіг холодний відблиск. Річард як заворожений дивився на нього. В повітрі неквапливо кружляли сніжинки. Сестра Верна незворушно дивилася не Річарда.